«УВІ СНІ Я БАЧИВ ПУШКІНА...»

І це не схоже на вигадку задля дотепу... Дивлячись на ілюстрації Миколи Васильовича Кузьміна (1890—1987) до «Євгенія Онєгіна» у Музеї російського мистецтва (29.01.02—29.02.02), охоче віриш у можливість дивних зустрічей родинних душ поза межею часу та простору... «Лише за наявності особливої «вибіркової» спорідненості між письменником та ілюстратором трапляється диво злиття зорового і літературного образів у нерозривне ціле, і тоді ілюстрація залишається у свідомості читача постійним і вічним супутником книги...» Так сформулював для себе Микола Кузьмін модель ідеального співавторства. Він знав йому ціну як ніхто інший, чудово розуміючи, що фактами феноменального співзвуччя письменника і художника історія книжкового оформлення аж ніяк не рясніє: «Робінзон Крузо» Дефо невіддільний від ілюстрацій Гранвіля, а «Дон Кіхот», «Гаргантюа і Пантагрюель», «Мюнхгаузен» — Гюстава Доре. «Мідний вершник» неодмінно викличе в пам’яті малюнки Олександра Бенуа, «Демон» — ілюстрації Врубеля, а «Хаджі Мурат» згадається чудовим томом видання Голіке з малюнками Лансере». Себе, як і годиться інтелігентній людині, Кузьмін до числа обраних не зараховував. Навіть тоді, коли той факт, що його малюнки, витримавши випробування часом, стали «вічними супутниками» пушкінського роману, здобув загальне визнання...

Доля Кузьміна — письменника, теоретика мистецтва, графіка, який розпочав свій творчий шлях під час згасання чудового «срібного віку», багато що пояснює в його творчості. Починалося усе з того, що 1900-го син кравця й уродженець провінційного Сердобська Саратовської губернії з легкої руки свого вчителя на курсах Товариства заохочення художників І.Білібіна потрапив у «бонтонне» петербурзьке товариство, яке крутилося навколо редакцій «Аполлона» і «Весов»... Незабаром у цих журналах з’явилися його малюнки в «бердслеєвській» манері. Кузьмін воював, пройшов Першу світову і громадянську війни. Потім навчався в Академії мистецтв у М.Добужинського, від якого успадкував головне, на його думку, достоїнство ілюстратора — творчий «протеїзм», уміння перевтілюватися з волі автора і відповідно до духу його твору...

«Смілива» думка проілюструвати «Онєгіна» виникла у Кузьміна 1928-го — на курсах перепідготовки комскладу в Саратові. Тоді він уперше спробував відфільтрувати своє сприйняття строф пушкінського роману від зав’язлих у свідомості оперних штампів. Перші ж малюнки на пушкінську тему — «Кишинівські дами», «Звідниця», показані художником 1929-го на виставці групи «Тринадцять», відчинили йому двері до московських пушкіністів М.Цявловського і В.Вересаєва, спілкування з якими стало для Кузьміна неоціненною школою розуміння неканонізованої особистості великого поета. В.Вересаєв саме тоді готував до видання документальну біографію «Пушкін у житті». Ось тому ілюстратора «Онєгіна» — роман вийшов 1933-го у видавництві «Academia» мізерно малим —5000 — тиражем, але це непорозуміння відразу було виправлене дев’ятьма зарубіжними видавцями, — зацікавила не сюжетна лінія, а автобіографічний зміст роману, ліричні відступи, що займають близько третини його строф. Ось парадний вихід із дружиною, ось поет млосно лежить на подушках із кальяном, байдикує, ось характерний профіль миготить у пролітаючій прольотці — майже не відрізнити від намальованих рукою Пушкіна... Ніби сам поет, не «обтяжуючи себе задньою думкою про глядача», швидким розчерком пера заповнив поля власного рукопису. Говорячи про своє професійно об’єктивне ставлення до авторів, чиї твори він проілюстрував, і про те, що жодному з них він не віддав би явної переваги, Микола Кузьмін злукавив. Після «Онєгіна» він непогано проілюстрував «Маскарад» Лермонтова і «Лихо з розуму» Грибоєдова, «Лівшу» і «Леді Макбет Мценського повіту» Лєскова, «Нотатки божевільного» Гоголя і «Плоди роздумів» Козьми Пруткова, зовсім не маючи на меті стати alter ego цих класиків... Лише до Пушкіна, чиє існування вважав великим щастям для Росії, він не зміг залишатися байдужим. Окрім неодмінного для ілюстратора «повільного» читання, що оголює секрети «кухні» словотворчості, він зобов’язав себе ще й вивчити художній почерк поета. Пушкін не прагнув, як Державін або Лермонтов, здобути лаври художника, але мав уроджене вміння малювати — і чіпкість погляду, що схоплює деталі, і дар точної психологічної характеристики. В есе «Пушкін-рисувальник» Кузьмін зауважує, що жоден із образів Пушкіна, намальованих модними портретистами Брюлловим і Кіпренським і, за свідченням сучасників, дуже схожих, не зрівняється з лаконічною точністю автохарактеристики профілю із сімейного альбому Ушакових. Кузьмін не лише зберіг артистичну пушкінську манеру малювання без поправок і без ретуші, як Бог на душу покладе, а й її швидкий темп. Не знижуючи обертів («краще помилитися, ніж збитися з темпу»), малюючи «живою» лінією і без попереднього контурного начерку, він витрачав гори паперу, та, зрештою, досягав бажаної легкості польоту пера... Цим «польотам» не судилося повторитися — їх удавана невимушеність у 1930-ті роки межувала з блюзнірством. Кузьміна, як і багатьох непересічних, обвинуватили у формалізмі і відлучили від великого мистецтва. Йому довелося відчути всі принади життя художнього поденника, який перебивається копійчаними замовленнями в редакціях. Коли ж влада знову милостиво дозволила формальні пошуки, внутрішня заборона на них спрацьовувала уже сама по собі...

І в недобрий час гоніння Микола Кузьмін зумів відшукати віддушину — він став віртуозним акварелістом. Перевага, віддана цій техніці, легко зрозуміла: в акварелі, як і в малюнку пером, «задум іде від мозку до руки безперешкодно, з тією ж самою легкістю, яка вражає нас у рухах еквілібриста і жонглера». У цьому «прозорому» живопису, який виключає можливість помилок, Кузьмін підтримував блискучу форму, залишаючись настільки ж бездоганно вимогливим до себе... Його краєвиди Москви, різнобарвні букети, передані в дар Музею російського мистецтва та Музею Пушкіна в Києві колекціонером Яковом Бердичевським, — витончені, свіжі, зроблені на єдиному подиху...