Українці на бієнале: «Що ще?»

Венецію омиє наше «внутрішнє море»

Напередодні відкриття 52-ї Венеціанської бієнале британська газета «Телеграф» назвала вітчизняний павільйон серед п’яти найбільш очікуваних на виставці нинішнього року. Те, що сьогодні світова арт-громадськість жваво цікавиться сучасним мистецтвом України (поряд із Британією, Францією, США й Центральною Азією), закономірно й унікально. І з позицій геополітичних, і зважаючи на наші внутрішні процеси. «Хто такі українці й чого вони хочуть?» — це запитання винесли на загальне колективне обговорення куратори PinchukArtCentre, які запросили для національної презентації вісім творчих одиниць. І вже із завтрашнього дня (із 10 червня) на це запитання спробують відповісти відвідувачі Palazzo Papadopoli, які вивчатимуть українську експозицію «Поема про внутрішнє море».

Українській презентації зразка 2007 року важко дорікнути в ординарних і традиційних речах. Зате скандалів, суперечок, захоплень, оплесків, а головне — зовсім нового досвіду в підході до національної репрезентації й її організації в рамках найпрестижнішої артподії у світі хоч залийся. Багато казали про те, що вперше приватна інституція, яка створила прецедент інтересу до сучасного мистецтва в Україні, представляє країну на бієнале. Ніби в обхід законодавчих конкурсів, декларованих, але зовсім не цікавих Міністерству культури. Займатися піаром дер­жави сучасним інтертеймент-способом українські чиновники точно не в змозі, що було доведено попередніми проектами від України на бієнале. Ризикну навіть припустити, що це й не їхнє завдання. Функції апарату — забезпечити таку можливість людям більшого таланту й одержимості. До того ж у світовій практиці прогресивні країни давно відмовилися проводити конкурси, воліючи опиратися на фахові інституції, що зарекомендували себе й яким дер­жава доручає говорити від свого імені. В Україні таких авторитетних організацій налічується аж дві: Центр сучасного мистецтва Сороса (який переживає, на жаль, не найліпші часи, але бореться запекло за розвиток сучасного мистецтва в Україні) й більш гламурний, пафосний і, як показує практика, продуктивний PinchukArtCentre, який у будень в обідню перерву відвідує офісний менеджмент, а у вихідні — шкільні групи. Саме останнім було б неважко тлумачити назву проекту й асоціювати з довженківською «Поемою про море».

Куратор українського павільйону Пітер Дорошенко побачив у цьому спільність пошуків Олександра Петровича й сучасних художників — що й де означає бути українцем? Можна посперечатися з тим, що актуальна національна ідентифікація співзвучна довженківській творчості, але як бренд української поетичності (причому далеко не в мистецтві, а швидше в побуті) Довженко підходить як ніхто інший. Під його стягом і було створено «внутрішнє українське море», яке спробували відчути четверо етнічних українців і четверо зовсім сторонніх світових спостерігачів. Україна як територія дослідження культурних процесів посіла місце передусім у свідомості українців, які живуть і працюють поза її межами. Знаменитий фотохудожник Борис Михайлов, котрий давно живе в Німеччині й має статус піонера актуальної європейської фотографії, зробив дві контрастні ситі-сесії Шаргорода й Харкова. Його співвітчизник і колега харків’янин Сергій Братков, який облаштувався в Москві, вибрав об’єктом спостереження й поетизації Дніпропетровський металургійний завод. На основі фотоматеріалів було створено незвичайні лайтбокси, виставлені як усередині павільйону, так і зовні з деклараціями на кшталт «Палаци робітникам» або «Вагіна — моя батьківщина», що супроводжуються авторською відеодокументацією. Творча й подружня пара Олександра Гнилицького й Лесі Заяц, що живе й працює на дві країни (Німеччина — Україна), презентуеться як «Інституція нестабільних думок». У рамках цієї колаборації Гнилицький і Заяц не раз створювали видовищні проекти відеоінсталяцій. Концепт відеопроекцій у двох кімнатах ренесансного венеціанського палацу традиційно для них пов’язаний із симулякром простору, у якому ми (зокрема українці) живемо.

Для чотирьох іноземних художників Україна стала передусім відкриттям — Нова земля з непізнаною культурою. Упізнання і спостереження проводили спеціально запрошені й замотивовані британці Сем Тейлор-Вуд і Марк Тічнер, а також німець, який живе в Англії, Юрген Теллер і етнічний пуерториканець із США Карлос Ролон (Dzine). Усі, крім Тейлор-Вуд, яка працювала з українським контекстом у себе на батьківщині, познайомилися з Україною навіч. Юрген Теллер примудрився побувати у нас тричі. Фотограф, який переглянув погляди на фешн-фотографію й увів поняття «треш-фешн» (мікс гламуру й брутальності) досліджував динаміку розвитку України, її руху до культури споживання, й надто вже був вражений величезною й безглуздою присутністю фешн-індустрії в нашому просторі. Зокрема його дуже вразили трансляції показів мод у метро. А пустирі Троєщини з топ-моделями стали об’єктами його робіт. Незвичайний і наймолодший учасник павільйону Dzine працював із молодіжним трендом, зіставляючи й дифузуючи субкультури двох країн. Емігрантські квартали Чикаго затопила хвиля лоу-райдерства — дизайнерського підходу до тюнінгу автомобілів, коли зі старих тачок, виводячи назовні труби або приварюючи які-небудь концептуальні деталі й «фенечки», створюють цілком функціональний витвір мистецтва, здатний навіть «танцювати». Тему лоу-райдерства Dzine переніс до Венеції: біля українського павільйону красується перероблений катер з назвою «Дніпро», розфарбований у кольори національного прапора. До свого проекту Dzine залучив у ролі діджея також харківського музичного експерименталіста Андрія Кириченка, засновника популярного субкультурного лейбла Nexsoud.

У співдружності з українськими провокаторами й експериментаторами нового покоління — групою Р.Е.П. — представляє свою роботу соціально орієнтований британець Марк Тічнер. Його коник — використання рекламної культури й рекламних носіїв для некомерційних концептів. В Україні він шукав знайомства з молодою арт-ком’юніті, й у результаті діалогу з групою Р.Е.П., яка також працює в жанрі соціальної провокації, народився плакат «Ми українці. Що ще?» (We Are Ukrainians, What Else Matters?). Офіційні релізи замовчують, що спочатку Р.Е.П. запропонували гасло, яке захопило Тічнера: «Ми українці. Нам нічого не треба». Але куратори вважали його некоректним. Для самих репівців, які вже мають сумний досвід участі в бієнале, — два роки тому вони виграли конкурс, проте міністр культури Оксана Білозір віддала перевагу перевіреним підкилимовим методам добору, а нинішнього року, попри роботу з Тічнером, не були офіційно запрошені на відкриття павільйону й поїхали до Венеції зі спальниками, — початкове гасло значно актуальніше.