УКРАЇНСЬКА МРІЯ, АБО НАД КИМ «СТІБАЄТЕСЯ»?

Свого часу ідея реформи управління — тобто перетворення управління на менеджмент — захопила все, що недавно було СРСР, і мало не всі сфери людського життя. Пам’ятається, навіть один із завідуючих нашою університетською кафедрою теорії та історії культури почав із того, що «кафедра займається невідомо чим», — а займалася вона, як і належить, історією і теорією культури, — і виявляє впертість у небажанні реформуватися й модернізуватися відповідно до вимог сучасності. У зв’язку з чим він мав серйозний намір перепрофілювати університетську кафедру на підготовку менеджерів культури. Він не затримався на посаді завідувача кафедри. Але тривога в душі залишилася — а що коли справді перепрофілюють на менеджерів, вирішивши, що вчені більше не потрібні. А ще залишилося неясне відчуття, що «управління культурою», як я через неграмотність переклала тоді імпортне «менеджмент», — штука небезпечна. Це сталося 1997-го — рівно через рік після виходу в світ книжки «Менеджер культури» М.Поплавського. Бувають же збіги...

Відтоді я мала змогу переконатися, що управління в галузі культури — таки складна штука. Так само як і в тому, що автор книги «Менеджер культури» і багато інших з’явилися не випадково. Не лише тому, що важко чітко й однозначно витлумачити слово «культура», а це ускладнює створення важелів управління й визначення місця окремих персонажів. А й тому, що навіть звівши культуру до набору певних видів діяльності, створити для всіх типові моделі управління буде неможливо, адже вони настільки різні. Дещо простіша, на перший погляд, ситуація з менеджментом — під це поняття підпадає забезпечення, розкручування й одержання прибутку від різних видів артистичної діяльності. Ясна річ, управління в царині культури й менеджмент культури в нашій країні не збігаються кардинально: що підпадає під управління найчастіше виявляється цілком непридатним для менеджменту.

Проте ідея менеджменту культури не пропала. Так, у нас, як і раніше, «не складається» з арт-менеджерами, літагентами й іншою братією, що годується біля мистецтва й годує мистецтво. А ось менеджмент культури точно є. І зовсім не випадково, що зосереджено його там, де й слід, — навколо Національного університету культури (колись «Кульок»), а надто навколо його ректора. Нагадаю, статус національного цей вуз одержав не за красиві очі, а «за значний внесок у підготовку висококваліфікованих фахівців для сфери культури, збереження й розвиток художніх традицій українського народу». І це не пусті слова, як це буває в інших промовах і державних документах.

Навряд чи хтось із читачів зможе назвати хоч одного «висококласного фахівця» в галузі арт-менеджменту (даруйте, не зовсім розумію мовний зворот «сфера культури»), вихованого Національним університетом культури, геть забутим як «Кульок» і всім відомим як «Університет Поплавського». Але якщо вам здається, що попри існування Поплавського та його університету менеджмент культури в Україні відсутній, я не зможу з вами погодитися. Адже те, що зробило процвітаючий вуз і, передусім, його ректора, — є саме менеджментом. Не той, якого вони збираються навчати, а той, яким користуються самі. Навчати, так само як навчатися, у наш час — непрактично. Позаяк освіта — це диплом про освіту, а диплом — це товар. Товари бувають різні — дорожчі й дешевші. Дорожчі — це ті, що «відразу» й навіть «із доставкою». Дешевші, відповідно, ті, за якими треба їхати самому й не раз. Погодьтеся, світла ідея для країни, де авторитет освіти гранично низький, де диплом розглядається як неодмінна складова посагу для «порядної дівчини», а надмірну «грамотність» більшість населення не вітає.

Ми полюбляємо посмакувати відмінності між «совком» і тим, «як у них». Між нашим управлінням і їхнім менеджментом, приміром. Поскаржитися, що в нас не так. Ось тільки не любимо, коли нам нагадують, що ми — не вони. Попри те, що в соціалістичної та капіталістичної ідеологій і щось спільне є. Приміром, повага до парвеню, або, як говорять «вони», self-made-man. До «простого хлопця з села», котрий закінчив ПТУ, попрацював на шахті, відслужив належний строк в армії та повернувся вже не на рідну шахту, а в сільський Будинок культури, вивчився в столичному вузі, а потім не протирав штани по державних конторах або приватних офісах, а хутенько «пробігся» по службових щаблях від заступника директора Будинку народної творчості (тільки вже не в рідній провінції, а в столиці) до ректора столичного вузу. Інститутська кар’єра нашого героя вражає: за вісім років він долає всі посадові щаблі від викладача до ректора — це приблизно одне підвищення на рік. Він готовий іти й далі — наступного року після призначення ректором він висувається на посаду міністра. Правда, не виходить — скоріш за все, заважають інтригани й заздрісники. Така біографія заслуговує на оплески по обидва боки поваленої «залізної завіси». І з нашого боку справно аплодують — адже цей найкоротший виклад біографії ректора Університету культури й депутата ВР М.Поплавського, а йому гріх не поплескати в долоні. Не тільки за біографію — вона напрочуд гарна. А головним чином за те, що можна назвати тільки так: «феномен Поплавського». Він же — феномен національного культурного менеджменту.

Хороший менеджмент починається з одкровення — розвіювання старого міфу, поруч із яким незручно будувати новий. У цьому сенсі М.Поплавський посідає окреме місце в українській культурі: він віднімає в нас нашу улюблену цяцьку — впевненість у невимірних висотах нашої культури. Пам’ятаєте анекдот про те, що «у нас зате пісні красиві»? Ну то послухайте «ректора, що співає». Просто щоб не було ілюзій стосовно пісень.

Утім, не він перший. На жаль, скоріш за все, останнім він теж не буде. Комплекс неповноцінності сформовано в нас давно і, певне, міцно. Попри нашу переконаність у тому, що «в нас пісні красиві», ми виявилися неготовими критично сприймати «некрасиві» пісні (так само як і все інше) і шукати засоби захисту від них. Нас виявилося занадто легко переконати в тому, що «так і повинно бути» — бо так «у людей» (тобто не в нас, а «в них»). А якщо вам здається, що це погано, — то ви ще не дозріли для нового та прогресивного. Інноваційних технологій менеджменту шоу-бізнесу, приміром. Переконати нас у нашій неготовності, провінційності й культурній незрілості виявилося так само легко, як і в тому, що ми «на грані виживання» (як не глянь), що «нічого не можна зробити». Тим паче ми захоплюємося тими, кому вдалося «влаштуватися». При цьому ми самі не збираємося ускладнювати своє життя, напружуючи сили, розум, совість тощо, аби здолати цей нав’язуваний нам з усіх боків і всіма засобами комплекс неповноцінності. Нам зручно нарікати на свою політичну незрілість. Але при цьому ми зовсім не прагнемо дозрівати — нам цілком вистачає нарікань на відсутність механізмів, безвідповідальність влади, корупцію, просто на нещасливий випадок. «Феномен Поплавського» невблаганно доводить нам самим, що ми не політично незрілі — це лише наслідок незрілості (або атрофованості) моральної, духовної, інтелектуальної. Адже ми без будь-якого примусу дивимося по телевізору шоу, від яких самі ж плюємося, йдемо на концерти людини, котра відверто признається, що не вміє співати (при цьому вона абсолютно щира). Ми готові купувати дітям дипломи, але не збираємося змушувати їх навчатися, бо твердо знаємо: диплом потрібен, а знання, здобуті в інституті, — сумнівний доважок до диплому. І найголовніше, будь-яка критика того, що відбувається на екрані, сцені, трибуні, у вузі тощо вилітає в трубу: хоч що ти сказав би про N. у пресі, з трибуни, просто в натовпі на площі — це реклама N. Не в сенсі «піарної риторики», а в тому сенсі, що та «широка громадськість», до якої ти звертаєшся, тебе не почує або не візьме на себе труд зрозуміти. Цим реклама «гуманітарного бренду» відрізняється від реклами товару. Зроби так, щоб про тебе говорили, писали, готували передачі та кричали — байдуже що, нехай тільки прізвище пишуть правильно — оце й увесь «менеджмент культури».

Думаю, тепер ви не заперечуватимете: менеджмент культури в нас процвітає. Тільки це не порівняно невинний арт-менеджмент або навіть менеджмент шоу-бізнесу, який наші безталанні укладачі підручників і завідувачі кафедр вважають менеджментом культури, — це те, що М.Поплавський, можливо, сам того не відаючи, назвав абсурдним, на перший погляд, чином: «менеджмент соціокультурної сфери». Тобто в перекладі на загальнозрозумілу мову це приблизно: «управління в сфері суспільної свідомості». «У сфері мізків», так би мовити. І, треба відзначити, практична розробка «лабораторії Поплавського» домоглася набагато більшого успіху, ніж усі передвиборні піарники разом узяті. Кілька років тому в нашому виданні виникла ідея максимально широкого й універсального визначення «української мрії». Тоді, пам’ятається, нічого путнього не вийшло. А тепер я можу з упевненістю сформулювати «українську мрію» — її втілено в образі Поплавського, людини, котра зробила себе, вийшла з народу і не збирається повертатися. Він орел — це головне, а розмови про вік недоречні. Мої колеги, що писали про його «виконавчу популярність», теж стали жертвами піару. Він популярний не як виконавець, а як реалізована мрія. Він «зірка естради», хоча майже ніхто не слухає його пісень, а хто слухає — у найкращому випадку погоджується з тим, що це «стьоб». Він учений, основоположник наукових шкіл і автор праць, яких ніхто, крім хіба що студентів Університету культури, не читає. Він депутат ВР, хоча за весь час свого депутатства жодного разу не виступав ні з трибуни, ні з місця, і навіть на недавніх парламентських слуханнях щодо культури відмовився від слова — «ректор, що співає» виявився «депутатом, що мовчить». А на дідька щось говорити? Він міг собі дозволити стояти за колоною та добрими очима спостерігати події у президії: він має владу, гроші й попри це — практично невразливий. У нього були шанси стати міністром культури, головою комітету ВР з питань культури й духовності чи хоча б його заступником, і ні в кого не повернеться язик сказати, що цих посад він не обійме ніколи. Якими засобами він домігся всього цього, залишається поза обговоренням — у нас переможців, як і раніше, не судять. Так, у нього не буде «слави у віках», як у справжнього вченого, артиста, педагога чи політика, — але що нам вічність? Їй немає місця в «українській мрії» — нам своє земне життя якось улаштувати б, про це в більшості випадків і мріємо.

Якось у розмові з колегою ми дійшли висновку, що писати про Поплавського неможливо: доведеться в черговий раз повторити, що це вульгарно та тривіально, що він не співак, не вчений, не педагог, не політик і, цілком можливо, загалом ніякого Михайла Поплавського на білому світі немає, а те, що викручується на сцені, — експериментальний менеджерський проект Університету культури на замовленням чужопланетян. Але хоч що ми написали б — однаково це буде рекламою. А реклама — це вам скаже кожен менеджер — уже давно перестала бути рекламою товару і стала рекламою способу життя.

Феномен Поплавського — це не університет Поплавського, не його кар’єра, не його пісні, не його книжки й навіть не його «наукова вага». Це ми з вами — і байдуже, хто й коли нас такими зробив, якщо ми не намагаємося змінитися. Це наш моральний релятивізм, невігластво, користолюбство, небажання думати й діяти, захищаючи свою людську гідність, але бажання одержати будь-яким шляхом усе, негайно й без надмірних зусиль із нашого боку зібране в одну гримучу, пардон, співочу суміш. Хотілося б написати, що співак Поплавський, ректор Поплавський, депутат Поплавський нам потрібен як карнавальний персонаж, карикатурне втілення усього вульгарного, що є в нас самих, виставлене перед народом як застереження, стьоб, ритуальний сміх. Найбільше хочеться написати, що проект «Поплавський» запустили високочолі менеджери культури заради «приколу». Аби всі могли посміятися, зокрема над собою, і стати кращими, вищими, розумнішими.

Та чомусь вийшло не смішно. Певне, щось у «культурному менеджменті» недометикували.