Ущільнення і його жертви

Про «національні особливості» отримання землі під забудову в центрі столиці йшлося в напівдетективній історії з проектом багатоповерхового комплексу в кварталі Пушкінська — В.Васильківська. Її 7.02.2004 р. розповіло «ДТ» («Містобудівна політика: вигляд зі старого кварталу»). Подальші події засвідчили, що публічні закиди ніяк не вплинули на чиновників. Київрада 18 березня 2004 р. ухвалила рішення про відведення величезної ділянки в самісінькому серці Києва. Під об’єкт, проекту якого не існує (!). Без жодного з купи обов’язкових для такого кроку дозвільних документів. У папку впхали документи для іншого — що канув у небуття — «готельно-офісного» комплексу. Особливої пікантності додає те, що всунуті в справу «не ті» папери у своїй сукупності все одно відхиляли проект.

Обставини «обговорення», яке відзначилося рідкісною своєрідністю, вражають. Ранок 18 березня, зал засідань Київради. Депутат від округу В.Мартинюк повідомляє: відведення землі означатиме дозвіл на будівництво, а проекту немає; є загроза для навколишніх будинків; заперечує Управління охорони історичної спадщини; не згодний на відведення землі район. Депутати вирішили, що докази переконливі, і голосуванням при повноцінному кворумі зняли питання з порядку денного. Однак наприкінці того ж самого дня, коли зал добряче спорожнів, мер О.Омельченко несподівано запропонував повернутися до знятого питання. Попри протест депутата, який заявив, що колег вводять в оману, голосуванням у стилі «за того хлопця» віддано частину дорогоцінної київської землі.

Рішення протизаконне? Безперечно. Для столичної прокуратури, покликаної берегти законність, очевидна підстава подати протест. Що вона й зібралася було зробити. Не так сталося, як гадалося. Оскільки той самий мер, який провів рішення з ентузіазмом, що вийшов за рамки пристойності, його ж і не підписує. Прокуратура чекає, доки воно набере чинності. Півроку тягнеться цей сюрпляс.

Старі квартали у центрі Києва сповна сьорбнули концепції «ущільнювальної забудови». Наслідок — нагромадження міських проблем, розбухле до непідйомного стану. Хронічний транспортний тромбоз, при якому «ущільнені» плани створення ділового центру в історичній частині міста послужать найкращим способом довести його до паралічу. Маса автомобілів, що прямує у центр, робить повітря на диво брудним, більше того — небезпечним. Гранично допустимі концентрації окису вуглецю та двоокису азоту перевищено в кілька разів. Додають свого котельні офісних гігантів, тому що в центрі немає іншої можливості для їх обігріву. У результаті — напади ядухи в столиці, які ускладнюються станом обшарпаних «ущільненням» її легень — зелених насаджень. Процес пішов у рознос — дерева масово гинуть уже без допомоги вирубників. Повально хворими каштанами зона екологічного лиха в центрі позначена з гнітючою ясністю. Впевнений, апологети «ущільнення» чітко бачать той ухил, під який котиться середовище проживання в центрі столиці. Однак вони впевнені: дна екологічного пекла досягнемо не завтра. А супердоходи — ось же вони. Та й народ у нас золотий. Чого тільки не терпітиме. Лиш би війни не було.

Це свавілля супроводжується наступом на культурну спадщину — історично сформовані міські ландшафти. Центральна частина Києва належить до зони регулювання забудови першої категорії. Тут найжорсткіші обмеження будівельних робіт, спрямовані на збереження старих кварталів у первозданному вигляді. Висота будинків жорстко обмежена. Порушення цього правила, що аж випирає з ландшафту, своєю дією аналогічне ударові кувалдою по мармуровій скульптурі. За час правління нинішньої київської влади обличчю матері міст руських заподіяне не одне каліцтво. Незграбний кіч, втілений в образі нинішнього майдану Незалежності, перетворив головну площу країни на дах супермаркету. Плани забудови дніпровських схилів, у тому числі біля пам’ятника Св. Володимиру. Знищення частини Маріїнського парку — заповідної зони. Спиляні столітні дуби у Феофанії. Будівництво біля костелу вкотре переконує, що ключове запитання — «чи веде ця дорога до храму?» — замовників не цікавить. Багатоповерхова споруда на бульварі Шевченка, яка в кращих «ущільнювальних» традиціях вторглася в оточення пам’ятника національного значення. У безпосередній видимості від місця, де Президент покладає вінки, і поставлена на кістках скалічених пам’яток архітектури. Пропагованим планам розвитку туристичного сервісу все це сприяє так само, як і колишня гордість атомної енергетики по сусідству. При такій тенденції скоро нічого буде показувати гостям. Хіба що хаотичні нагромадження на місці старих кварталів, які, з огляду на свою архітектурну пересічність, на світову значимість ніяк не тягнуть.

Серед заслуг чиновницької «еліти» — «метрогради», що закопали саму можливість розведення рівнів транспортних потоків. Саме такий вихід практикують у всьому урбанізованому світі. Ми ж вирішили за краще відправити під землю не автомобілі, як у них, а наших до всього звичних громадян.

Окремо слід сказати про позицію державних органів, які оберігають культурну спадщину. Такими вважаються Державна служба охорони культурної спадщини та її опікун — Міністерство культури і мистецтв. Стурбовані перспективою втрати пам’яток архітектури, ми навідалися у цю службу. Від вражень не відразу оговталися. Начальник служби Кучерук повідав разючі новини: нововиявлені пам’ятки охороні не підлягають (у законі записано протилежне); цінність становлять лише фасади пам’яток, тож решту можна ламати; який чудовий винахід — «ущільнена» забудова тощо.

Отримавши аргументовану відмову від місцевого управління охорони культурної спадщини, замовник будівництва, затіяного в нашому кварталі, звернувся в Мінкультури і з допомогою цієї служби отримав... доброзичливе сприяння: «Міністерство... погоджує подальшу роботу над проектом». Над тим самим, який веде до втрати історичних пам’яток і спотворює історичний ландшафт. Втручання некоректне, коли врахувати, що висновки про пам’ятки місцевого значення перебувають у віданні місцевого охоронного органу, який, нагадаємо, ухвалив рішення на користь пам’ятки культури. Про мотиви оригінального розуміння охоронної діяльності можна лише здогадуватися. У будь-якій європейській столиці такі служби набридають ентузіастам новітнього містобудування значно більше, ніж податківці, пильно стежачи не те що за збереженням старих кварталів — за ручками на тамтешніх дверях і завісами, на яких їх підвішено.

Разом із пам’ятками та природним середовищем у жертву приносяться дитячі майданчики, території шкіл і дитячих садків. Статистика свідчить: 111 київських дошкільних закладів не працюють. Місто, що складається з померлих дитсадків. 14 узагалі ліквідовані. Проблема дошкільної освіти в центрі столиці не на жарт загострилася.

Історія, що сталася з дитсадком №183, показує, як це робиться — насамперед усупереч закону, який забороняє не лише ліквідовувати дитсадки, а й зменшувати їх територію і кількість груп. Ніякі посилання на кшталт тих, що дітей стало менше, не можуть служити виправданням закриття, перепрофілювання та інших вільностей. Доведені до розпачу, жителі вийшли на акцію протесту проти знищення дитсадка №183, затіяного задля спорудження на його місці розважальних закладів. Просили мера повернути дитсадок дітям. Відповіді не отримали. На непохитність мера не вплинув і потік прохань: міністра освіти і науки; Міністерства у справах дітей, сім’ї та молоді; Управління освіти і науки київської мерії; Шевченківської райради. Так і туляться маленькі відселенці в одному з поверхів будинку, без двору для прогулянок.

Батькам дітей, залишених без пристановища, його новий господар пообіцяв побудувати дитсадок у тому ж самому кварталі, про що підписав відповідний документ. З роками випливли незрозумілі деталі: «Договір», підписаний 2000 р. заступником градоначальника І.Фоменком, дивує щедрістю. Приватній фірмі віддано три корпуси дитсадка в обмін на якісь ремонтні роботи і... обіцянку, що колись фірма побудує новий дитсадок. Суть фокусу в тому, що без будь-якого ризику можна було обіцяти, наприклад, 10 дитсадків. Оскільки терміни будівництва договором не визначалися. Це означало: хай хоч вічність мине в очікуванні обіцяного, претензії не приймаються. Складовою частиною комбінації була відсутність проектно-кошторисної документації, чого теж обов’язково вимагає закон. А це дозволяло — колись потім, — якщо й будувати щось під назвою «дитсадок», то менше й дешевше від старого у стільки разів, у скільки захочеться.

Запропонований майданчик і дозволяв побудувати замість приреченого дитсадка, розрахованого на 150 дітей, щось розміром трохи більше за гараж на один автомобіль. Місце в кутку під підпірною стіною, оточене сміттєвими баками й автодорогою, куди київська влада планувала переселити дітей, ніколи не пропустила б СЕС. Здається, учасникам угоди це було добре відомо. Але найцікавіше, що й намірів щодо навіть цього «суто символічного» нового дитсадка, як з’ясувалося, не було. Коли це стало очевидно, новий господар запропонував відкупитися за ціну, яка на ринку нерухомості явно тягне на «смішну». Однак мер відреагував оперативно, запропонувавши підпорядкованим службам розглянути... Прохання ж, які нагадували про права маленьких громадян, залишалися у тому самому забутті, в якому й були. До честі Управління освіти і науки київської мерії, воно рішуче висловилося проти угоди з викупом.

Випробування дитсадка тим не обмежилися. Вінцем турботи мерії про дітей послужила вказівка того ж І.Фоменка в червні 2004 р. підготувати проект розпорядження мера. У ньому значиться: «Дозволити знести нежитлові будівлі майнового комплексу за адресою Пушкінcька, 33-а, літери А, Б, В». Що ж це за «майновий комплекс»? Ви правильно здогадалися: невідомо в чому винуватий, але засуджений до вищої міри дитсадок №183. Хіба не відав заступник мера, що коїть? Протестувало, притому неодноразово, звертаючись до нього персонально і до його патрона, Управління освіти і науки. Не було підстав розпоряджатися «майновим комплексом» таким чином, оскільки, нагадаю, рішення про відведення землі ввійшло аж ніяк не в законну силу, а в сюрпляс із прокуратурою. Я вже не кажу про Закон «Про дошкільну освіту».

Доводилося чути аргумент: народжуваність знижується, не потрібні дитячі сади. На щастя, він застарів. Із
2000 р. народжуваність у Києві зросла на 30%. У центрі дитячі садки тривіально перевантажені, причому подекуди перевантаження перевищує 40%. Подякувати за це треба мерії, яка намірилася, судячи з усього, втиснути дошкільні заклади в стандарти повоєнних років.

Міська прокуратура подала судовий позов із вимогою повернути дитсадок №183 територіальній громаді. У черговому позові людям протистоїть обрана ними влада. Тим часом архітектурно-містобудівна рада столиці вирішила обговорити передпроектну пропозицію, що передбачає... знищення дитячого садка №183. До честі ради, страту дитсадка відстрочили — остаточного рішення не прийнято. Поки що не прийнято...