Усі квитки продано. Франківці розміняли десятий десяток

В ювілей — лише про хороше. А про що ж іще говорять, коли на державному рівні відзначають важливі дати та всенародні свята!

І в нас «на селі» справи веселі: гучне святкування 90-річчя першого драмтеатру країни, Національного — імені Івана Франка.

Вже уявляю, як якийсь псевдовчений «пацюк» — під ювілейний галас — заліз у запилену «комору», нарив зо два десятки різноманітних «ізмів» (модернІЗМів, реалІЗМів, натуралІЗМів, що при Г.Юрі, С.Сміяні або С.Данченку визначали художній образ театру) і накатав дві-три нудні доповіді.

Але ж навіщо нам це за ювілейним столом? Адже ходимо в театр не тільки по «ізми». А й тому, що інколи і йти більше нікуди!

(Щоразу сподіваєшся: а може, хоч франківці «вилікують»... мистецтвом?)

Дивна картина в цьому театрі іноді спостерігається вранці. Змійка багатолюдної черги тягнеться до квиткової каси — аж із площі Франка.

Що сталося? На що дефіцит?!

Виявляється, у місті таки є «дефіцит». Величезний попит на два абсолютних касових хіти столиці. І обидва — у франківців.

На них неможливо потрапити (у кращому разі, треба взяти в «полон» або директора М.Захаревича, або художнього керівника Б.Ступку).

Записуються в чергу за місяць наперед. Зайві квитки клянчать ще в метро. «Квиткові» спекулянти нахабніють. Ажіотаж не вщухає.

(Щастя яке!)

* * *

Перша вистава відносно нова, 2007 року народження.

Друга — ветеран міжсезонних репертуарних битв, їй уже двадцять років (давно й постановника немає, видатного режисера Сергія Володимировича Данченка).

Що «об’єднує» касові блокбастери, навіть думати не хочу. Навіть не запитуйте. Вочевидь, не рівень запропонованої режисури. І, вочевидь, не філософський масштаб сценічного осмислення ницості чи висоти душі людської.

Спільне між ними хоча б те… Що? Хай по-різному, але все ж таки якісно, — ці постановки компенсують глядацьку тугу за театром відкритих емоцій. За театром яскравих народних характерів. І... за театром феєричних акторських перевтілень.

Одне слово, задовольняють ті хіти потяг народу до старого доброго — «наївного театру» (про який трохи нижче).

* * *

Просто чудово, що в окремому спектаклі «режисуру» під час репетицій усе-таки перемогло акторське «свавілля»! І класична (провінційними постановниками давно «обгризена») «Кайдашева сім’я» стала для франківців шлягером національного масштабу.

Сім’ями й натовпами йдуть дивитися на цю Нечуєву «сім’ю»... У постійній сварливості якої і в хронічній її гризні, ну, звісно, як у дзеркалі, відбивається й наша сучасна державна «дружна сім’я». Усе в Нечуя (та його інтерпретаторів) мало чи не «скановане» з наших чвар-розборів. І, на жаль, давно передбачене!

Ще, звісно, йдуть дивитися на одну видатну актрису… Такою цілком обґрунтовано (після постановки) і можна вважати Наталю В’ячеславівну Сумську (у ролі Кайдашихи).

Не заперечую, із «загадковим» характером ця актриса, але з даром сценічним — просто віртуозним... Грає соковито, жадібно, вільно, шалено. В українському народному орнаменті постановки саме вона — і голка, і нитка, і найкращий візерунок.

Бувають актриси, котрі «надівають» на себе роль, наче одяг потрібного розміру, завдяки своїй органіці (або земним витокам). Такими в історії франківців були Куманченко, Копержинська, Ужвій, Нятко. Вони легко «входили» в образи, наче у води бурхливої річки, і пливли собі до якогось «нового» берега.

І є лицедійки, котрі частенько залишають маленьку дистанцію між своєю творчою особистістю та власне... образом. І в цьому — особлива ювелірність роботи. Це як алхімічні фокуси з чудесами перевтілення... На які щедра і винахідлива саме актриса Сумська.

Така ледь помітна дистанція між її особистістю і її ж роллю — лише пожвавлює сценічний масштаб... Оскільки грає Сумська в Кайдашисі безліч характерних відтінків, комедійних настроїв і драматичних станів. Як пластилін на сцені! Змінюється її тіло, і вся її стать трансформується. То велична, то ница. І «перець» є в її серці, і цукор переплавлений у шаленстві материнських інстинктів.

У деяких українських селах допитливих тіток називають «нишпорками» (це фольклорне явище природи, певний спосіб життя). У Сумської — аристократична «нишпорка»! Жінка, котрій необхідно бути «скрізь» і «всюди»: все знати, всіх «мати», тримати в одному кулачку не те що сім’ю, а все село або й усю Україну!

Ця Кайдашиха ще зі слідами нерозталої жіночої привабливості. Але побут і село взяли своє... Вона і лається, щоб не плакати. І регоче, щоб не заревіти. Вона й інших мучить лише тому, що сама вже розп’ята.

* * *

А що ж написати про Тев’є нашого, про Молочника? Ще один (головний) блокбастер від ювілярів-франківців. Уже скільки років про нього пишуть і пишуть, а спектакль — як подих ранку, як багряний захід сонця над випаленим полем.

І ще — як вічний (Чумацький) шлях (сценографічний образ Д.Лідера), на якому ми всі заблукали.

За двадцять минулих років Тев’є, природно, став значно «старшим». Змінилася в нього і супутниця життя. Тепер... на «Чумацькому шляху» актриса Наталя Лотоцька, яка чисто й ніжно грала дружину його Голду (сьогодні в цій ролі чудова Тамара Горчинська).

Пригадую свої відчуття «Тев’є» протягом різних життєвих відтинків. І усвідомлюю: не тільки герой став «іншим», сам спектакль помітно внутрішньо змінився.

Він став сумнішим. Пронизливішим. Значно болючішим.

Років десь... тому, коли Богдан Сильвестрович Ступка в ролі Тев’є ще «запалював» іскри надій у наших серцях, стомлених сумом, тоді все-таки вірилося: його молочний фургон усе ж доїде до станції «Щастя».

Сьогодні, коли і він, великий артист, і ми, його скромні шанувальники, стали «ніби» мудріші й старші, у тому ж спектаклі (і в тому ж герої) бачиться мені більше неприхованої тривоги, блаженної втоми і ледве чи не мученицького розпачу.

Якщо «колись» у Ньому зсередини «пекло» шаленство бажання змінити одвічний маршрут свого фургона і вийти на «світлу» верстову путь... То тепер, коли він дивиться в небо, його неначе гнітить до землі тяжке гірке знання про життя. Бо немає «дороги назад» на небеснім — Чумацькім — шляху... На якому — колись — усі будемо.

Що ще? Перший артист. Велика роль. Вічна вистава. Потрібні інші компліменти?..

Очі цього Тев’є — очі артиста — і очі людини (Б.С.Ступки) — якось ніби злилися для мене в «одні зіниці»... Коли п’ять років тому грали «Тевеля» у Мінську; а вдома, у столиці, його «полоскали» й зухвало ображали, цей геніальний артист сидів вранці у мінському готельному номері — і якось так боляче дивився… Наче «всередину» себе. Як може дивитися на плутаний Чумацький шлях (і на цей знавіснілий світ) — лише мудрий Молочник…

* * *

На недавніх, успішних, гастролях театру в Санкт-Петербурзі російський критик Марина Дмитревська сказала, як припечатала, про наших франківців: «Ваш театр наївний у найвищому сенсі…»

Гадаю, кращого панегірика до цього ювілею і шукати не варто.

Що є «наївність» у театрі?

(Ану ж бо в словник...)

Наївність — природність (як антитеза штучності), дитячість і безпосередність. Щирість, довірливість, «свята простота». А розумник Кант і взагалі категоричний: «Наївність — це повстання початкової природної щирості людства проти... мистецтва прикидатися...» Отак!

Виходить, не прикидаються все-таки, якщо «збоку» подібне бачиться. І отже, щирістю своєю театральною та «святою простотою», наче святою водою, все ж лікують інколи, зцілюючи глядача від мерзенної болячки цього століття — «комфортного цинізму». А інакше зранку ці «хворі» і не стояли б біля кас, не товпилися... І не обурювалися б під найважливішою вивіскою для будь-якого театру Землі: «Усі квитки продано!»