УПЕРТОСТІ КАДРУ СПІВАЄМО ПІСНЮ. ФІНАЛЬНУ ДО 70-РІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ СТУДІЇ ХРОНІКАЛЬНО-ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ФІЛЬМІВ

«З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». «Американське», — гірко осучаснив ленінське висловлення Олександр Іванович Коваль, директор Української ордена «Знак пошани» студії хронікально-документальних фільмів. Олександр — вгіковець, учень легендарного Кармена, режисер-оператор вищої категорії, народний артист України, лауреат Шевченківської премії. На студію Сашко прийшов 38 років тому освітлювачем. Світити тоді йому доводилося багато й часто. Одних кіножурналів студія випускала 78 частин на рік, чотирьох найменувань. І понад сотні частин документальних фільмів, не кажучи вже про замовлену продукцію, а її тоді було чимало. «І звання в нас тоді було горде — «літописці історії». Праця наша була в пошані — орден на прапорі студії був заслуженим».

І ось, здавалося б, ставши незалежною, держава наша подбає, щоб непроста і важка історія становлення і затвердження суверенної України була зафіксована для вдячних нащадків. Та ні.

Три роки тому колектив умовив Олександра Коваля як талановитого документаліста, авторитетну людину, сісти в директорське крісло, що звільнилося. «Я не руйнувати прийшов, а будувати», — упевнено думав Олександр. Проте процес руйнації кінематографу в цілому, а документального особливо, за роки незалежності був такий розкручений, що зупинити його Коваль був не в силах. На екранах країни вітчизняне кіно було витиснене американським.

За останні десять років студія доведена до ручки.

Розмова наша з Олександ-
ром Ковалем сталася напередодні 70-річного ювілею колись однієї з кращих у колишньому Союзі документальної кіностудії.

— Скажи, Олександре, з яким настроєм приходиш ти нині на студію? Адже для тебе вона була значимішою, ніж дім. І цей дім занепав, та що там, він просто валиться. Проте ми знали інші часи. З раннього ранку студія гуділа як вулик. Як заведена метушилася Наталія Федорівна Самофалова, начальник відділу зйомок, надаючи цьому гармидеру злагодженість і безперебійний ритм. Десятки груп виїжджали на зйомки. Не змовкав селектор, запрошуючи одного на вантаження апаратури (у нас це називалося «на круг»), іншого — в цех обробки плівки здати матеріал чи затвердити проби, усіх вільних від зйомок — на перегляд сюжетів, німих варіантів, готових копій у так звану директорську проекцію. А в коридорі постійно вешталися творчі працівники, особливо в районі кабінету головного редактора. Такий своєрідний студійний Гайд-парк.

Нині в коридорах гнітюче безлюдно, у кабінетах тиша, у директорській кінопроекції темно: чарівний ліхтар запалюється дедалі рідше й рідше... Які почуття пронизують тебе, коли твоя альма-матер згасає на твоїх очах?

— Якщо сказати, що мені страшно, це нічого не сказати. Такий згусток гіркоти й образи підкочує до горла, що, здається, вже не продихну. Ти права, справді «Укркінохроніка» для мене більше ніж дім, це мій храм. Я прийшов сюди 1963 року освітлювачем, як у нас ласкаво казали, світлячком. Мені було неповних 18 років, пацан із села Жердова, що на Київщині. До речі, це напевно містичний збіг: у селі в мене адреса — вулиця Щорса, 5, а кінохроніка на вулиці Щорса, 18... Інших адрес я у своєму житті не знаю. Тут відбувся я, відбулося моє життя. А зараз моє гніздо руйнують, розтягують по соломині, по гілочці, незабаром залишиться один скелет, нинішнє фінансування кіновиробництва навіть залишковим не назвеш: п’ята частина від необхідного. Цього року трохи додали, та додаток проковтнуть опалення, ремонт, вода... Студія не ремонтувалася 61 рік, практично вона в аварійному стані. Таке відчуття, що хтось дуже серйозний задався метою знищити студію. Як кажуть юристи, шукайте, кому це вигідно.

Тут я нещодавно читав статейку невелику, але зубасту. Так питання там ставиться руба: «знищують кінодокументалістику ті, хто хоче сховати правду про час». Олександр Петрович Довженко, розмірковуючи про нашу професію, назвав кінодокументаліста повпредом народу перед людством. Круто, але справедливо. Справді, кінопубліцист бере факт, осмислює його й коментує. Для мене ж завжди найголовнішим фактом була людина. Шкода, що чимало наших кіношних начальників уявляють кінолітопис лише в подіях.

А от мій фільм «Меланчине весілля», пам’ятаєш?.. Згадай її нехитрі збори на поминки по чоловіку, який загинув на війні. До простенької валізи вкладає вона пляшку горілки, а як же без неї, рушничок... А яке обличчя, які очі! І там за кожним кадром такий літопис і країни, і народу, що мурахи по спині біжать. Або Таня Засуха, героїня фільму режисера Сюзанни Шаповалової. В її житті все — і голодне дитинство в бідній селянській сім’ї, навчання в сільгоспінституті на копійчану стипендію, а вдома одна мати-інвалід і ще один голодний рот. Допомоги чекати немає звідки, всього домоглася сама, сама стала міцно на ноги й іншим допомагає. Чи це не літопис життя народу?

А те, що коїться з духовним життям народу, мені здається, це цілеспрямований удар і по науці, і по освіті, і по культурі, і, насамперед, по небезпечній кінодокументалістиці. Адже зрештою Нюрнберзький процес чи щось на кшталт цього може повторитися. А документальний кадр — свідок впертий і абсолютно правдивий.

— Загальновідомо, що весь кінематограф почався з документальної зйомки братів Люмьєр прибуття потягу. Недарма старійшина нашого документального цеху режисер-оператор Ізраїль Цалевич Гольдштейн придумав до святкування з нагоди ювілею студії дещо грайливо-ризикований слоган, та по суті дуже вірний: «Любіть хроніку — матір вашу!» Так чого ж її так не люблять сьогодні? Невже з приходом телебачення для документального кіно «поїзд пішов»? Та це питання вже не в масштабах студії, а дещо ширше.

— Коріння цієї нелюбові сидить глибоко в часі. Згадай 1933 рік. Жахливий голод, вимирали сім’ї, вулиці, села. Вимирала Україна. Та цей трагічний факт не відбитий жодним кадром. Що зберігається в Державному архіві кінофотофонодокументів за цей страшний рік? Один фільм «Більшовик Микита Ізотов». І ні метра більше, ні-чо-го! Що, не хотіли кінопубліцисти знімати голодомор, не розуміли значення цього кінодокумента? Та їм просто викручували руки й не давали знімати взагалі нічого, щоб випадково не зняли те, що хотіли приховати від суду історії. Це до думки про Нюрнберзький процес.

Легендарний голландський кінорежисер Йорис Івенс сказав геніальну фразу: «Документальний фільм — це совість кіно». І де наша совість була тоді? І де вона тепер? Адже зрозуміло всім, що незалежна Україна, яку ми всі завзято обстоювали, виявилася трохи не тією країною, за яку ми боролися. Ейфорія минула, ми протверезіли, і тепер хотіли б проти того, що сталося потворно, боротися своїм мистецтвом. І хоча «лише сліпий не бачить наших досягнень», недоліків у нас більш ніж... Владу нашу вибирали ми, і ми за неї у відповіді. І ми хочемо допомогти їй виправитися, акцентуючи її увагу на тому, що з задуманого не відбулося. Та ні! Владі, очевидно, цього не треба, їй не потрібно нашої довіри, їй не потрібна наша допомога. І спокійніше за все заткнути нам пельку, тобто очі нашим кінокамерам. Може, і правий у своєму діагнозі той самий мудрий Ізраїль Цалевич Гольдштейн: «А що ви хочете? Минуть роки, піднімуть кілометри плівки, чесно зняті кінопубліцистами, і запитають: а який же м...к управляв тоді державою? Адже знімаємо ми не лише негатив, а й позитив, що дається державі дуже непросто. Ми живемо в цій державі і зацікавлені, щоб усе змінювалося на краще. Документалісти все своє життя пропагували передовий досвід, хороші починання, і робили це високопрофесійно. Слід вважати, була від нашої роботи користь, якщо нас так щедро підтримувала держава. Нині, щоправда, бал править телебачення. У них і плівки, і часу забагато. Та якщо навіть не говорити про якість, їхні зйомки не можуть бути історією країни, відеоплівку важко зберегти на століття. Може, тому їм так багато дозволено, що чимало заможних живуть і насолоджуються одним днем.

— У нас теж настане той один день, яким ми повинні насолоджуватись, — це день народження нашої улюбленої студії. Цікаво все ж, як студія починалася, чого добивалася, чим славнозвісна? Адже був час — гриміла наша «Укркінохроніка» на всіх фестивалях — і регіональних, і союзних, і міжнародних. Нагороджувалися і фільми, і журнали, і навіть окремі сюжети. І в тебе самого, можна сказати, власний «голубник» є. Спочатку за «Шлях до тунелю» на Міжнародному кінофестивалі в Лейпцизі ти отримав «Срібного голуба», а трохи пізніше, якщо не помиляюся, років через два, за «Меланчине весілля» ще один. Про інші нагороди я не кажу, — чимало їх було, і різних. Скажімо так, за талант тобі відплатили по заслугах. А взагалі, скільки талановитих людей, професіоналів найвищого класу працювало в різні роки на студії? Тобі, напевно, вдалося знайти цікаві документи з історії студії.

— Утворилася наша студія в Харкові на базі «Товариства друзів радянського кіно», були тоді такі. 1939 року переїхала «Укркінохроніка» до Києва. Про це збереглися укази по Держкіно при Раднаркомі СРСР. Загалом документи тієї пори у війну кудись зникли, та є один цікавий такий приймально-здавальний акт про «запровадження в експлуатацію» трьох гектарів паркової зони з дендрарієм, бузково-трояндовим садом, окремими корпусами цеху обробки плівки, зі своєю свердловиною для артезіанської води завглибшки 185 метрів, цехом знімальної техніки, своєю електропідстанцією, котельною, звукоцехом із найбільшим у Києві тонательє для запису великого симфонічного оркестру, окремим фільмосховищем». А 1947 року студія мала ще й власний літак. Одним словом, невеличкий Голлівуд із виробничою потужністю до шістсот частин документальних фільмів щорічно.

Та крім літака і бузково-трояндових садів, усе інше збереглося і донині. Чи не тому так багато охочих мати все це багатство у центрі міста? Не повіриш, не минає дня, щоб будь-який черговий олігарх не прислав свого крутого з рулеткою. Усе ходять, міряють, приміряються... Ну, це так, до слова.

Звичайно, найбільшим капіталом на студії були люди. Так хочеться згадати поіменно тих, хто в різні роки становив славу студії. Режисери Мирон Білінський, Михайло Шапсай, Михайло Юдін, Роман Фощенко, Борис Волков, Арнальдо Фернандес, Анатолій Слєсаренко, Ольга Победалєнко, Рафаїл Нахманович, Володимир Шевченко, Ізраїль Гольдштейн, Ігор Грабовський, Микола Лактіонов, Віктор Шкурін, Георгій Шкляревський, Юрій Ткаченко, Мурат Мамедов, Віктор Стороженко, Олександр Косинов, Сюзанна Шаповалова, Володимир Артеменко, Валентин Сперкач. Нехай не образяться ті, кого не назвав: усіх назвати навіть такої великої газети, як «Дзеркало тижня», не вистачить. А ще хочеться згадати операторів Ісака Кацмана, Федора Камінського, Михайла Гольбріха, Яна Мєстєчкіна, Беллу Куптієвську, Семена Епштейна, Віктора Хотінова, Олександра і Всеволода Ковальчуків, Миколу Старощука, Едуарда Тімліна...

Не можу не назвати директорів студії, оскільки тепер на собі відчув, яка нелегка ця ноша. Один із перших Михайло Ротлейдер, потім Валентина Лещенко, Микола Козін, Віктор Деркач, Віктор Шкурін, Іван Лимар... На жаль, одних уже немає, а ті далеко... Та багато хто ще й сьогодні живий, здоровий, слава Богу, і сподіваюся, прийдуть на святковий вечір до Будинку кіно.

Не можна сказати, що кінематограф, і документальний у тому числі, завжди був у фаворі. По-різному складалися долі майстрів, не завжди давали їм робити те, що хотілося, що лягало на душу радістю чи сумом. Взагалі справжній злет кінематографу, а документального особливо, випав на хрущовську «відлигу». Відчуття було таке, ніби розв’язали нам руки. З’явилися теми, раніше небажані, цензура трохи послабила свою бульдозьку хватку. І хоча «відлига» минула досить швидко, ще довго вона хвилювала уми й усе намагалася вирватися на волю. На нашій студії в той час були зняті свіжі, незвичні своєю новизною фільми: Рафи Назмановича «Невідомому солдату» за сценарієм Віктора Некрасова, Михайла Юдіна «Кораблі не вмирають», Роллана Сергієнка «Зізнання в коханні», Віктора Шкуріна «Соната про художника», Романа Балаяна «Анатоль Петрицький»... Була створена серія фільмів про колишніх «ворогів народу», в основному про українських політичних і громадських діячів, яких тоді реабілітували, а сьогодні знову виявляється, що вони «не те робили». На жаль, така «се ля ві».

А зараз трохи статистики, вона досить красномовна, і перед ювілеєм не гріх і похвастатися. За свою історію студія виховала 13 лауреатів Держпремії ім. Т.Шевченка, сім — Держпремії СРСР, трьох — Сталінської премії, 20 заслужених діячів мистецтв, п’ять — заслужених працівників культури, двох — заслужених артистів України й одного народного артиста України, вибачте, вашого покірного слугу.

«Укркінохроніка» славилася у світі своєю школою кінодокументалістики. Наша студія завоювала на честь держави більше за всіх головних нагород на найпрестижніших міжнародних кінофорумах.

Мені хочеться сьогодні вкотре згадати фільм Володі Артеменка «Солдатські вдови», який отримав перший приз 17-го Всесоюзного кінофестивалю. Це хвилююча картина про його маму й ще про понад чотириста вдів з його рідного села Мельники на Черкащині. Вічно, поки совість людську не спопелить раптом непередбачена смертоносна катастрофа, висітиме в Музеї Великої Вітчизняної війни гігантська фотографія колективного суму й мужності — фінальний кадр фільму — спільна фотографія всіх солдатських вдів села Мельники.

— Ти так трепетно заговорив про війну, адже чимало наших операторів у складі фронтових кіногруп пройшли найважкіші кілометри до Сталінграда й назад. І це, думаю, найгероїчніша сторінка в історії студії. Наші старші колеги йшли в бій поруч із солдатами, і чимало з них загинули на полях боїв, знявши останній, мабуть, найважливіший кадр їхнього життя. Скромна дошка у вестибулі студії береже пам’ять про них — сім кінооператорів, асистент оператора, освітлювач, директор фронтової кіногрупи. Зняті нашими військовими кінооператорами кадри ввійшли в знамениті фільми Олександра Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» і «Перемога на Правобережній Україні», у відомий серіал-епопею «Велика Вітчизняна». Я думаю, ми, покоління дітей війни, повинні дорожити тим, що ми знали їх, разом працювали. Адже імена Ізі Гольдштейна, Ісачуні Кацмана, Михайла Гольбріха, Яна Мєстєчкіна, Валі Орлякіна стали сьогодні легендарними. І як образливо мало приділяли ми їм уваги — і ми, і держава. Почесні звання заслужених діячів мистецтв вони отримали лише до 50-річчя Перемоги. Не можна вибачити, що ми не зняли їхні фронтові спогади. А як цікаво розповідає про свою війну Ізя Гольдштейн. Ми всі думали, що встигнемо. Пролетіли десятиріччя, і сьогодні серед нас їх залишилося лише двоє. Так, може, не будемо гаяти часу й запишемо фронтові історії капітана Гольдштейна та лейтенанта Мєстєчкіна? Знімемо на чорно-білу плівку, і нехай дивляться і слухають їх прийдешні покоління кінодокументалістів.

— Адже я сам народився в останній день війни, 7 травня 1945 року. Як казав Михайло Ромм, автор «Звичайного фашизму», це був день, коли радянські війська звільнили Берлін і окупували Прагу. Так, чимало фронтових операторів не повернулися з війни. Шкода, що біля меморіальної дошки на честь пам’яті про них квіти стоять лише в травневі переможні дні й що ми дуже мало знаємо про них. Вони ж, звичайно, заслуговують на більше. Я сам зняв фільм про оператора Миколу Бикова, асистентом режисера на картині в мене була вдова Миколи Бикова — Гета Самойлівна. На студії створені картини про Валентина Орлякіна, Михайла Пойченка, Михайла Гольбріха. Ізраїль Цалевич Гольдштейн, який багато знімав за завданням Олександра Петровича Довженка, знайшов у своїх архівах власноручні довженківські записи і зробив про це фільм.

Кінодокументалісти всього колишнього Союзу використовували у своїх картинах про війну панораму Корсунь-Шевченківської битви, зняту нашим Михайлом Гольбріхом. Це була цікава історія. Кореспондентська «емка» застрягла на підступах до щойно звільненого міста. Дороги були забиті військовою технікою, та ще бездоріжжя. Михайло Михайлович узяв свій кіноапарат, касетник і пішки пішов до міста. Ще горів вокзал, димілися підбиті танки... Знайшов він штаб командуючого, представився і попросив транспорт. Машин, звичайно, не було. Михайло Михайлович попросив літак, щоб зняти панораму битви з повітря. «Є тільки мій літак, — сказав командуючий. «Так, товаришу генерал, дайте свій», — не розгубився Гольбріх. Командуючий здивувався, але, подумавши, літак дав. Так був знятий цей легендарний кадр Корсунь-Шевченківської битви, який став уже хрестоматійним.

А щодо того, щоб по повній програмі записати військові спогади наших фронтових операторів, ти абсолютно права. Потрібно це зробити. І дай їм, Боже, здоров’я і сил якомога довше бути серед нас.

— Олександре, я думаю, напередодні 70-річчя студії треба згадати добрим словом наших чорнобильців, живих і мертвих. Для нашої студії чорнобильська катастрофа — подія, так би мовити, знакова. Нас туди ніхто не посилав. Та багато хто виявили громадянську позицію і рвалися туди безпосередньо в перші ж дні, усвідомлюючи своє призначення — зняти, розповісти, застерегти. Коли сталося це лихо, чимало режисерів, оператори, редактори, директори картини несли заяви з проханням направити їх на зйомки до Чорнобиля. Я сама написала таку заяву. Проте тоді доступ у район аварії був суворо обмежений. У червні я все-таки поїхала в зону: треба було знімати там секретаря ЦК КПУ, і ми з Віталієм Гришковим на автомобілі дорожнього міністра приїхали до Чорнобиля, занурилися в цей жах. Слід сказати, партійний функціонер «намордника» не одягав і в машині не ховався. Ну а кіношники... Як там у пісні співають — «ну, а мы, все отстояли мы. Наградили нас потом. Кто живые — тех медалями, а кто мертвые — крестом».

— Так, Чорнобиль — це й мужня, і сумна сторінка в сімдесятирічній історії студії. Пам’ятаю, перша група документалістів відправлялася на місце аварії вже на початку травня. Кажуть, ще графіт димівся на даху четвертого реактора. Першими поїхали в це радіаційне пекло режисер Володимир Шевченко, оператори Віктор Крипченко і Володимир Таранченко, механік Валерій Башкатов, звукооператор Олександр Корольов, водії Павло Сорока, Василь Максименко... Це група фільму, який став культовим «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів».

Важко було знімати картину, але ще важче, особливо морально, було здавати її. Довго й жорстоко обрізали кінострічці крила, боляче висмикували пір’їни. Та навіть в обрізаному варіанті цей фільм став гострим докором можновладцям у багатьох гріхах — від будівництва в непридатному місці, халатно-безвідповідальної експлуатації до жалюгідно-боягузливої поведінки під час і після аварії. Володі Шевченка, Валери Башкатова, зовсім молодого хлопця, уже немає на світі. Це були перші жертви. Потім були інші. Залишилася пам’ять і зняті ними фільми. Кінострічка «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» тріумфально пройшла на багатьох фестивалях. Про це свідчать нагороди, серед яких «Чорна перлина Середземного моря» (Італія), почесний приз ХХIV МКФ (Краків, Польща), Золота медаль ім. О.Довженка. Визнання, нагороди, почесті, — а хлопців немає і вже ніколи не буде.

І ще не можу не назвати талановитий фільм Георгія Шкляревського «Мі-кро-фон», що теж стрімко обійшов екрани світу, показуючи правду про чорнобильську катастрофу.

— Ти знаєш, про що я нині думаю? Фронтові дороги, чорнобильська зона, гарячі цехи металургійних заводів, шахти, пекучі жнивні поля... Наші колеги не цуралися жодної роботи. Чому ж нашу студію нерідко зневажливо називають «паркетною»? Так, знімали ми, і чимало, і на Банковій, де раніше знаходився ЦК КПУ, і у Верховній Раді, і в інших офіційних місцях. Ми знімали події життя України, народу, а не приватного життя вождів. Скажімо, знімаючи вихід першого трактора ХТЗ, ми знімали не начальство, і не задля нього. А воно там було присутнє і надавало події, як ми завжди казали, рівень.

Що ж відбувається нині? Спробуй пробитися на зйомку події за участю нашого шановного Президента. Куди там! Навіть на такій епохальній події, іміджевій і для держави, і для її глави, як візит в Україну Папи Римського, нам не дали зняти жодного заходу за участю Президента. Згадай, як важко я пробивала зйомки інавгурації Президента, закриття ЧАЕС? Цього не можна збагнути! Замість того, щоб зобов’язувати знімати такі події для історії, нас відштовхують, як настирливих папарацці. Загалом, від «паркету» нас відтерли повністю. Хоча, я думаю, паркетність, це «чого бажаєте?» А студію, на якій працювали і з якою співробітничали такі бунтарі, як Гелій Снєгірьов, Віктор Некрасов, Рафа Нахманович, Володя Ностенко, навряд чи можна звинуватити в догідливості.

— Так, за часів правління В.Щербицького хроніка була затребувана як ніколи. Питома вага урочисто-парадних зйомок була, безумовно, висока. Звідси і виникло судження про «паркет-фільм». Де бачили нас ті, хто нам докоряє? Саме там, де знімали й самі — на нагородженнях, врученнях, візитах, зустрічах... Та на ДніпроГЕСі, куди прорвалася вода й загрожувала затопити усіх, наш кінооператор Ісак Кацман ризикував життям разом із робітниками, знімаючи унікальні кадри людського героїзму... Або в Луганську, на прокатному стані сталася небезпечна ситуація, наша група не ретирувалася, а продовжувала знімати. Це в нас у крові, не думати про себе, коли відбувається унікальна подія, яку ми зобов’язані зняти. Саме ця риса характеру підвела наших колег, коли вони в застійні часи вшанували своєю присутністю перший масовий несанкціонований жалобний мітинг у Бабиному Яру в чергову річницю розстрілу мирних жителів. Хлопці в цивільному всіх кінохронікерів акуратно переписали. Відреагували відразу — звільнили директора, головного редактора. Поплатилися і Нахманович, і Снєгірьов, і Юдін. А талановитому оператору Едуарду Тімліну багаторазово відмовляли в присвоєнні почесного звання заслуженого діяча мистецтв, і отримав він його вже в роки незалежності. Злопам’ятними були спецслужби. Отже щодо «чого бажаєте?» прошу «пардону».

А коли розпочалася горбачовська перебудова, то такий дурень царя небесного, як я, повірив Горбачову і почав... перебудовувати свою хату в селі. Що з цього вийшло, неважко здогадатися. Хоча у творчості в той період наша студія вирвалася вперед. Був створений фільм «Сон», повнометражна картина Сергія Буковського. Прийняли її добре, Сергія по голівці погладили, а фільму ходу не дали як концептуально шкідливому. А ось кінострічка того самого часу «Завтра свято», теж Буковського, була дуже популярною, її скрізь показували, просто тоді модно було опльовувати радянську владу. І хоча сміливості в цьому було небагато, та чого ж не покомизитися, якщо дозволено. Взагалі, за всю історію студії чимало було створено картин попри керівну й направляючу, навіть у найстрашніші часи. Це «Григорій Сковорода. Відкрий себе» Сергієнка, Шудрі, Костенка. До речі, я там був оператором, а фільм, пролежавши 19 років на полиці, отримав за нових часів Шевченківську премію. Це й «Соната про художника» Шкуріна, Костенка. І «Анатоль Петрицький» Балаяна. Характерна деталь: у 50—60-ті роки «ідейно шкідливі» фільми змушували переробляти, а пізніше чинили більш витончено — фільм делікатно приймали і тактовно клали на полицю. Очевидно, відчули вітер перемін.

Ну, це ми все про минуле говорили, давай підіб’ємо підсумок. А результат такий — у Державному архіві зберігається 8500 назв кінофільмів виробництва нашої студії. Це історія країни, історія народу за кілька десятиліть, найважливіші події, знакові для епохи портрети людей. Це найважливіші явища суспільно-політичного, господарського й духовного життя народу. І оцінку нашій праці дасть час і майбутні покоління українців.

— Що ж у нас попереду? Міністерство культури і мистецтв України розробило Державну програму розвитку національної кіноіндустрії на період до 2005 року. Про державну підтримку нашої студії там немає жодного слова. Є прожект про підготовку на базі «Укркінохроніки» творчих кадрів, для чого планується створити Державний інститут екранних мистецтв, об’єднавши зусилля кіношників і телевізійників. Та коли ще це буде... А поки що на протекціонізм держави нам розраховувати нічого. Якщо держава відмовляється бути продюсером у документального кінематографа, то нам залишається одне: шукати спонсорів, меценатів, хороших, чуйних, які безкорисливо люблять наше документальне кіно. І де вони є?

Та цією самою Держпрограмою розвитку кіноіндустрії передбачене створення просвітительських, і документальних фільмів, і програм для дітей та молоді — до 5000 назв. Хто вироблятиме ці п’ять тисяч назв? Національна кінематека, якій державна підтримка цією програмою гарантована? Адже відомо, що кінематека — це студія науково-популярних фільмів, тобто трохи інший жанр. А як же кінолітопис незалежної України? Питань більше, ніж зрозумілих відповідей. Твоя думка?

— Це, звичайно, дивний поворот справи. Адже в усьому світі документальне кіно підтримується державою, тобто воно бюджетне. Документальне кіно не може бути комерційним чи базуватися на госпрозрахунку. Що ж до спонсорів і меценатів... Ну, подумай сама, який бізнесмен чи нормальний олігарх вкладатиме гроші в студію, яка створює історію держави? Воно йому треба? Та ти ж сама, щоб реалізувати свій прекрасний проект «Реквієм непереможеним», зверталася до Григорія Суркіса і як до народного депутата, і як до керівного функціонера партії СДПУ (о), відомого своєю доброчинністю, і, нарешті, як до сина фронтовика, військового лікаря Михайла Суркіса, про якого, безсумнівно, розповів би наш фільм. І що? Він тобі навіть не відповів, хоча ти просила гроші на святу справу.

Розумієш, олігархи, навпаки, зацікавлені заховати історію цієї держави подалі, щоб у людей не виникали незручні запитання — «звідки гроші»? А скільки я листів написав Президенту, прем’єр-міністрам, здається, людям зацікавленим у справі... Відповіді — жодної. Я вже втомився від цього жебрацтва. Ось, послухай, в одному з останніх звернень до прем’єр-міністра я пишу: «Той факт, що державне фінансування документального кіномистецтва практично припинилося, призвів до того, що головні події десяти найцікавіших, найскладніших і найважливіших перебудовних років в історії нашої країни для майбутніх поколінь втрачені назавжди, тому що кінохроніка не знімала їх на кіноплівку. Отже, у кіноісторії України виникла непоправна біла пляма. Хроніка — це не лише літопис держави. Це, насамперед, ідеологія і кінопропаганда». До речі, Леонід Макарович Кравчук, коли був президентом, розумів це й підтримував документальний кінематограф.

Що ж до меценатів, то справа гальмується відсутністю закону про меценатство. Думаю, що нові Ханенки й Терещенки в Україні з’являться не скоро.

Повернуся до програми розвитку кіноіндустрії. Те, що там немає жодного слова про долю нашої студії, не дивно. Мені здається, що саме міністерство і є нашим першим ліквідатором. Де це бачено й коли таке було, щоб наші сценарії читали по півроку, по два роки. І хто читає? І не лише читає, а, найчастіше, і вирішує долю сценаріїв. Фінансисти, економісти... Рекомендувала ж одна чиновна фінансова дама, із метою економії, знімати інавгураційну промову Президента без слів! А звукооператорська зміна коштує лише 6 гривень. І, взагалі, я почуваю, що вибиратися з безвиході потрібно самим. Був у нас на студії віце-прем’єр-міністр Володимир Семиноженко. Є в нас плани, є ідея з порятунку студії, і Володимир Петрович їх підтримує. Не говоритиму багато, щоб не наврочити.

Зігрівали нас певні надії, пов’язані зі створенням державного телеканала «Культура». Та на жаль, грошей на нього теж немає. Хоча цікаво, що першим ідею про створення такого телеканала я підкинув на одних загальних зборах ще років дванадцять тому. І саме в нас на студії. Адже до Палацу «Україна», куди з Хрещатика ж був заведений кабель, від студії рівно шістсот метрів, я сам кроками вимірював. Бився я тоді, бився, як горох об стінку — на словах підтримували чимало керівних людей, а як доходило до справи, то... грошей немає. Нині навколо цього каналу щось крутиться, та я в це не вірю. А, втім, поживемо — побачимо.

— Сашко, невже все так безпросвітно, безвихідно? Невже ювілей студія зустрічає з порожніми руками? Дивлюся, на першому поверсі у нас розгулюють юні генії, студенти кінофакультету, наша зміна... А по нашому поверху — всі більш навчені досвідом метри документального кіно. Невже не вдасться з’єднати запал молодості й мудрість майстрів? Щоб шлях слави тривав.

— Не знаю, не знаю... Я щодня, піднімаючись до студії, до цього будинку на горі, думаю, що розташована наша студія на південному схилі Черепанової гори, а череп, як відомо, це Голгофа. Йду я на свою Голгофу, і міркую: що сьогодні — помилують чи стратять? Це як ти біжиш до своєї хворої матері, щоб турботою і навіть своєю присутністю продовжити їй життя. Так і я, як відданий сторож, біжу до студії, щоб без мене її не обікрали.

У смислі трудових подарунків до ювілею студії — негусто. Здали один сюжет для літопису про візит до Києва Папи Римського, до речі, події, гідної документального фільму, а ми зняли урізаний сюжет. Режисер Фаренюк завершує роботу над кінострічкою про В’ячеслава Чорновола, закінчує свою напівігрову-напівдокументальну експериментальну роботу Оксана Чепелик за мотивами «Хронік від Фортинбраса» Оксани Забужко, режисер Шаповалова знімає фільм «Десятиріччя незалежності». Ось і все.

Наступного тижня (може, це добрий знак?) моя випускниця режисер Марина Кондратьєва народила дівчинку. Назвали новонароджену Машею, та ми всі називаємо її «Укркінохронікою». І я знову повірив у диво відродження студії. Адже надія вмирає останньою, а я ще сподіваюся.

— Я теж сподіваюся. Адже як сказано в Біблії: «Просіть, і дано буде вам. Шукайте, і знайдете. Стукайте, і відчинять вам».

Дай нам, Боже, щоб це був не останній ювілей!