УКРАЇНСЬКА СУЧАСНА ДРАМАТУРГІЯ — ЖАНР, ЯКОГО НЕМАЄ?

Перший поштовх до написання цих нотаток дав театральний фестиваль «Bonner Biennale», який чотири тижні тому завершив свою роботу в колишній столиці ФРН. Одинадцять днів поспіль на кращих сценах (саме так, «сценах», у множині!) йшли спектаклі — йшли паралельно, одночасно, дві, три, часом і чотири щодня — отож, намагатися переглянути їх усі було справою безнадійною, і саме тому ще більше хотілося це зробити. Годі не написати про таке явище.

Другим поштовхом, і то значно сильнішим за перший, було запитання, почуте вже в Києві з вуст завідувачки відділу однієї з помітних у нашій державі газет. Коли автор цих рядків у притаманній йому ідеалістично-захопленій манері зопалу заявив, що «Bonner Biennale» за рангом своїм не поступається широко відомим театральним фестивалям в Единбурґу чи Авіньйоні, у відповідь на цю сентенцію пролунало щире й наївне у своїй простості запитання: «Тоді чому я про нього нічого не знаю?»

Відповідей на це запитання може бути декілька (ледь не написалося — «безліч»). Спробуємо обмежитися однією. Фестиваль «Bonner Biennale» є фестивалем сучасної європейської драматургії. У цьому дивному словосполученні домінантним є перше слово — «сучасної». І не тільки для людини сторонньої. Так само діє воно і на безпосередніх учасників (щоб не сказати «творців») театрального процесу — на режисерів.

Українські режисери — від найкращих до ненайкращих — сьогодні, як і позаторік, являють глядачеві постановки творів класичних: від «Гамлета» і «Войцека» — до «Мартина Борулі» й «Назара Стодолі». І навіть у стані найтяжчого алкогольного сп’яніння неможливо уявити режисера, який би, скажімо, зателефонував драматургові й вимовив у слухавку такі, приміром, слова: «Чекаю на вашу нову п’єсу».

Так само важко уявити й автора, який би, забувши про їжу і сон, дописував останню яву останньої дії, з тремтінням душевним наближаючись до магічного слова «завіса», і при цьому пам’ятаючи (не думаючи, а саме «пам’ятаючи», не кіркою мозку, а підкіркою!), що завтра, найпізніше післязавтра він, автор, читатиме свій текст режисерові й акторам, у благоговійній театральній тиші.

«Ні, таке не просто важко собі уявити. Таке уявити собі неможливо!» — вже чується голос об’єктивного скептика. — І не тільки у нас, в Україні. Такого немає вже ніде у світі! В цілому світі головний у театрі режисер (он і на афішах пишуть — «головний режисер»), а драматург — це ж навіть не актор, це щось на рівні освітлювача, чи, швидше, підмітальника сцени!..»

І важко з цим твердженням не погодитися, але й погодитися з ним неможливо.

Українська драматургія сьогодні існує (пульсує, жевріє) передусім як літературний жанр. Тобто тексти п’єс вряди-годи виринають на сторінках літературних часописів — «Сучасності», «Кур’єра Кривбасу» — або й прозирають з-за мурів окремих видань. Наприклад, нова п’єса Володимира Діброви «Тягнуть телевізор», вміщена у книзі прози «Вибгане», яку нещодавно випустило у світ видавництво «Критика». Десь у світі віртуальному існують якісь сайти, присвячені сучасній українській драматургії. І, врешті-решт, ситуація залишається незмінною.

Можливо, проблема полягає в тому, що сучасні режисери не читають літературних часописів, не кажучи вже про книги. Адже «Гамлет» з «Мартином Борулею» вивчені ще у програмі театрального інституту, а ксерокопія «Войцека» тоді ж випадково до рук потрапила.

А, може, українські драматурги вже п’єс не пишуть? Та ж начебто ні, окрім згаданого вище В.Діброви, на цій ниві працює чимало творчих особистостей — від Неди Нежданої та Ірени Коваль і аж до Ярослава Верещака та Сергія Щученка. Їхні п’єси часом виринають на кону того чи того українського театру, — але і в такому випадку вони не відповідають кондиціям того самого «Bonner Biennale». Там ідеться про «Neue Stuke» — про справді нові п’єси, написані нинішнього року або принаймні наприкінці минулого, і тоді ж поставлені на сцені. П’єси три- п’ятирічної давності в цьому випадку не проходять. Ви можете собі таке уявити, панове драматурги? А ви, панове режисери?

Це що ж виходить — автор, значить, гризе кулькову ручку в пошуках останньої фрази, а позаду нього, в цілковито приниженій позі переминається з ноги на ногу режисер, аби, дочекавшись, коли автор поставить крапку, вихопити у нього з рук текст і поспіхом його читати? Не діждетеся! Хутчіш назад, до «Гамлета» з «Мартином Борулею». Їх і читати не треба, і перед авторами не треба принижуватися.

А на «Bonner Biennale» тим часом було показано вистави за п’єсами англійки Сари Кейн (нар. 1971, пішла з життя 1999), фіна Крістіана Шмедса (нар. 1970), німця Фріца Катера (нар. 1964), латишки Інґи Абелє (нар. 1972), турка Йозена Юла (нар. 1965), росіян Євгена Ґришковця (нар. 1967) та Василія Сіґарєва (нар. 1977), молдаванки Ніколети Есінеску (нар. 1978). Були серед авторів фестивалю, звісно, й люди старшого віку, але наявність у Європі такої кількості імен драматургів до «40», водночас і вселяє надію в майбутнє театру на континенті, і зроджує черговий приплив смутку з приводу долі театру українського.

А, може, ну його геть, цей смуток? Он, кажуть, Андрій Жолдак новий спектакль поставив. Що, «Гамлета»? Ну, «Гамлета», то й «Гамлета». Сучасні ж драматурги «Гамлета» точно не напишуть. Що? Який такий Подерв’янський? Не знаю, не чув такого… Та й поставити це неможливо…