«Український класик» Юрій Тарнавський: «Не хочу, аби країну розривали на шматки»

Його справді називають «сучасним українським класиком». Пан Юрій Тарнавський народився на Львівщині (Турка) 1934 року, але життєві та історичні обставини носили його по всьому світу… Можливо, цей життєвий та мандрівний досвід і сприяв тому, що вже першу книжку його віршів «Життя в місті» (1956 р.) критики визнали за «поворотну подію в українській поезії ХХ століття». У 1958-му Тарнавський став одним із основоположників Нью-Йоркської групи українських поетів і тривалий час був співредак­тором щорічного альманаху «Нові поезії». В 1961 році вийшов і його перший роман - «Шляхи», який, на думку літературознавців, позначений впливом екзистенціалізму…

Пан Юрій нещодавно завітав до Львова: спілкувався зі студентами, журналістами. В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA Тарнавський зізнався, що ніколи не писав задля грошей, а кошти на життя заробляв, працюючи кіберне­тиком.

- Пане Юрію, ще десятилітнім хлопчиком у 1944-му ви з родиною відбули до Німеччини, а з 1952-го - ви у США. Та коли б не поверталися на батьків­щину, вас у нас нази­вають «українським класиком». Як ставитеся до такого титулу?

- Навіть не знаю, як реагувати. Коли починав писати, виступав проти класиків. Завжди вважав себе письменником, який пише «по-своєму».

- А що скажете з приводу сучасної української літератури, - яким бачите її майбутнє?

- Вважаю себе громадянином захід­ного світу. Але, безперечно, не можна бути відірваним від рідного коріння. Досі національні літератури існували тому, що країни були обмежені і кожна з них творила свій тип літератури та культури у своїх кордонах. Тепер багато що змінилося.

Західна Європа - практично одна країна. А США мають глобальний вплив на культуру всього світу.

Таким чином виникає «глобальна культура». Але націо­нальні культури через консерватизм збе­рігають свої риси. Мені дуже не подобається така глобальність! В економіці це призводить до визискування великими компаніями громадян різних країн. Те ж саме - і з культурою.

Своїм творчим розвитком я значною мірою завдячую діаспорі, де нас дуже мало. Журнали друкували те, що їм пропонували. Та й жод­ні цензурні обмеження не діяли. А тепер в американській літе­ратурі існує дуже сильна альтернативна новаторська література. І я працюю в цьому руслі.

- Як пишеться українському літера­тору - у Нью-Йорку, в цьому великому і шаленому місті?

- Нью-Йорк тим і чудовий, що там велике скупчення людей! У радіусі 100 кілометрів мешкають 20 мільйонів. І кожен має право бути собою. Тут легко знайти друзів, які думають так само, як ти, мають схожі на твої смаки.

Це можуть бути дуже маленькі групи людей. Серед них - і українська діаспора.

Ми часто зустрічаємося. А стимулом до творчості є мої власні переживання. Спонукає до писання і те, що відбувається в музеях, театрах, кіно­театрах, на мистецьких зустрічах, у книгарнях. Їх у Нью-Йорку - безліч.

- А що скажете про наклади своїх книжок?

- Наклади невеликі. Норма­льними вважається наклад 600-700 примі­рників. Англійсь­кою мовою - 600 тисяч. Але якщо всі книжки продано, друкар­­ні їх додруковують.

Української літератури у США, на жаль, взагалі не знають. Самі ж українці стараються прид­бати твори Шевченка, Франка.

У США, як і в усьому світі нині, важливо не те, що ти видаєш, а де надрукуєш свою книжку і хто потім здійснюватиме промоцію. Якщо цього не робити - зміст книжки не має значення.

І дедалі частіше видавництва покладають тягар реклами книжки на її автора. Інакше наклад не розійдеться… Я ніколи не писав задля грошей. Кошти на прожиття заробляю працюючи практичним лінгвістом-кібернетиком у ком­панії ІВМ. Цей шлях обрав свідомо, щоб мати змогу писати про що хочу і як хочу.

- Коли повертаєтеся на батьківщину, що насамперед відчуваєте?

- Я ніколи не перестану бути українцем. Коли Україна здобула неза­лежність, багато українців із діас­пори хотіли брати активну участь у її сус­пільному житті. Проте з різних причин не змогли. Я особисто за все життя побував в Україні чотири чи п’ять разів. Але, як бачите, розмовляю українською. Моя донька Крістіна народилася у США, проте від мене ніколи не чула жодного слова англійською мовою. Ми зберігаємо свою культуру і мову. Натомість діти з нової - еконо­мічної - емігрантської хвилі вже за кілька років перестають розмовляти рідною мовою. Вони не ходять навіть до суботніх українських шкіл. Асимілюються відразу. Ми були політичними емігран­тами, намагалися зберегти в собі україн­ськість. Тепер я пишу англійською мовою, але не перестаю бути українцем - як Набоков, пишучи англійською, залишився російським письменником.

Думаю, менталітет мій ніколи не був суто українським. Мав конфлікти на цьому ґрунті з іншими українцями. Мої погляди на літературу, на Україну та інші питання істотно відрізняються від поглядів навіть наших ровесників, а надто - від поглядів молодого покоління. Як на мене, менталітет змінюється саме через глобальність. Нині групи людей уже не є такими гомогенними, якими були колись. Зате й індивідуальності тепер набагато сильніші.

- В одному з інтерв’ю ви казали, що саме сьогодні ставитеся досить скептично до майбутнього України…

- Бачу, що багато людей, особливо в політиці, займають анти­українську позицію. Це мене зас­мучує. Я не хочу, щоб Україну роздирали на частини. Потрібно, щоб між Сходом і Заходом, Півд­нем і Північчю країни існувала толерант­ність - щоб люди різних поглядів мали бажання бути разом, творити одну гомогенну українську націю. Цього в Україні я, на жаль, не бачу. Тут існує різний патріотизм: люди, які є патріотами насправді, і ті, що вважають себе патріотами, проте ними не є. Вони, радше, обстоюють своє бачення чи думки, а потрібно бути патріотами всієї країни.

- Як автор - можете визначити свій найбільш вдалий твір?

- Я писав і поезію, і прозу, і драматичні твори. Найбільша річ - англомовний роман «Три блондинки і смерть», який вийшов 20 років тому. Працював над ним досить довго, він мені дуже близький. Видав два томи поезій українською мовою і понад 20 збірок - англійською. З них мені найближчі збірки «Анкети» та «Поезії про ніщо». З шести циклів драм одна має назву «6х0».

- А, взагалі, є якісь особливі історії народження ваших творів?

- Є особливі стимули. Маю один цикл, написаний 1959 року, називається «Спомини». Це спогади про те, як ми виїжджали з України. Часто саме спогади спонукають творити.

- Ви поєднуєте суто технічний фах кібернетика з творчістю. Як це вдається?

- Мене завжди цікавила літера­тура і паралельно - математика та фізика. Для мене це цілком природне поєднання, хоча пояснити цього не можу.