УКРАЇНСЬКА СИМФОНІЯ Й ОСОБИСТА ТРАГЕДІЯ МИХАЙЛА ГЛІНКИ

1852 року М.Глінка задумав написати симфонію «Тарас Бульба», твір, на який покладав великі надії. Композитор, що дав Російській імперії першу оперу, хотів створити першу російську симфонію, давши їй неофіційну назву української. Він утік від світських пліток до Парижа, де у вересні 1852 року почав писати «Тараса Бульбу». На жаль, через місяць Михайло Іванович втратив інтерес до твору, і його помічник дон Педро спалив партитуру...

Кілька років композитор нічого не створював. У листопаді 1854-го він пише cвоєму давньому другу Нестору Кукольнику: «Муза моя мовчить, почасти, гадаю, від того, що я дуже змінився, став поважнішим і спокійнішим, дуже рідко буваю в стані захоплення; крім того, поступово в мене розвинувся критичний погляд на мистецтво, і тепер я, крім класичної музики, ніякої іншої без нудьги слухати не можу».

Але все-таки не це було причиною того, що перша російська симфонія залишилася ненаписаною. На початку 50-х Глінка втратив «робочу форму». Відразу після невдачі з першою спробою написання «Тараса Бульби» він пояснює своєму шанувальникові Д.Стасову: «Я особливо не хворію, але став ледачий, постарів страшенно, а розплився, тобто потовстів, до неподобства... Музика дрімає, однак не спить. Сиджу вдома, гріюся біля каміна. Прочитав Гомера, Софокла й Овідія, а тепер просто їм, сплю, та й годі... ».

Д.Стасов здивувався: як це може бути, адже Глінці лише 50 років!? Пізніше його брат, відомий музичний критик В.Стасов почне розуміти, чому великий композитор перестав створювати музику: «Йому потрібні були жагучі симпатії, йому потрібне було широке визнання з боку багатьох. Як Шопен, він вважав себе не лише мало, а й погано аплодованим, тож похмуро йшов і замикався у своїй мушлі. «Що означають букети для того, чиє чоло мають вінчати безсмертні лаври?» — вигукує те саме про Шопена Ліст. Вважайте це малодушністю, але таке відчуття властиве натурам багатьох людей, інколи найбільших і найглибших, і нічим у світі вже цього не зміниш».

Михайло Глінка мимоволі повторив долю Пушкіна. До нього зневажливо ставилося світське товариство, про нього та його дружину поширювали різні чутки, театральні критики громили його, свого генія, схиляючись перед італійцями. М’який за натурою, Михайло Глінка від глузувань утікав за кордон, але й там не міг знайти спокою. У травні 1851 року померла його мати, Євгенія Андріївна. Композитора так вразило нещастя, що йому відібрало праву руку і він не міг працювати. Перед тим багато сили у М.Глінки забрав тривалий шлюборозлучний процес із дружиною Марією Петрівною, з якою прожив 10 років. Не отримавши розлучення, він не міг одружитися з дочкою Анни Керн Катериною. Тим часом Марія Петрівна таємно обвінчалася з корнетом кінногвардійського полку Н.Васильчиковим. Про незаконний шлюб доповіли Санкт-Петербурзькій консисторії, і лише завдяки настирливості Михайла Івановича його шлюб було розірвано.

Тепер композитор мріє тільки про «тихе життя у колі своїх». Але, повернувшись до Росії, оточений піклуванням своєї сестри Л.Шестакової, він цілими днями працює над «Тарасом Бульбою». Глінка відчував себе симфоністом, який відбувся, охоче грав друзям «воскреслу» Українську симфонію. Тоді ж, на пропозицію театрального директора П.Федорова, Глінка посилено працює над оперою «Двомужниця». Навесні 1855 року він пише сестрі: «Я, здається, прилаштую свого «Тараса» до «Двомужниці». Був у мене Гейденрейх, йому я грав «Тараса» і сказав, що хочу зробити з нього антракт. «Який антракт? — вигукнув він, — що таке антракт? Школяр, себто професор, який біжить до буфету, аби якомога швидше викурити цигарку. Ні, каже він, «Тарас» — це бариня, та ще й яка! Просто надзвичайно чудова увертюра».

Проте доля розпорядилася так, що ані «Двомужниця», ані «Тарас Бульба» не відбулися. 1855 року на композитора впав жорстокий удар. У пресі з’явилися статті Феофіла Толстого й Антона Рубінштейна. Перший, дуже обмежена людина, що раніше клялася в любові до творів Михайло Івановича, — поверхово, але різко критикував композитора. Другий, талановитий піаніст, стверджував, що створення російської опери Глінкою — його «смілива, але нещаслива думка». Водночас лібретист «Двомужниці» Василько-Петров припинив співпрацю з композитором і почав поширювати про нього Санкт-Петербургом безглузді чутки. Згасла остання надія, що його твори потрібні Росії, зокрема опера «Двомужниця» й симфонія «Тарас Бульба». Те, що М.Глінка написав для «Тараса Бульби» у Парижі, спалив малоосвічений іспанець дон Педро, а те, що створював композитор у Петербурзі, взагалі виявилося незаписаним.

Слід Української симфонії зберігся в пам’яті двох близьких Михайлові Івановичу людей — В.Енгельгардта та М.Балакірєва, які добре запам’ятали уривки головних тем симфонії.

В.Енгельгардт розповів у листі до В.Стасова: «Глінка найчастіше грав нам усім, знайомим, три уривки мотивів. Перший призначався для зображення «Степу», другий — для зображення «Січі Запорізької», третій — для «Сцени кохання» Андрія з полькою. Два з них я пам’ятаю добре». М.Балакірєв повідомив В.Стасову про другу тему першої частини симфонії «Тарас Бульба».

Уривки Української симфонії критик опублікував на сторінках журналу «Російська старовина» через тридцять років після смерті композитора. Проте дослідники творчості М.Глінки, згадуючи симфонію, яка не відбулася, заявляють, що її повністю загублено.

Помер великий композитор у Берліні 18 (6) лютого 1857 року. Спочатку свою хворобу М.Глінка сприйняв як звичайну застуду. Н.Кукольник про причину смерті впевнено скаже сучасникам: «Глінка помер з голоду. Його печінка була надміру потовщена, а шлунок малюсінький. Два тижні він не міг їсти...»

Похорон великого композитора в Берліні був убогим. Його поховали на цвинтарі для бідняків. В останню путь М.Глінку провели кілька знайомих, російський композитор Кашперов, який проживав на той час у Берліні, чиновники російського посольства. З близьких не було нікого. Лише через три місяці, на настійну вимогу сестри композитора, до Берліна поїхав В.Енгельгардт, аби перевезти останки в Санкт-Петербург.

«Труна була найдешевшою й так швидко розвалилася, що коли я з Деном викопував тіло, то довелося загорнути труну в полотно, аби мати змогу підняти її на поверхню землі», — згадував В.Енгельгардт. Тіло композитора довезли до Щецина, а потім пароплавом «Володимир» відправили в Петербург. М.Глінку відспівали в тій самій церкві, що й Пушкіна.

«Я на одному й тому самому місці плакала й молилася за упокій обох», — скаже потім Анна Керн. 24 травня 1857 року прах М.Глінки без почестей на возі перевезли на цвинтар Олександро-Невської лаври, де й поховали. І хоча на той час ані в Європі, ані в Росії на надгробних пам’ятниках композиторів і музикантів нот не виводили, на надгробку Михайла Глінки їх викарбували.