СИНДРОМ БЕЗПРИЧИННОГО СТРАХУ

Після того, як в Україні пощезла літературна критика, у мене виробилася гонорова звичка — не читати того, що про мене пишуть. Хіба вже хтось піднесе яку-небудь газету під самісінький ніс, але я ніколи не порпаюся задля цього в періодиці чи в Інтернеті. Цей, можливо, не найкращий принцип я почав заохочувати в собі після того, як одна тітонька, рецензуючи роман «Ключ», переплутала українського буржуазного націоналіста Андрія Крайнього з московським патріархом Алексієм. Тоді я зрозумів, що в теперішній пресі кожна публікація має якесь особливе призначення. Деякі «рецензії» нагадують доноси в податкову інспекцію, бо в них автори скрупульозно підраховують наклади твоїх видань і навіть гонорари (ніби в сучасних умовах їм хтось скаже правду).

Деякі дописувачі намагаються дослідити, чи твій герой користувався презервативами, їй-бо, не брешу, див. «ДТ» за 30 листопада 2002 року, де критик Ольга Замниборщ пише про французького легіонера з роману «Елементал»: «А ще герой не відмовляється й від випадкових статевих контактів, причому видається, що СНІДу він не боїться, бо ніде не сказано про презервативи». Ну, хіба ж личить отак брехати?.. Адже вже на другій сторінці роману сказано навіть про автомат, який випльовує легіонерам безплатні презервативи. Газеті, звичайно, я тільки вдячний за піар, але сам рівень літературного аналізу, як на мене, не мусить опускатися до рівня реклами презервативів.

А ще декого чомусь дуже дратує, коли в літературі з’являється сильний герой-українець, здатний постояти за себе, і ось уже авторові закидають, що він намагається показати українців найсильнішою нацією, тоді як цей автор чорним по білому написав, що це єдина нація в світі, яка погодилася брати заробітну платню лайном у прямому розумінні цього слова (у багатьох наших селах досі розраховуються з людьми за їхню працю гноєм). А декому взагалі до фені, про що той роман написаний, — тільки б самому вистібнутися чи принагідно щось розповісти про себе. «Не знаю, як хто, але особисто я страшенно полюбляю стежити за перипетіями публічного життя письменників», — звіряється нам із першого речення Андрій Бондар у статті «Радісно плуг ріже» («ДТ», 22 листопада 2003), яка, власне, і спонукала мене до цього відгуку. Словом, одні пописують, інші почитують, та так якось і рухається той процес.

Особливо впадають в око штампи чи, ліпше сказати, ширвжиткова фразеологія, мандрівна в національно незаангажованих виданнях (означення доводиться вживати лише на противагу непевному, як на мене, кліше «національно заангажовані», яким послуговується й Андрій Бондар). Так от, серед цих фразеологізмів «незаангажованих» побутують ще такі перли, як «плач Ярославни» та «національно стурбований» (ніби «національний імпотент» — це краще). Не знаю, чим вам насолила, панове, Ярославна, але її плач аж ніяк не асоціюється з невільницькими плачами і, то більше, з патріотичними голосіннями. Та й самі голосіння, як фольклорний жанр, більше стосуються, мабуть, патріотично незаангажованих мас-медіа та їхніх дописувачів, які то нюняють через утиски «рускоязичного насєлєнія», то рюмсають за офіційним (а то й державним) статусом російської мови, ніби й не бачать, до чого довели ці високі статуси мову аборигенів.

Але всяк має на це право. У нас, братове, не лише свобода слова, а й свобода сліз, не кажучи вже про такі дрібні волевиявлення, як брехня, цинізм, плагіат, контекстуальні перекручення та багатозначні натяки на щось. Усе це можна було б списати на кризу жанру, якби він, цей жанр, не слабував перекиданням гріхів із хворої голови на здорову та жадібним поспіхом звинуватити когось у чомусь. Саме так зреагував Андрій Бондар в уже згаданій статті «Радісно плуг ріже» на розмову журналіста радіо «Свобода» Тараса Марусика із Сергієм Плачиндою та мною, вводячи в оману читача вже з першої цитати. «Приводом для чергової розмови про утиски української мови,— пише А.Бондар, — стало закриття єдиної української школи в Донецьку. Миттєвий коментар В.Шкляра щодо цих подій: «Зараз українська мова в небезпеці, вона — між цією Сциллою і Харибдою, між великодержавним російським шовінізмом і сіонізмом».

По-перше, я такого ніколи не казав не те що по радіо, а й віч-на-віч Андрію Бондареві, по-друге, це навіть не моя стилістика висловлювання, по-третє, наша мова не тільки «зараз» у небезпеці, по-четверте, я жодного разу не вжив таких слів, як «шовінізм» чи «сіонізм», бо вони особисто для мене давно перетворилися на банальні порожні звуки, по-п’яте, найперші свої звинувачення в цьому контексті я адресував би нашим таки ренегатам і гнучкошиєнкам... по-двадцяте, я не виступав в етері в підпитому стані. Хоча мені й подобається метафора А.Бондаря «підпитий «геній», після якої справді може з’явитися манія величі, — чи не тому я відразу почав, ніби в стані глибокого сп’яніння, роздавати і своїм критикам щонайвищі титули, аж до Нобелівського лавреатства? А от щодо сіонізму... це мені, братця, не подобається, бо в цих перекрученнях чітко проглядається тенденція, ба навіть мета, і тут я не можу не згадати знов-таки Ольгу Замниборщ та вершину її аналітичної розвідки, присвяченої роману «Елементал». Угадайте, що в ній на першому місці? Правильно, гроші. Уже на самому початку рецензії вона каже про мене: «...переможець усіх можливих літературних конкурсів (надто ж тих, де до звання дають ще й чималий грошовий доважок)». І думаєте, на цьому заспокоїлася? Ні, не вгадали, ці кляті гроші поїдом їдять, просто гризуть ізсередини критика-бухгалтера. «Для того, аби підвести Вієві повіки, — пише великий гоголезнавець Ольга Замниборщ, — треба трохи більше, ніж сидіти «в теплі й добрі», вираховуючи з математичною точністю складники роману, за який (та ще й знаючи членів журі) можна отримати якісь гроші».

У тому, що я отримував за свої гран-прі грубі гроші, зізнаюся. Отримував, грішний, каюся, простіть мені, я більше не буду. Коли справа дійде до суду, я їх навіть поверну, бо вони в мене лежать на валютних рахунках у швейцарському банку, а не в трасті. Сподіваюся, тоді ви мені, пані Замниборщ, пробачите. А от щодо «знаючи членів журі» — тут мені прощення немає. Тут уже треба карати не тільки мене. Голово журі Павле Архиповичу Загребельний, скільки Вам заплатив Василь Шкляр за те, що Ви проголосували за його роман «Ключ» та ще й заявили по телебаченні на всю Україну, що це не детектив, а глибокий соціальний роман? А Ви, пане Дімаров, хто Вас тягнув за язик (і за скільки?), що ви, ще не знаючи схованого під конкурсним шифром автора, сказали, що «Ключ» не поступається кращим зразкам західної літератури? Це й Вас стосується, пане Жулинський.

Але справжня пуанта, як сказав би Андрій Бондар, цього допису Ольги Замниборщ про «Елементал» — це, звичайно, кінцівка. Перейшовши від грошей до еротики роману, геніальний сексолог і фройдознавець Замниборщ підсумовує: «Фройд відпочиває... Ну, куди ж йому, віденському євреєві, братися до Звенигородського Шкляра...» Після всіх «пуантів» мене вже не здивувало химерне протиставлення віденський — Звенигородський (хоча Фройд народився у Фрайбергу, а помер у Гемпстеді), але впало в око протиставлення етнічне... Втім, дякуючи газеті за увагу до моєї персони (абсолютно щиро), я навіть не надав значення таким «дрібницям» і згадав про них лише після публікації А.Бондаря «Радісно плуг ріже», в якій він, кажучи, знов-таки, його словами, плавно переходить від протиставлень Замниборщ до сіонізму.

Автор сам зізнається щиро й зворушливо: «...особисто мені, україномовному, страшно стає...» Відомо, що в страху очі великі, але це не дає права журналістові переставляти факти з ніг на голову навіть у себе на кухні, не те що на сторінках такої поважної й авторитетної газети. Справедливості ради, нагадаю, що переляк в А.Бондаря викликали не «великодержавний російський шовінізм» чи «сіонізм», а цитовані слова українських вояків, які ще й у 20-х роках минулого століття чинили відчайдушний опір російсько-більшовицькій окупації і казали, що на кожне російське слово відповіддю може бути тільки постріл. Земляк А.Бондаря, подільський отаман Яків Орел-Гальчевський, казав «стріл», а мій земляк, холодноярівець Василь Чучупак, казав «постріл», і коли він, Василь Чучупак (красивий і юний!), потрапив, сам-один, як палець, в оточення будьоннівців, то вистріляв із «люйса» у ворога всі кулі, а останню пустив собі в чоло. Вороги привезли мертвого Василя до його домівки і шматували на очах у матері, приказуючи: «Вот тебе твоя незалежная Украйна!..» Я знаю, що А.Бондареві й від цього стає страшно. А мені — ні. Просто я цього не можу забути. Просто я пам’ятаю, що холодноярівець Василь Чучупак ніколи не стріляв у жінок, дітей, ба навіть у беззбройних чоловіків, на відміну від муравйовців, котрі на вулицях Києва беззастережно відкривали вогонь по всіх україномовних. І тому розумію, чому в шістдесятих роках потоптаний російськомовний Донбас дав більше знаних бандерівців, аніж, скажімо, наша кохана Галичина. Згадаймо: Микола Руденко, Іван Дзюба, Олекса Тихий, Іван та Надія Світличні, зрештою і Василь Стус вийшов із того середовища.

Страшно, еге? А мені — ні. Мені це так радісно, як ото плуг ріже. Мені радісно, що з того Донбасу виходять такі поети, як Леонід Талалай, мені радісно, що десь там Бог зберіг для нас Василя Голобородька, більшого за всю Луганщину, мені радісно, що Павло Вольвач підняв із-під індустрійного запорізького залізяччя український степ і декого налякав, мені радісно, братове, так радісно, як ото плуг ріже...

Я ще мав надію, що А.Бондар міг висмикнути фрагменти радіопередачі з Інтернету, де повсякчас подибуємо безліч перекручень, аж ні — він чітко засвідчує свою присутність біля етерного джерела, фіксуючи навіть темп розмови — «миттєвий коментар В.Шкляра». І, наплівши нісенітниць, ні сіло ні впало ще й резюмує нічтоже сумняшеся: «Радісно пістолет стріляє, панове «патріоти». А хто буде за слова відповідати?»

Я, здається, вже відповів. А далі? Хто відповідатиме далі? І як? Адже сакраментальна відповідь україномовного патріота (завважте, я лапками не зловживаю), що, мовляв, ізвінітє, дядєнька, я большє нє буду, мене не влаштовує. Натомість я хотів би лише одного. Я хотів би, щоб А.Бондар повірив: наші пісні, наші думи, наші постріли, наша національна заклопотаність і заангажованість, навіть наші плачі й голосіння ніколи не були даремними. Народ їх, даруй за патос, виніс із вогню. Увіруй у це, як сказав би Василь Шукшин, перед російським словом якого я схиляюся.