Урок надії для українців від Анджея Вайди

IX фестиваль "Дні Польського кіно" відкрився фільмом Анджея Вайди "Валенса. Людина надії". На початку цього тижня картину показав Перший національний: випадок для нього безпрецедентний… У фільмі Вайди зображений національний лідер, якого й наші співвітчизники шукають ось уже котрий рік.

Анджей Вайда

"Валенса" відтворює події в Польщі у період з 1970-го по 1989 р. Тоді наші західні сусіди боролися проти соціалістичної системи, відстоюючи солідарність.

Із проходженням звичайним заводським електриком Лехом Валенсою шляху до національного лідера - вся Польща кардинально змінює шлях свого розвитку. Відмовившись від радянського Сходу, країна переорієнтувалася на демократичний Захід. При цьому сам Валенса показаний не як надлюдина, що кинула виклик тиранам несправедливої епохи, а як небайдужий роботяга, котрий не міг мовчати й залишатися осторонь. Ця людина неідеальна, не має якихось екстраординарних здібностей, щоб називатися героєм. Але з волі обставин він став символом своєї епохи.

Сімейне життя Валенси не блякне в тіні його політичної діяльності. Стосунки з дружиною показані у фільмі з не меншим пієтетом, ніж поширення листівок, виступи на мітингу або блокування судноверфі в Гданську.

Під час створення фільму самому Валенсі було вже під 70. Коли йому запропонували прочитати попередній варіант сценарію, він відмовився з властивою йому дотепністю: "Я люблю добре просмажену свинину…".

У фільмі Вайди вражає гра Роберта Венцкевича - виконавця головної ролі. Він знявся у понад 50 повнометражних фільмах і попрацював з усіма "живими класиками" польського кінематографу. З такими темпами це формулювання невдовзі почнуть адресувати і йому самому.

Не повірять в екранного Валенсу, мабуть, лише знайомі з ним особисто.

А ось те, як показана у фільмі його дружина Данута, трохи шокує. Це сильна духом жінка з чітко прописаними рисами обличчя, в яких читаються наполегливість і рішучість. У фільмі перед глядачем - тендітна, вразлива дама, дивлячись на яку, дивуєшся: як тільки вона могла пережити часті арешти чоловіка, а ще - виховувати вісьмох дітей і при цьому час від часу виганяти з дому однопартійців Валенси. І це вже не кажучи про те, що десятиліттями їй доводилося жити в постійному страху, який виснажував не менше, ніж господарство.

Свою картину про Валенсу Вайда закінчив у віці 87 років. Він - один із наймудріших старійшин сучасного європейського кінематографу, які навіть на схилі віку продовжують знімати сильні фільми, що не поступаються їхнім попереднім роботам, створеним у розквіті сил. 105-річний португалець Мануель де Олівейра, який помер два місяці тому, 91-річний француз Ален Рене, невтомний 78-річний ньюйоркець Вуді Аллен - усі вони, як і Вайда, останні кілька десятиліть що два роки видавали в середньому по фільму. У їхніх нових картинах дивним чином поєднуються холодна мудрість і палка пристрасть.

"Валенсою…" Вайда завершує свою трилогію про людей, котрі борються з тоталітаризмом. Першою картиною циклу стала "Людина з мармуру" (1976), другою - "Людина із заліза" (1981). Три фільми - ніби історія хвороби польської державності. Підтекст перших двох стрічок трилогії, створених ще коли рух "Солідарність" тільки набирав обертів, сприймався поляками як гіркі ліки від соціалістичної несвободи. А завершальна частина - "Валенса" - вийшла торік, коли в поляків уже підросло покоління, що народилося у вільній країні.

Про актуальність і злободенність стрічок свідчить їхній фестивальний шлейф. "Людина з мармуру" отримала у Каннах приз кінокритиків - це нагорода, що вручається за сміливе висловлювання або нове слово в кінематографі. "Людина із заліза" тріумфувала в тих-таки Каннах, отримавши "Золоту пальмову гілку" (була й номінація на "Оскар"). Ну, а "Валенса…" здобув кілька нагород на фестивалях у Чикаго та Палм-Спрінгсі (США).

Боротьба з тоталітаризмом і жертвування собою заради свободи країни - далеко не головні теми в сучасному кіно. Хірургічно точним чуттям правди, властивим практично кожному фільму Вайди, сьогодні вже мало кого здивуєш.

Якщо "Людина з мармуру" та "… із заліза" - картини притчові, у яких під простиралом політики приховані вічні істини, то "Валенса" - це ода. Це візуальний пам'ятник національному герою.

Авторам картини вдалося вийти з практично з безвихідної ситуації, коли фільм знімається про живого і, що тільки ускладнює ситуацію, досі діяльного політика. Сюжет картини делікатно завершується 1990-го - перед виборами президента Польщі, на яких, зрештою, переміг Валенса. Однак результати виборів у картині не показані.

Таким чином, Вайда чітко розділив, де закінчується Валенса-легенда і починається Валенса-політик.

Першого (зображеного у фільмі) судити сьогодні безглуздо, оскільки докорінно змінилися обставини. А другого продовжують судити й досі, критикуючи його за неприйняття гомосексуалізму та надто радикальне ставлення до політичних опонентів.

Сьогодні це вже не та людина, за якою 30 років тому виходили на площі десятки тисяч поляків, не боячись втратити роботу або й потрапити за ґрати. Сьогодні це не більш ніж один із політиків другого ешелону, котрий отримав на президентських виборах 2000 р. усього 1,4% голосів. І все ж таки цей фільм - про людину, що подарувала полякам надію. "Надію" настільки ж міцну, як "Мармур" і "Залізо".