Усе минає, але безслідно не минає нічого

Країнам, у яких працював журналіст-ізвєстінець Леонід Шинкарьов, пощастило. Сибір, Монголія чи Мозамбік, які вважалися малоцікавими околицями цивілізації, відкривалися в його нарисах цілком несподіваним боком. І, як правило, не в газетних публікаціях, а потім — у книжках. Ось тепер пощастило й Росії. Жаль, що видана в Москві книжка «Я это все почти забыл…» українському читачеві не дістанеться: її наклад і для російської столиці — що крапля в морі. Жаль ще й тому, що подія, про яку йдеться у книжці, віддалено впливає на долі пострадянських країн і досі. Жанр автор визначив як «Опыт психологических очерков событий в Чехословакии в 1968 году».

Що ж ми з собою зробили?

— Ну ось, — скажете ви, — знайшли новину! Та про цей 68-й рік писано-переписано. І висновок зрозумілий — здуру полізли, хай би чехи самі там по-оксамитовому розбиралися зі своїми реформами.

Але, на мою думку, саме розуміння психології давнього вторг­нення в нас усі ці роки й не було.

До Чехословаччини у мене свої, зі студентських років, інтерес і любов. Якби Попільнянський райвійськкомат був наполегливішим, а редактор районної газети, в якій я працював у серпні 68-го, — поступливішим, як офіцер запасу «з мовою» я цілком міг опини­тися серед тих ста тисяч захисни­ків соціалізму, котрі сіли чехам на голову на двадцять років. Усі роки окупації я намагався, наскільки це було можливо й доступно, стежити за подіями в країні, тому вважав себе досить підго­товленим до читання. З’ясувалося ж, що моє знання — поверхове й примітивне. Л.Шинкарьов, який працював над своєю книжкою рівно сорок років, який скрупульозно відстежував долі та події, перелопатив гори архівних матеріалів і записав сотні інтерв’ю з учасниками подій — як голов­ними, авторами рішень, так і з рядовими, виконавцями їх, — уперше сказав нам, не що відбулося 1968-го, а чому відбулося і як відбувалося.

У книжці є така деталь. Ме­лор Стуруа, власкор «Известий» в Америці, у приміщенні ООН зустрічається відразу після вторг­нення з чеським колегою. На гіркий закид «Що ж ви з нами зробили?» відповідає: «Що ми з собою зробили...»

Ось це і є головне запитання.

Може, найбільш приголомшливе відкриття Л.Шинкарьова — окупація Чехословаччини була наперед визначеною. «Не такі» чеські реформи, «не така» демократизація, «не такі» лідери й політики, яких вимагала усунути Москва, сама Празька весна — все було тільки приводом. За два роки до агресії Л.Брежнєв, розмовляючи перед призначенням генерала Олександра Майо­рова на 38-му армію в Угорщину, дає йому пораду з натяком — «придивлятися» до Чехословач­чини. Генерал усе зрозумів правильно. Придивився і потім повів свою армію на Прагу. Радянські військові були схиблені на розширенні військових баз, «нічийна» Чехословаччина розпалювала уяву. Вищиритися на НАТО гарматними дулами і танками з чеської землі — кришталева мрія Генштабу. І він ішов до її здійснення крок за кроком.

Військові готували спецназ і десантні дивізії, ЦК розсилав листи про загрозу контрреволюції. Листи обговорювали в партійних організаціях, народ обурювався і вимагав виступити на захист завоювань соціалізму. Тим часом у міністерстві оборони Чехословаччини місяцями сиділи радянські генерали, уточнюючи план вторгнення «на місцевості», у спецслужбах ЧССР луб’янські спеціалісти активно перевербовували працівників. Якщо ми не ввійдемо в Чехословаччину, запевняли Брежнєва генерали, туди ввійде НАТО і «стоятиме під Ужгородом». А найнадійнішим варіантом вважалося приєднання Чехословаччини до СРСР.

Важливою частиною підготовки вважалася обробка не лише чехословаків, а й радянських людей. Це було нескладно. Радянський народ 60-х мало чим відрізнявся від народу 30-х років. Тоді мітинги вимагали розстрілювати ворогів народу, тепер — чеських контрреволюціонерів, які «сидять у нас на шиї», яких «ми визволили і врятували». Народ вимагав ввести в ЧССР війська...

Мало кому з радянських громадян спадало на думку запитати себе: чому суверенна Чехословач­чина мусила жити за нашою вказівкою? Мало — але були й такі. На відміну від сімки відважних, яка вийшла на Лобне місце, імена їхні залишалися невідомими. Тепер — названі.

У кожного уряду — свій народ...

У брежнєвському столі, як свідчить Л.Шинкарьов, зберігався написаний у єдиному примірнику суворо таємний аналіз підготовки до окупації ЧССР і першого періоду вторгнення. У ньому зазначалися головні прорахунки КДБ СРСР. Невідомий автор радив генсеку взяти з них уроки на майбутнє. У тому майбутньому опинився Афганістан, потім — Чечня, Грузія. Що і як буде далі?

В аналізі окупації для Л.Бреж­нєва серед основних прорахунків значилося, що не вдалося повністю «деморалізувати і дезінформувати» противника (мався на увазі народ Чехії і Словач­чини) й активізувати «поляризацію сил» серед депутатів Національних зборів.

Може, найяскравішим прикладом невдачі з дезінформацією та деморалізацією є Височанський з’їзд КПЧ. Його скликали в екстремальних умовах, у перші дні окупації. І він виконав головне завдання — засудив радянську інтервенцію. (Потім 90 компартій світу підтримали оцінку чехословацьких комуністів.)

Уявіть собі цю картину. Війсь­кові сили «братів» із Варшавсь­кого договору чисельністю в кілька сотень тисяч багнетів заполонили країну. Танки на перехрестях. Блок-пости. Заарештовані й невідомо де перебувають керівництво КПЧ і уряд ЧССР. Про це не знає навіть президент країни Людвік Свобода, з ним не дуже церемоняться, і для цього є підстави, — про це скажу пізніше. Блоковані й недієздатні органи місцевої влади. КДБ, військова контррозвідка і працівники МВС та спецслужб ЧССР, котрі переметнулися до них, два дні знають, що «опортуністи» скликають з’їзд, нишпорять, шукають — і не знаходять. 1500 делегатів з’їзду КПЧ, тисяча робітників заводу, на території якого відбувався з’їзд, сотні пражан, які супроводжували делегатів і забезпечували роботу з’їзду, — і жодного зрадника.

Я не знаю, чи веде хтось із наших політиків особисте, довірче листування з кремлівцями. Якщо листуються, то їм, гадаю, цікаво буде знати історію обміну листами Леоніда Ілліча та Александра Дубчека. Умудрений досвідом і владою Бреж­нєв скрипів пером: «Доро­гий Сашо!» І далі йшло, як йому в Кремлі не спиться, як він тривожиться за нього, молодого і перспективного, як страждає через необдумані дії чеських екстремістів, адже вони шкодять передусім йому, Саші. Читаючи ці рядки, абсолютно неможливо уявити, що Леонід Ілліч тільки водить під диктовку ручкою по папері. Що за вікном сяє сонце, а за столом сидять півтора десятка найближчих до нього людей, вони обсмоктують кожне слово «особистого» послання, щоб виходило якомога щиріше, задушевніше, довірливіше. Це навіть не підступність. Адже підступність усе ж таки передбачає якусь, хай ущербну, але мораль. Тут же спадає на думку зауваження Бісмарка, що домовленості з росіянами вартують менше, ніж папір, на яких вони написані.

Радянські спецслужби старанно й продумано готували інтервен­цію, поділяли політичне керівництво ЧССР на своїх і чужих. Цих, готових здати свою країни, у вищих ешелонах влади виявилося не так уже й багато, менше двох десятків. Вони справді підписали звернення до Крем­ля з про­ханням увести війська. Підпи­сали під обіцянку, що їхні підписи ніколи не будуть розголошені. Імена колабораціоністів були однією з найсуворіших таємниць вторгнення, їх не знали аж до із­вєстінської публікації Л.Шинкарьова вже після розпаду СРСР.

Ніхто до Л.Шинкарьова так докладно й документально не розповідав про приниження лідерів нації. Вже арештовані, ізольовані один від одного, вражені зрадою і віроломством «радянських бра­тів», вони все ще не вірили очевидному. Вони все ще спо­дівалися переконати кремлівських старців, довести, що наміри Чехо­словацької ком­пар­тії щирі і шляхет­ні. Їм загрожували не смертю, до цього лідери Чехословач­чини були готові. Їм загрожували кро­вопролиттям народу. Перед такою загрозою хто не спасує?

Потім, через багато років, радянські громадяни відповідатимуть на закиди чехів — це ж не ми вводили танки! Але жорстока правда в тому, що радянське Політбюро мало всі підстави казати: радянський народ підтримував окупацію. Але й чеські керівники мали право вважати, що народ їх підтримує. І правда маленького народу була правдивішою за радянську правду, тому що чехословаки перебували у себе вдома, вони вибирали шлях у майбутнє для себе, і немає жодного виправдання втручанню в цей вибір. А радянські громадяни так і не почули проспіваної 68-го Олександром Галичем істини: «Граждане, Отечество в опасности! Наши танки на чужой земле».

Ціна плями на репутації

Може, читаючи книжку Л.Шинкарьова, тільки й розумієш, що таке єдність нації. Як важливо мати не примарну, не номенклатурно-кланову, а справжню еліту. І яка важлива її роль у збереженні суверенітету в часи випро­бувань. Чи могли б наші пре­м’єри (Янукович, Кінах, Пустовой­тенко й навіть Тимошенко) поводитися так мужньо і стійко, як Чернік, якого забирала гебня в бронетранспортері? Як Крігель, єдиний з усіх, хто так і не підписав угоди з Кремлем? Чи є в нас постать, що могла б зрівнятися з міністром закордонних справ ЧССР Гаєком, який, усупереч усім заборонам колабораціоністів, полетів на Асамблею ООН і там із трибуни, ковтаючи сльози, нерівним голосом вимагав від окупантів забиратися геть? А потім, знаючи, що його очікує в Празі, — повернувся.

Найкращі люди Чехії та Словаччини були, за кваліфікацією КДБ і Політбюро ЦК КПРС, а також за поширеною у вищих ешелонах нашого політикуму термінологією, — націоналістами. Їх на чверть століття виключили з активного життя. Академіки працювали опалювачами в котельнях, або садівниками, як Іржі Ганзелка, або слюсарями, як Дубчек. Їх позбавили вчених звань і ступенів, як Гаєка. Могли вони уникнути чвертьвікових страждань і злигоднів? Так, але для цього потрібно було визнати окупацію «братньою допомогою», а намір зробити свій народ вільним і щасливим — оманою і помилкою.

Особливий сюжет — президент Свобода. З нього, втім, і розпочинається захоплива подорож Л.Шинкарьова в минуле. На підмосковній дачі оперативники знаходять майора Камбулова, який давно пішов на відпочинок, і везуть до начальника ГРУ. Майора-пенсіонера до начальника Головного розвідувального управління — це все одно що босоногого ченця-місіонера до апостола Петра. Але цей майор має магічний вплив на президента Свободу. Він був єднальною ланкою між радянською розвідкою і командиром чехословацького корпусу полковником Свободою, завербованим перед Другою світовою. Він пройшов пліч-о-пліч із полковником усю війну, бувало — закривав його своїм тілом. Тільки він гортав секретне досьє, в якому зачаїлася таємна сторінка — служба поручика Свободи порученцем у білого генерала Дітеріхса. Майор Камбулов прилетів, щоб його «джерело», президент ЧССР, можливо, востаннє виконав чужу волю. Може, заради цього його й тримали на гачку 30 років. Свобода мусив здати країну без бою.

Радянські чекісти прорахувалися з останньою вимогою. Річ у тому, що керівництво ЧССР і так розуміло, що не зможе протистояти «братам по зброї». Не в опо­рі, якого так боявся Кремль, таїлася пастка для агресора. Країна не опиралася. Країна не бачила «визволителів» упритул. Вона не співчувала змученим від спеки, часто голодним солдатам. Вона не пускала їх у туалети. Вона при­рівняла події 1968-го до подій 1938-го, адже для чехів і словаків було, по суті, однаково, хто їх окупував — фашисти чи совіти. І так само ганебно, як 1938-го здали Чехословаччину Гітлеру, — проковтнули європейські демократії й уряди окупацію
1968-го. І так само ганебно повелися вони 2008-го, коли російські танки опинилися за 60 кілометрів від Тбілісі.

Насправді кадебістам потрібно було вимагати від президента Свободи іншого. Щоб він силою свого авторитету сформував новий, робітничо-селянський уряд із відступників та зрадників. Охочі увійти до нього знайш­лися. КДБ завіз заздалегідь надруковані в Союзі сотні тисяч лис­тівок на підтримку цього уряду. Але тут Свобода виявився камінно-твердим і непоступливим. Він усвідомлював, що народ зрозуміє, а чого — ніколи йому не простить.

Я читав і перечитував сторінки, присвячені Людвіку Свободі. Я порівнював трагічні сторінки 1968-го з нашими подіями. Я згадував заклик до Кучми піти у відставку відразу після касетного скандалу, бо підозрюваний у злочині президент країни, як і будь-який політик із темним минулим, завжди залежний і керований. Завжди знайдеться майор Камбулов, який у годину «ікс» приїде несподівано й вимагатиме виконати неможливе і страшне.

Чи замислюється наділений правом голосу українець, що будь-яка навіть не пляма, а плямка в біографії політика — це пляма на репутації держави?

Три російські правди...

«Я не люблю умовного способу, але припустімо, що в Чехословаччині виникає буржуазна республіка, вона виходить із Варшавського договору, допускає до себе німців, а ФРН, усупереч Постдамським угодам, уже озброєна до зубів. За ними рушать американці...»

Це каже автору людина, яку серпнева Прага знала як полковника Трофимова. Перед полковником навитяжку стояли чекісти, генерали і посольські працівники. Бо насправді він був членом Політбюро К.Мазуровим. Уже й на схилі життя, у лікарні, Кирило Трохимович не сумнівався, що в того часу була своя правда. Тепер він так не вчинив би, але тоді — не було варіантів. Інші високопоставлені особи вважали, що тільки так і треба було діяти, що й тепер рушили б війська. І тільки десантник єфрейтор Нефьодов, який висадився в нічній Празі, приголомшений розпачем і горем «визволених» чехів, сказав те, що й мала з роками сказати нормальна людина: «Вибач нам, Праго...»

Це було перше публічне покаяння. Офіційно Кремль так і покаявся ні перед Чехією, ні перед світом. Пішло з життя без покаяння багато — якщо вже не всі — небожителів, котрі поглумилися над Чехословаччиною. Пішов М.Суслов, автор ідеї влаштувати для кількох відомих чехів показовий розстріл не по-справжньому. Щоб усі зрозуміли — жартувати не будемо. Пішов архітектор перебудови О.Яковлєв, який організовував широкомасштабну дезінформацію для Чехословач­чини через видання чеською газет, підкидних листів і листівок, через мовлення радіостанцій і знищення чеських засобів масової інформації. Пішов Шелест, який принижував Фрату Крігеля, пішов Підгорний...

У покаянні закладено надзвичайно глибокий сенс, і воно необхідне не лише як визнання провини і прохання прощення. Це передусім моральне зобов’язання ніколи надалі не чинити нічого схожого. Хоч посилати танки на чужу землю, хоч палити гетьмансь­ку столицю й вирізати мирне населення, хоч вимітати до зернинки хліб із засіків. Не зайвим буде сказати, що в насильстві над Чехословаччиною брала участь і Україна, і не так важливо, що Підгорний чи Шелест не носили вишиванок, а на формі українських солдатів сяяли зірки, а не тризуби. Як і автор, я запозичив для заголовка у Ю.Левітанського навдивовижу точні слова, що претендують на моральний імператив: ніщо не минає безслідно для долі, для душі, для історії. Тому хай простять нам усім і Будапешт, і Прага, і Братислава.