(У)мовний вопріс

Я знав, я був певен, що одне з проклятих українських питань — «За що боролись?» — постане перед нами вже у перші тижні нової влади. Виявляється, я жорстоко помилявся. Воно постало значно раніше — ще перед її, нової влади, інавґурацією.

Ні, як стріляні «синдромом 91-го року» горобці, всі ми усвідомлювали, що розчарування є неминучим продовженням ейфорії. Можливо, це саме ті «труднощі долання рівнини», про які слушно попереджували мої німецькі друзі, симпатики всіх на світі революцій. Але зараз я не про нього, не про цей ламкий перехід із зони романтизму в зону реалізму, до того ж критичного.

Я про те, що наші політики залишаються всього лише політиками, хоч як сподівався я від них більшого. Мені здавалося, що революція, яку вони очолили, змінила і їх також. Мені здавалося, що ось нарешті дозріли люди, які перевернуть небезпечне уявлення «малого українця» про те, що політика — це нещирість. Тим часом вони активно розвіюють ці мої сподівання.

Спершу була стаття пані Юлії до котроїсь із російських газет. Я прочитав її двічі і двічі перекреслив у собі попереднє бажання бачити пані Юлію прем’єром — у своїй статті вона зненацька наобіцяла Росії чи не більше, ніж бідолаха Янукович!

Потім мій новий «фаворит у прем’єри», пан Петро, даючи розлоге телеінтерв’ю, змалював такі перспективи процвітання російської мови в Україні, а також — слідом за пані Юлією — пообіцяв їй настільки потужний розвиток, що я замалим не рвонув до дзеркала, аби спитати у відображення, за що воно все-таки боролося?

Про який ще розвиток російської мови їм обом ідеться? Я дуже шаную цих людей за економічну компетентність і демократичну риторику, не в останню чергу за політичну відвагу, вірність і ораторську харизму. Однак питання розвитку мови — чи то російської, чи української, чи навіть англійської (до речі, про Євросоюз) — це, як сказали б суцільно помаранчеві галичани, трохи інша парафія.

Здогадуюся, що під цим самим «розвитком» обоє розуміють передусім подальше розширення ареалу застосування — у випадку російської мови в Україні й без того максимально широкого. І в самому цьому факті не було б нічого неприйнятного, якби не така от біда: ареал цей, чи, скажімо, простір, на жаль, обмежений і запасної України в нас немає, а тому будь-яке розширення простору російської мови означає відповідне звуження простору української. І, в цьому сенсі, розвиток російської мови може відбуватися виключно за рахунок мови української, у чому ми вже встигли переконатися на прикладах нашого, скажімо, радіо- чи телеефіру. Тож, задобрюючи — нібито — виборця російськомовного, можна тут-таки розсердити українськомовного виборця. Бо так воно вже є в Україні (і жодні технології тут не допоможуть), що плюс голос в одному місці автоматично означає мінус голос в іншому. І подолати цю не зовсім арифметичну закономірність так званими простими рішеннями, на щастя, аж ніяк не вдасться.

Усіх однак перевершив глибоко шанований мною Олександр Олександрович, до речі, український поет. Він у своїй турботі про «ущемлених російськомовних» пішов значно далі і висунув законодавчу ініціативу — з тих, про які пізніше запитують «І помогло воно йому?». Не хочу заглиблюватися в цей проект з точки зору політичної: зрозуміло навіть не технологам, що йдеться тут про вибір-2006 і про гіпотетично добрячий сеґмент колишнього януковичівського електорату, для якого, під відповідний підігрів, питання російської мови завжди може виявитися вирішальним. Хочу натомість запитати про інше: чи усвідомлює істинний державник (я не іронізую) Олександр Олександрович, що запровадження другої державної мови насправді не заспокоїть, а суттєво поглибить і назавжди законсервує нашу культурно-ментальну роз’єднаність? І тоді хоч скільки скандуй «схід і захід разом!», ніщо вже цьому «разом» не допоможе. Або таке: чи не жаль йому позбавляти мільйони російськомовних українців мотивації для вивчення української мови? Невже в нас так і залишиться поділ, за якого одні вільно володіють обома мовами, а інші — лише російською? Невже саме це є благом для російськомовних українців — не знати, не прагнути, не розвиватися? І ще таке: чи не є це мовне питання таким собі улюбленим інструментом у геополітичній симфонії однієї небайдужої до нас держави, а шановному Олександрові Олександровичу раптом захотілося стати виконавцем власної партії на цьому позиченому інструменті?

Не буду заглиблюватись у з’ясування природи цього патологічного бажання сподобатися — мені вистачає враження (і, я боюсь, аж ніяк не поверхового), що більша частина української політичної еліти — й «нової» у тому числі — ніяк не позбудеться вродженого відчуття васалітету щодо Росії. За що остання їй, а принагідно і всім нам, регулярно по-сеньйорськи віддячує і — можете бути певні — ще не раз віддячить (як не роздмухуванням міжреґіонального протистояння чи новою хвилею територіальних претензій, то хоча б новими мюзиклами з придуркуватими малоросами й підковами на їхніх шароварних задах).

Насправді це мовне питання є надто умовним, себто надто зумовленим. Воно спричинене частково ілюзіями, а частково махінаціями. Найкраще, що тут і зараз можна з ним зробити, — це не робити нічого, зберігати статус-кво і довіритися життю. Російськомовні українці, які в листопаді-грудні прийшли на Майдан, старалися — і в них це чудово виходило! — говорити українською. Напевно, мають рацію ті, хто стверджує, що це відбувалося за — вибачте — підказкою серця. Особисто мені було однаково тепло чути як їхню новонароджену українську, так і їхню звичну російську — тому що ми були ми і ми були разом. Майдан явив собою сконцентрований образ України можливої, потенційної, майбутньої. Тієї, в якій мовне питання вирішиться не внаслідок передвиборної метушні політиків, а наче само собою — оскільки всі люди будуть вільні, розумні і толерантні. Хай заростають шви — хай буде так, як є.