Управління цирком з мавпячої клітки

Мляві твори на тему Ларса фон Трієра, як правило, навівають глухий сум. Опиняєшся і в його, і у своєму, тобто в нашому спільному капкані. Оскільки кожен, намагаючись щось пояснити, вільно чи мимохіть — жертва його мишоловок. Потрапивши на гачок, можна смикатися, тріпатися. Проте не завжди вдасться навіть для себе «пояснити» садистську і чеширську посмішку датського кота, котрий гуляє сам по собі, а іншим морочить голову.

До того, що дивовижний Ларс — «найважливіший із мистецтв», схоже, притерпілися. Ні в кого у світі кіно не викликають протестних емоцій міріади величальних тропів навколо його імені з часткою «фон». «Ларс — геній» — це як «сонце — яскраве» або «стоматолог — жах». Благополучний датчанин із чеховською борідкою із щороку круглішим черевцем, з інтелігентними манерами (судячи з канських прес-конференцій) і сардонічним поглядом... Цьому датському «бюргеру» чому не сидиться? І чому раз на два роки його знову пориває на кіноодкровення про те, що людина — нікчема, світ — Содом, Америка — Гоморра (а також втілення решти зла у всесвіті та його найближчих околицях). Хто знає... Може, Пушкіна недочитав друг наш Ларс, — «на свете счастья нет, а есть покой и воля».

…Хай там як, але Америку він справді ненавидить так, як пацифіст зневажає кампанію в Іраку. І ця масмедійна ненависть (упевнений, подекуди симулятивна) фон Трієру жити й творити допомагає. Її плід — ідея антиамериканського кінотриптиха «US of A». Початком став «Доггвіль». Можливо, один із найвизначніших фільмів бездарної межі кіностоліть. Тепер продовження — «Мандерлей». Фільм, на одному з київських сеансів якого сиділо стільки ж глядачів, скільки негрів за столом на широкому екрані.

«Друга серія» умовної трилогії розпочинається там, де обривається серія перша. Наскрізна трієрівська героїня, гангстерська донька на ймення Грейс, як відомо, вщент спалила містечко Доггвіль. І таким способом за всіма векселями розплатилася з його жителями і своїми кривдниками, котрі не прийняли «доброти першого зустрічного». І вже новою стежкою, у компанії бравих татусевих бандитів, вона вирушає на реалізацію чергової своєї ідеї — у Мандерлей. Одержимого важко зупинити... Жодний негативний досвід жахів і страхіть Доггвіля тут уроком не стане. Ця Грейс, як я розумію, поетапна (посерійна) варіація на тему одержимості людини якоюсь ідеєю навіть після ланцюга приголомшливих поразок. Невгамовна, вона все одно знову кудись прагнутиме. Цього разу в «напівджунглі» консервативного американського півдня. У той самий Мандерлей, де осіло поселення афроамериканців. Тих, хто навіть у 1933 році не здогадується про скасування рабства у «всія Сполучених Штатах».

І от героїня (у цій ролі — американська актриса Брайс Даллас Ховард) вирішує дати їм вільну волю. Перетворити слуг на вільних людей. Зробити з батраків нових хазяїв. Створити з «біомаси» співтовариство індивідуумів. Загалом, висловлюючись словами класика, «вичавити по краплині раба». Неслабкі такі «соцзобов’язання» у зворушливої дівчини своєї мрії.

У «Доггвілі» ту саму Грейс грала Ніколь Кідман. Вибір Ларса був точним — і в сюжетоутворюючому, і в контекстуальному аспектах. Ніколь втілювала безвольність ляльки, з якої в кровожерливому фіналі виростає чи то особистість, чи то велика зламана іграшка. Вона по-своєму грала навіть слабеньку тінь «іногородньої» Бланш Дюбуа (у хутрах із «Трамвая «Бажання»), котра потрапила нібито й на своє, але все-таки чуже свято — на ворожу територію. «Впровадження» Ніколь у «Доггвіль» припускало, на мій погляд, ще один ларсівський трюк: занурення стороннього — голлівудського «блискучого» тіла (із безсумнівними проблисками таланту) — в інше естетичне і філософське середовище... У брехтівську театральну умовність. У канву безжалісної біблійної драми про того, хто творить добро і за це розп’ятий...

…Нова актриса в ролі Грейс — інший поворот (навіть добре, що політкоректна Кідман відмовилася від зйомок). Мила Брайс Даллас Ховард, зірка «Таємничого лісу», покликана синонімізувати природність мандерлеївського середовища і природність «збудника» цього соціуму. Грейс номер два в негритянському селищі є близькою родичкою всіх знедолених. Як «своя серед своїх». Її демократичні проекти по-своєму чарівні. У чомусь послідовні, іноді комічні. Особливо коли звільнені раби влаштовують голосування, вирішуючи проблему «котра година?», а гангстери мажуть фізіономії сажею, щоб нічим не відрізнятися від колишніх експлуатованих. Демократія в Мандерлеї потроху «тріумфує». Вирубуючи сад, вони згодом пожинають піщану бурю. Вирощуючи бавовну, збирають непоганий врожай, але ці «жнива» невдовзі дадуть «грона гніву». Фон Трієр у багатозвучній значеннєвій канві аскетичного фільму навіть намагається послідовно індивідуалізувати колишню «темну» юрбу. З туману «стадності» вирізняються обличчя... І Грейс із придихом вдивляється в одне з них. Це Тімоті — найспокусливіший раб. Про нього вона марить ночами без сну, рвучи грубе простирадло. Ближче до фіналу виникне взаємність... І взагалі здаватиметься, ніби експеримент удався на славу. Загальним демократичним голосуванням (хто проти? Усі — за!) вже засуджено до розстрілу вічно голодну негритянку-злодійку (Грейс, як демократка, сама й прикінчила бабусю). Вже вторговані чималі гроші за продану бавовну...

Але... Гроші вкрадено. Думали — гангстери, виявилося — свої. Екс-раби схвильовані. Не хочуть відпускати на свободу визволительку, кажуть їй: силою залишимо, тому що без Хазяїна, без батога й пряника жити ми не можемо! Пастка зачинилася. Залишайся з нами, будеш нашим «королем», але... у рабстві.

Ну й тоді мила Грейс робить те, що й потрібно було в цій історії. Хапає споконвічний батіг і з повним «відривом від виробництва» смачно, із задоволенням щосили б’є раба... Як хазяйка. Як справжній плантатор. Так і перемагає демократія в окремо взятому американському селищі — мікросхемі країни і цілого світу. А несамовитий Ларс знову знущається з її «торжества». І водночас знущається з глядача, заманюючи його в капкани обманів, естетики театральної умовності і відвертого мінімалізму, заданих ще в «Доггвілі», коли на екрані майже не було предметного світу, а вулиця чи будинок позначалися лише пунктиром із крейди.

Недурні люди давно помітили, що Ларс фон Трієр — вічний маятник європейського кіно. І амплітуда його художніх коливань відпрацьована, як у старовинному годиннику. То релігійна драма («Розсікаючи хвилі»), то антимюзикл («Та, що танцює в темряві»). То глобальна шокуюча притча («Доггвіль»), то декларативна кінолекція. Чим, по суті, й є «Мандерлей». Фільм, котрим, судячи з інтерв’ю, режисер не дуже задоволений. І можна лише припустити чому... По-перше, «ідейність» картини, тобто її «надбудова», занадто вища від «базису» — власне художньої будівлі. Колись така «архітектура» у Ларса була гармонійнішою. По-друге, після самовичерпного вироку Америці, людині і людству (у «Доггвілі») оперативно (і сюжетно) сформулювати щось свіжіше чи ще більш шокуюче на ці теми постановнику, загалом, непросто... Антиамериканська трилогія закінчилася там, де вона розпочиналася. У першій частині. Доггвіль — місто тварюк (як глобальна мікромодель), Мандерлей — місто рабів, а Вашингтон (однойменний фільм має завершити кінотрилогію), очевидно, стане містом пастухів і хазяїв... Що суті не змінить. І нічого не додасть до того, що Ларс уже сказав. Якщо фон Трієр зазвичай вганяє тебе в стан анабіозу, то від «Мандерлея» залишиться відчуття, ніби тебе спочатку зачарували, а потім обшахрували... Або усього лиш прочитали талановиту, провокативну, трохи баламутну кінолекцію про те, що ні для кого давно не таємниця і не секрет... Те саме, що висловив колись у ємній формулі Авраам Лінкольн: «Вівця і вовк по-різному розуміють слово «свобода», і в цьому сутність розбіжностей, які панують у людському суспільстві». Американський президент і датський кіногеній (незважаючи на антиамериканізм) хоч у чомусь зійшлися. У тому, про що при бажанні можна сказати і більш гострою цитатою, котра фокусує ідеологію «Мандерлея»: «Демократія — це мистецтво керувати цирком з мавпячої клітки...»

Фон Трієр цей постулат вочевидь сприймає. Тому що у фіналі буквально в спину штовхає свою «демократку», котра втікає від переслідувачів, як шкідлива кішка. Біжи, Грейс, біжи!.. Біжи крізь пунктиром розмічені кордони Сполучених Штатів — від своєї ж країни-фантома... Біжи від розлюченої зграї, котра прагне тебе заарканити... Біжи, бо наздоженуть, і бути тобі в стаді. А в стаді, як відомо, немає нічого хорошого, хоча б тому, що воно просто біжить за тобою.