Українська виборіада, або художня спроба політичного пророцтва

Агонія. 1. Останні прояви життєвих функцій організму перед смертю. 2. Останні хвилини існування того, що гине, зникає.

Великий тлумачний словник сучасної української мови

Василь Іванина, автор жорстких, оголено-реалістичних повістей про долю (а радше — недолю) сучасної «маленької» людини, написав широкоформатний роман «Агонія», який щойно побачив світ у видавництві «Дніпро». Про що ж він, цей дещо несподіваний і водночас очікуваний (саме від цього письменника!) твір? Про нас із вами, читачу. Про наше сьогоднішнє буття, яке на початку третього тисячоліття загубилося в центрі Європи десь поміж двох суспільних формацій — рабовласницькою та феодальною. Загубилося, незважаючи на те, що, як співалося колись у соцреалістичній коломийці, «в кожній хаті елєктрика і радійо грає». Але завдяки сягнистому зростанню ВВП (напередодні кожних виборів) і нашим керманичам «лічно» тепер і ту «елєктрику» відмикають тут і там, а «радійо» каже, що ми живемо в країні європейського вибору. Де ми живемо насправді — розповідає В.Іванина в «Агонії». Розповідає не тому, що ми з вами цього не знаємо, а тому, що йому є що сказати про це мовою художнього слова, мовою власної совісті й досвіду.

Власне, якщо говорити про життєвий досвід автора цього роману, то тут вимальовується окрема белетристична інтрига. Маємо справу з тим випадком, коли біографія письменника за своїм «сюжетом» не менш цікава, ніж його книжки. Василь Іванина, професійний журналіст за фахом, добряче потерся у лабіринтах владних коридорів яко прес-секретар не просто якихось там абстрактних владоможців, а най-найвищих наших керманичів, від яких залежала погода в державі. Він бачив і знає дуже багато. Я певен, що значно більше, ніж оповідає нам. І тут його можна зрозуміти. Йдеться, певна річ, не про політичну етику і не про біблійне «час мовчати і час говорити».

Але й того, що письменник сказав у романі, достатньо, щоб дехто з отих верховодів назвав його відступником, ренеґатом, а то й зрадником. Адже йдеться про агонію режиму і про тих акул, які в патологічній ненаситі зжирають навіть самих себе. Для тих, хто хоч трохи цікавиться політикою та її «героями», ці персонажі добре (аж небезпечно) впізнавані в романі, незважаючи на авторський грим та завуальовані імена. Вони й показані нам у момент істини — під час чергової виборчої кампанії, в годину тієї гарячки, коли немає місця навіть удаваному милосердю, а є тільки вовчий інстинкт перегризти горлянку тому, хто посміє стати на їхньому шляху.

Роман охоплює, сказати б, найтиповіші моменти нашої виборіади з усіма її національними особливостями, парадоксами, криміналом, владним свавіллям і стріляниною серед білого дня. Все це ми бачимо мовби зсередини, очима журналіста Олексія, якому випало бути не лише самовидцем усіх отих технологій тотальної омани, а й активним учасником доленосного протистояння. Протистояння не між політичними антагоністами, а між владою і народом, між людяністю і звірством, зрештою, між честю і нікчемством. Колезі Олексія, журналістові Григорію Цаві, чесний вибір у цьому протиборстві коштував життя, і тут ми знову болісно наштовхуємося на жорстокі реалії нашого сьогодення, де за правдиве слово доводиться розплачуватися найдорожчим. Ми вже втратили лік убитим журналістам, але жодного вбивці ще не покарано.

Хто й за що? Щоб відповісти на ці запитання, автор заводить нас і під купол парламенту, і в просторі кабінети найвищих державних чиновників та керівників мас-медіа, серед яких... ти ба, знайомі знов обличчя!

Але не вони є головними героями роману. Це тільки плями на тлі широкої картини сучасного українського життя. Всі симпатії, біль і любов, співчуття і захоплення автора зосереджені довкола характерів простих людей, переважно жителів сільської глибинки з їхніми щоденними клопотами і неперебутньою місією тримати на власних плечах цей грішний світ. Тримати не лише основи духовності й добротворення, а й диявольський тягар повелителів, котрі топчуться по найвищих чеснотах народу. Яким же милим і зворушливим постає зі сторінок роману старий Яшко Бориславець, якою живою і колоритною бачимо його дружину Клавдію, чия біда не стільки розчулює нас, як пропікає вогнем сумління. Скільки отаких Яшків і Клавдій по всій Україні сьогодні запитують нас і себе: «Що з нами коїться? Як так могло статися?» Запитують і начебто знають відповідь, але не бачать просвітку, не бачать виходу з цього пекельного кола. Адже доля не послала їм навіть вибору. Себто вибір поставав завжди, але, знов-таки, сатанинський, не між добром і злом, а, як справедливо зауважив ще один персонаж «Агонії», сільський священик отець Тимофій, вибір поміж злом і бідою. Тобто всі шляхи збігаються у глухий кут чи, певніше сказати, до нового пекельного кола, до новітнього рабства, бо там, де немає вибору, не буває свободи. Таке-от екзистенційно замкнене коло, така-от філософія буття народу, який спромігся лише на формальну державу, узурповану «чужими своїми». І вже, здається, не розірвати, не розімкнути цього фатального кола, якби не одвічний закон життя (ба навіть потойбіччя): ті, хто творять пекло для інших, зрештою втрапляють до нього й самі. Але цьому ще передує... агонія.

Ніщо в природі не вічне, проте вічна сама природа. З погляду логіки — це майже парадокс. Але це така ж само істина, як і те, що світ створено для кожного з нас особисто, каже письменник, і все довкруж мусить підпорядковуватися нашому щастю. Це і є найбільший дар Божий. Щоправда, така благодать не спадає на покірних і терплячих. Ви, звичайно, звернули увагу, чого нам найбільше бажають високі політики у своїх розчулених виступах. Не гідності, не добробуту, не хоробрості і навіть не здоров’я, а передовсім терпіння, терплячості, семижильної витримки... Того, що найбільше личить волам, чи, простіше кажучи, бидлу. Ви терпіть, а ми будемо поганяти. У вас навіть є цивілізоване «поганяло» — електорат. Воно ще й сплодило солоний анекдотичний жарт: електорат — це одноразовий народ.

«Але людину, власне, й тримає на білім світі... відчуття пробудження», — переконаний Олексій, що поспішає в рідне село на зустріч з весною. І тому навіть у найпохмуріших картинах «Агонії» немає відчуття приреченості. Мерзлота може бути довшою чи коротшою, вона може бути аномально затяжною, але весна настане неодмінно. Інша річ, що в суспільстві це пробудження залежить не від Неба, а від людей, тобто від нас із вами. Залежить уже сьогодні. І в цьому виняткова своєчасність роману, адресованого не лише нашим естетським уподобанням, а й нашому сумлінню, нашому розмислу про день нинішній і прийдешній. Тому я скидаю з рахунку подекуди надмірний пафос автора, а подекуди й відверто публіцистичні пасажі. Можливо, без цього не обійтися, коли постають питання онтологічного значення: «Що з нами сталося? І що коїться донині? І доки це буде?» Запитання для всіх. І тільки відповідь — з пафосом чи без пафосу — у кожного своя. Свою власну відповідь письменник зачаїв у художніх образах, як ото чаїть березовий гай живильно-цілющий сік на його рідній Чернігівщині. Перед весняним пробудженням, звісно.