УЛЮБЛЕНІ БРОНЗОВІ ПЕРСОНАЖІ

Так, змінилися часи. Поколінню, вихованому на переконанні, що єдино можливим є увічнення особистостей лише достойних, тих, котрі заслужили право «бути пам’ятником», — доводиться миритися з появою пам’ятників зовсім іншого роду. Ідеологія кількох історичних періодів ставила завдання увічнення видатних особистостей. Ідеалізація виключно достойних, із точки зору тих, хто наділяв статусом такої приналежності, призвела до того, що про момент людського, теплого ставлення до монументів, які стояли на високих постаментах, наче прагнучи підкреслити нікчемність тих, хто споглядав їх, годі було й думати. Пам’ятник залишався холодним, значним, недосяжним.

Поява пам’ятників зовсім інших — одна з прикмет нового часу, нової свідомості, незашореності сприйняття навколишнього світу. Протягом останніх років п’яти у Києві встановлено досить багато, порівняно з колишніми часами, монументів конкретним людям, діячам культури. Головна, відмітна риса всіх пам’ятників — їх доступність, можливість безпосереднього фізичного спілкування. Взагалі, пам’ятники на низькому постаменті або без нього — гранично демократичні, вони ніби пропонують бути із собою на рівних; можливість доторкнутися до них викликає особливу довірливість і приязне ставлення. Серед пам’ятників цієї, так скажемо, нової художньої течії хочу виділити три, об’єднаних величезною людською любов’ю до персонажів, увічнених у них. Хочеться сподіватися, що стосовно цих пам’ятників поняття вічності не втратить своєї актуальності ніколи. Йдеться про Паніковського, Голохвастова і Проню Прокопівну, про капітана Титаренка — культових героїв фільмів «Золоте теля», «За двома зайцями», «У бій ідуть лише старики». Люблять цих персонажів чимало людей, але не всі знають, як висловити свої почуття. А ось голова акціонерного банку «Еталон» Володимир Бутко та його заступник Олександр Андріяка знали, як зробити приємне і собі, і тисячам киян, і таким же тисячам гостей столиці. Завдяки зусиллям цих людей, котрі люблять мистецтво, а особливо цих кіногероїв, Київ по-справжньому збагатився, додавши до реєстру своїх жителів Зіновія Гердта, Маргариту Криницину, Олега Борисова, Леоніда Бикова.

Вписатися у природний ландшафт, передати дух часу, домогтися максимальної подібності, знайти ту єдину точку, в якій зійдуться щирість, правдивість і переконливість, — такі непрості завдання стояли перед виконавцями задуманих проектів — скульптором Володимиром Щуром та архітектором Володимиром Скульським. Розповідає В.Щур: «Перша робота — Паніковський. Було висунуто основну умову — подібність із Гердтом. Працював із фотографіями, дуже багато використовував знімків, переглядав фільм. Із книги вибрав усе, що текстово характеризувало Паніковського, і все це використовував — і твердий солом’яний капелюх, який набакир сидів на голові, і короткі штани, з-під яких виднілися зав’язки кальсонів, і характерні для того часу штиблети. Працював швидко, за місяць усе зробив у глині, а потім розмови про це припинились, і постать, поставлена в куток, почала сохнути. Але їй, напевно, не судилося пропасти. Я познайомився з Олександром Андріякою та Володимиром Бутком, вони захотіли побачити Паніковського. Я навіть не встиг до ладу його відновити, але поставив добре, підсвітив як треба. Прийшов Бутко і з порога сказав: «Як живий!» І мені стало зрозуміло, що жодних зауважень не буде. Підготував до відливання. На відкритті було розіграно цілу виставу за мотивами «Золотого теляти», люди йшли потоком. І відразу після цього пам’ятника ми стали думати про продовження чогось у такому ж дусі».

Слід зазначити, що Володимир Щур у своїй творчості і раніше прагнув відмовлятися від безликості пам’ятників. Роблячи одного з солдатів, він придумав йому портретну подібність з Олегом Далем, тоді той талановито зіграв у кількох військових фільмах. Але худрада була сувора — голову замінити. Ось так, а жаль, — залишився б назавжди бронзовий солдат Олег Даль.

Та повернімося до того, що, на щастя, втілилося. Свирид Петрович Голохвастов і Проня Прокопівна Сєркова — герої класичної комедії М.Старицького, чудово екранізованої В.Івановим. Свирида Петровича відразу впізнаєш, таж «нічаво нєту вдивительного — міня знаєт увесь Київ чисто». Та й Проня Прокопівна — манірна панянка, вона розуміє: «Другим, можеть, необразованнім што вгодно в губи плюнь, бо панятія нікоторого не імєють, а я в пенціонє все науки проізошла». Пам’ятник нареченому-невдасі і нареченій, що виявилася не тим «зайцем», стоїть неподалік Андріївської церкви, на сходах якої у фільмі відбувалося викриття Голохвастова. І хоча творці пам’ятника не зовсім задоволені розміщенням скульптурної групи, занадто наближеної до будинку (тут спрацювали об’єктивні причини — грунтові води, комунікації), безперечно, бронзова парочка закоханих має свою довірчу, майже людську ауру. Розповідає Маргарита Василівна Криницина, яка зіграла роль Проні: «Мені сказали, що на Подолі мають відкрити пам’ятник Голохвастову. Я ще подумала тоді: чому лише йому, адже й Проня там головна дійова особа. І ось коли мене запросили на відкриття і зняли покривало, я навіть розгубилася, — ми стояли вдвох. Від несподіванки я вигукнула: «Здрастуйте, Свириде Петровичу!» Мені дуже подобається цей пам’ятник, і подібність разюча, і дух передано. Я досить часто приїжджаю до нього, згадую ту чудову роботу з Віктором Івановим. Він зробив класичну форму екранізації, блискуче переосмислив п’єсу. Для мене ця роль — щасливий подарунок долі. Пробувалися на Проню десятки акторок, і ось коли вже майже нікого не залишилося, я показалася. Ми так смішно зіграли з Борисовим, що худрада відразу затвердила. Ця роль, про яку й не думала, що вона буде улюбленою, стала основною у моєму кінематографічному житті».

«Кто сказал — не нужно песен на войне, после боя сердце просит музыки вдвойне! От винта!» Фрази капітана Титаренка й інших героїв із фільму «У бій ідуть лише старики» стали афоризмами, а перипетії тих воєнних подій знають навіть хлопчаки, що чули про війну лише від своїх прадідів. Величезний відкритий простір, ніби злітне поле, негуста зелень дерев, сріблястий величний Дніпро вдалині, зовсім неподалік Вічний вогонь на спомин про загиблих у Другій світовій і самотня постать Леоніда Бикова в образі капітана Титаренка, який щойно повернувся з польоту і присів на кабіну літака своєї музичної ескадрильї. Леонід Биков — один з улюблених артистів скульптора В.Щура. Не раз думки зробити йому пам’ятник навідувалися до митця. Було навіть передвістя. «На Троєщині, де я живу, є вулиця Бикова, — розповідає В.Щур, — і ось одного разу ввечері я почув, як говорили, що там поставили пам’ятник Бикову. Ну, мені, звісно, дуже цікаво. Пішов потемки шукати, це виявилася гранітна плита й камінь із написом, що тут буде пам’ятник Л.Бикову, і підпис — організаційний комітет. Уранці я вирішив роздивитися все докладно і дуже здивувався, побачивши, що там усе зруйновано, плити немає, все прибрано. А невдовзі отримав замовлення на пам’ятник Бикову. Ось таке мені віщування було. Спочатку я хотів зробити його стоячим, у якомусь різкому русі, щоб диригував оркестром. А потім переглядали масу фотографій, я побачив його навсидячки на кабіні літака і зрозумів: цей стан для Бикова найточніший, правдивий».

Після відкриття пам’ятників Паніковському, Голохвастому чулися критичні голоси про неприйнятність втілення у скульптурі людей недостойних, та ще й розміщення цих скульптур у центрі міста. Очевидно, це голоси людей, котрі любили благоговійно споглядати постаті вождів. Володимир Щур зауважує: «Кожен має свою точку зору. Я вважаю, що ці пам’ятники слід сприймати як витвори мистецтва і лише так до них ставитися». А я додам: саме так ставитися та ще й радіти, що запросто можна потримати за руку «сліпого» Паніковського, доторкнутися до складок на сукні Проні Прокопівни, спробувати зігнати жучка із сюртука Голохвастова і тихо посумувати разом із льотчиком Титаренком.

А тим часом, попри різні думки, пам’ятники живуть своїм життям. І почути його фантастичний плин можна лише ближче до ночі, коли місто стає безлюдним, коли в калюжах на тротуарах відбиваються самотні зірки і виблискують ліхтарі, коли кроки поодинокого перехожого гулко і тривожно лунають у притихлому втомленому просторі, коли нарешті замовкнуть усі голоси, що безладно звучали весь день, — тоді настає їхній час, час бронзових персонажів. І тоді той, кому не чужа фантазія і хто вміє чути серцем, може розчути, як, постукуючи паличкою, розмірковує з невидимим Шурою стурбований Паніковський: «Ось, Балаганов, на старості літ довелося зробитися аферистом!», а потім уривок діалогу Проні та Голохвастова: «Так ви б у таком разє гулять виходили, то я б мог хоч целую ноч трудиться проходкою!» — «Ноччю? Што ви? Страшно, штоб, бува, какой оказії не вийшло ...ви мущина, а я баришня...» Ну, не заважатимемо їхній прогулянці по Андріївському узвозі... А там і до Дніпра рукою подати. Звучить тихо над його гладінню: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная...» Капітан Титаренко, Леонід Биков — будемо жити!