УСВІДОМЛЕННЯ КИЄВА

Російськомовний журнал «Радуга» запропонував нам поглянути на Київ своїми очима. Тобто очима поетів, зібраних Ріталієм Заславським в антології «Сто русских поэтов о Киеве». Видання прикметне не лише тим, що охоплює широкий поетичний простір — від билини про Іллю Муромця до молодих авторів, а й тим, що в Україні вийшла добре оформлена книга поезії російською мовою. А ще тим, що вона побачила світ за сприяння марки «Старий друже» і тижневика «Дзеркало тижня». І якщо для «ДТ» така роль здається природною, то, погодьтеся, участь відомої торгової марки надає виданню особливого колориту та привабливості. Також особливого смислу книзі надає участь у ній чудового історика Києва Елеонори Рахліної.

Сама антологія при першому ознайомленні справляє враження путівника. Книга на подив географічна: вулиці, майдани, «пройду ось там», «заверну ось туди», «побачу те-то». Очевидно, ці переходи мають відтворювати простір Міста як певної істоти — можливо, вибудовувати «ландшафт» у сенсі організованого й зафіксованого переходами чуттєво-емоційного простору, певної моделі світогляду чи світовідчуття. Простору пам’яті, зрештою. Місто бачиться певним топосом — місцем, створеним собою й «під себе». Мабуть, антологія виконує саме це завдання — реконструювати «власне Місто», тобто пізнати самого себе через топоніми.

Ну, а якщо вже ми переливаємо себе в такі об’єкти й видаємо їх в антології, то, напевно, для того, щоб і самому подивитися, й іншим показати — ось, мовляв, із чого я складаюся, з чим асоціююся, яких слів добираю, який дух ношу. Ось що мене сформувало, й ось до чого я звертаюся в самому серці своєму.

Отже, можна зробити певні висновки щодо тих точок, у яких для авторів (тобто здебільшого для автора концепції й упорядника) відбувається це перетворення міського ландшафту на ландшафт душі. Можна виділити кілька моментів такого втілення: історичні, географічні, міфологічні й персональні. Історично Київ подано переконливо: для антології це обов’язково Русь, епоха козацького бароко й меншою мірою Велика Вітчизняна. Тобто наше славетне минуле. До цієї самої групи поетичних мотивів можна зарахувати й деяких історичних персонажів: найчастіше це Батий, Володимир, Аскольд—Дір, княгиня Ольга, Богдан (як правило, із неодмінним згадуванням булави), у пізніших поетичних зразках до них приєднався Чорнобиль.

Географічні переваги подано тут ширше, ніж історичні. Можливо, це пов’язано з самою концепцією, викладеною Ріталієм Заславським у передмові: орієнтація на топоніміку. Звісно, і серед топонімів фігурують переважно «гучні імена»: Лавра, Софія, Дніпро, Поділ, Володимирська гірка та інші височини й кручі, Андріївський узвіз і т.п. Але серед незаперечних київських історико-географічних лідерів оселилися й такі «скромники», відомі головним чином киянам, як Пріорка, Совки, Нивки, Святошин, Татарка тощо.

Міфологічний ряд збірки несподівано скромний. Він відсилає в основному до язичницького глибокого минулого. Найчастіше до офіційного пантеону князя Володимира на чолі з Перуном і моменту хрещення Русі. Увесь шар власне київської «маніакальної» міфології, запропонованої Гоголем і Булгаковим, залишився майже неторканим, за винятком боязких нагадувань про потвор і лісовиків та гумильовського «Из логова Змиева…» Філолофсько-символічна складова ще несміливіша: Сковорода, Михаїл, традиційні золоті бані й Оранта. Тобто це навіть не так філософська компонента антології, як релігійно-містична. Жаль, що цей напрям не досить відбитий в антології. Адже він багато в чому характеризує саме Київ, що у символічному вимірі втілює жіночу стихію — від чистоти та вірності Богородиці-Одигітрії до чорноокої відьми, яка регулярно відвідує Лису гору.

Щодо персоналій, то тут є певна розмаїтість і трохи більша індивідуальність, ніж в історико-географічному діапазоні. Звісно, неодмінно присутні Булгаков і похідні від нього Турбіни у своєму будинку №13 на Андріївському узвозі. Звісно, є тут Тютчев, Пастернак, Ушаков, Тичина, Растреллі, Шопен, Врубель, Рахлін та інші гучні імена. А є імена, котрі мало що скажуть багатьом читачам. Київський дивак Шварцзойд, приміром. Або, тим більше, двірник дядя Боря. Тобто ті імена, що виводять нас нарешті з «путівникової» історико-географічної атрибутики поетичної антології в особисті простори пам’яті авторів. Поетів, які так часто недооцінюють себе, забуваючи, що їм не треба шукати підкріплення своїй міфотворчості у визнаних міфологемах. Бо вони самі творять нашу міську міфологію у своїй поезії. Тому, напевно, найкраще в антології виписано аспект пам’яті. Причому прописаний головним чином ностальгічно. Навіть у ще дуже молодих поетів так багато туги й так багато традиційності, що це насторожує.

Ще одне цікаве спостереження над альманахом — це своєрідний словник специфічних київських рим. Скажімо, Київ-Батиїв, Липки-скрипки, Хрещатик-лунатик тощо. Що не кажи, а те, яких саме слів добирають поети для рим-співзвуч, також свідчить про асоціативний ряд і сам дух взаємин творця та предмета.

Якщо припустити, що упорядник ставив за мету створити певну цілісність, то антологія «Сто російських поетів про Київ» повністю вдалася. Звісно, можна сказати, що це вийшло за рахунок якості — подана в альманасі поезія досить неоднорідна власне літературним рівнем. Зате стилістично вона досить одноманітна. Хоча, хотілося б, звісно, щоб навпаки...

Антологія подає певний зріз специфічної «київської» свідомості. Вона не претендує на повноту та всеосяжність, про що й каже в передмові Р.Заславський. Але для того, хто любить це місто й готовий ловити кожну найменшу його рисочку, знайомство з «внутрішнім Києвом» буде цікавим.