Українська книжка як об’єкт фальсифікацій

Наприкінці 60-х років минулого століття, якраз під завісу хрущовської відлиги, в одному з випусків науково-практичного журналу «Архіви України» була надрукована стаття молодого львівського дослідника О.Мацюка з надто сміливою, як на той час, назвою — «Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова?» Стаття ця справила тоді ефект своєрідної бомби, оскільки автор на поставлене запитання давав однозначно ствердну відповідь.

Весь наклад часопису незабаром був сконфіскований, а один примірник, як і належало за приписами Головліту, потрапив до спецфондів. Доступ до них, як відомо, поступово відкривався лише з початку 90-х років.

Що ж крамольного для офіційної радянської науки відкрив ретельний дослідник? Йому пощастило першому з-поміж архівістів віднайти в Центральному державному історичному архіві у Львові два документи, писані латинською мовою (мабуть, тому й не знищені червоними комісарами ще в 1939 році), які однозначно вказували на існування в цьому місті друкарні... ще в 1460 році, тобто за 112 років до прибуття туди Івана Федорова (Федоровича) 1572 року. На факт існування такого раннього українського друкарства вказував ще один, третій, документ, віднайдений в архівах О.Мацюком. Ідеться про невідомий досі інвентар книг Словітського монастиря. Цей документ фіксує наявні серед інших різноманітних книжок у бібліотеці монастиря шість видань, надрукованих тогочасною українською мовою раніше, ніж побачив світ 1574 року «Апостол» Івана Федоровича — офіційно визнаної в радянські роки дати заснування українського друкарства.

Справді, оприлюднені документи виявилися настільки поважними й довгоочікуваними, що в інших умовах могли стали приголомшливою сенсацією. Однак не стали. І зрозуміло чому.

Відомо, що протягом тривалого часу розробка українськими вченими цієї важливої теми перебувала під пильним контролем тоталітарної влади. Адже в радянській науці домінувала затверджена в Москві ідеологічна схема, за якою українська наука, освіта, культура нібито завжди розвивалися лише в тісному взаємозв’язку з російською, до того ж постійно вважалися другорядними, принагідними, позбавленими самостійних ознак. Ця схема у 30-х роках набула образної метафори у вигляді стовбура-дерева з його відгалуженнями, що символізували єдність і взаємозалежність трьох слов’янсь­ких народів — російського, українського і білоруського.

За такою образно сформульованою теорією, серцевину цього дерева — його стовбур, коріння якого сягало часів Київської Русі, — безперечно привласнювала Ро­сія. А два його відгалуження, що «проросли», за цією схемою, лише в ХІV столітті, віддавалися Ук­раїні й Білорусі. Ось чому початки виникнення української мови, літератури, культури в цілому, як і самої української історії, дозволялося «шукати» саме з ХІV століття. Все, що не «вписува­лося» в таку ідеологічну схему, тоді вважалося антинауковим, а отже — шкідливим.

Оприлюднення О.Мацюком невідомих досі важливих архівних матеріалів стало поштовхом до активізації наукових пошуків українських учених щодо витоків українського друкованого слова. Але це виявилося можливим лише з розвалом Радянської імперії.

1994 року у видавництві «Либідь», у популярній на той час міжвидавничій серії «Пам’ят­ки історичної думки України», публікується фундаментальне дослідження Івана Огієнка «Істо­рія українського друкарства». Ця книжка після виходу в світ 1925 року у Львові була фактично арештована радянською владою і відправлена в найпотаємніші спецфонди саме за те, що її автор — авторитетний у світі учений — аргументовано зруйнував усталені досі наукові стереотипи щодо вторинності, підпорядкованості українського друкарства російському. Після такої тривалої в часі заборони нарешті Огієнкова праця, з рекомендаційним грифом Міністерства освіти, стала використовуватися в українських університетах на відповідних факультетах як навчальний посібник.

Незабаром українська книгознавча наука поповнилася цілою низкою наукових статей і окремих книжкових видань, в основу яких було взято розробку досі забороненої проблематики в кон­кретиці віднайдених останнім часом архівних документів.

Здавалося б, відбувався цілком нормальний процес, коли в умо­вах відсутності цензури і все­видющого партійного контролю українські вчені нарешті отримали можливість вивчати питання.

Однак, схоже, опонентів українського відродження такий стан справ не влаштовує.

Першу спробу викрити занадто «ревний патріотизм» окремих українських дослідників давньої української книжки зробив... асистент кафедри технології друкованих видань та паковань Української академії друкарства, яка міститься у Львові, кандидат технічних наук О.Мельников. У №4 місячника «Вісник Книжкової палати» за 2006 рік публікується його стаття «Чи було книгодрукування в Україні до Івана Федорова?»

Привертає до себе увагу той факт, що ця стаття слово в слово названа так, як майже сорок років тому вона зазвучала зі сторінок «Архівів України» у виконанні іншого львівського автора. Принципова різниця лише у змістових акцентах публікацій. Якщо колишній директор Львівсь­кого історичного архіву, на жаль, покійний уже Орест Мацюк, людина вельми авторитетна серед архівістів і вчених-істориків, на підставі аналізу власноруч віднайдених документів давав ствердну відповідь на поставлене в заголовку статті запитання, то асистент кафедри друкованих видань та паковань Олександр Мельни­ков поставив за мету все перевер­нути з ніг на голову і, звичайно ж, вигукнути категоричне «ні».

Не переповідатиму нелогічних і непереконливих місць цієї «наукової» праці, оскільки це надзвичайно професійно, розважливо й водночас гостро зробив харківський учений — професор, завідувач кафедри бібліографознавства та інформаційно-бібліографічної діяльності Харківсь­кої державної академії культури Микола Низовий. Першокласний фахівець у своїй галузі знань, автор десятків опублікованих в Україні і за кордоном поважних наукових праць з тих чи інших проблем книжки взагалі і україн­ської зокрема, викладач із майже сорокарічним стажем нормативних курсів для харківських студентів «Книгознавство», «Істо­рія книги», професор із Слобожан­щини не залишився байдужим, ознайомившись зі змістом публікації О.Мельникова. Він підготував для друку свою статтю — «Чи було книгодрукування в Україні до Івана Федорова?», свідомо зробивши уточнюючий підзаголовок: «Хто ставить це запитання, і як на нього відповідають».

Слід віддати належне редакції «Вісника Книжкової палати», яка незабаром опублікувала статтю професора М.Низового (№9 за 2006 рік) як відповідь тим, хто продовжує вишукувати політику в публікаціях українських учених, у яких не лише піддається сумніву, а й аргументовано спростовується затверджена в Москві теза про те, що «ніякого українського книгодрукування до виникнення російського не було, немає й бути не могло».

Очевидно, не сподівався професор М.Низовий, що його стаття викличе таку бурю гніву і протесту з вуст С.Сокурова-Величка. Саме цей досі невідомий у гуманітарній науці автор вирішив виступити ревним оборонцем не лише Івана Федорова, а й усіх прихильників теорії «спільної колиски трьох братніх народів», несправедливо ображених тими українськими ученими, хто «заповзято не сприймає нашого Першодрукаря».

Не аналізуватиму змісту цієї публікації. Виділю лише окремі промовисті фрази, якими рясніє весь текст, аби читач мав змогу сам пересвідчитися у змістових акцентах і позиції самого автора. Отож: «справжні українці, вигодувані з битих горщиків Трипільської культури»; «підкарпатські нащадки давніх укрів», які «отримали жорстокий удар по самолюбству»; «підпора імпозантної, однак хиткої будівлі національної виключності»; «низові давно вже відділили національно свідомих українців, борців універсальної відмежованості древньої рами укрів, від своїх же (але із замутненою кров’ю) запроданців»; «хтось зловісно шепоче за моєю спиною»; «заатлантичні добродії світового українства».

Все це, мовлене з таким далеко не науковим сарказмом і зверхністю, — про нас, українців, про тих, хто відносить себе, за ранжуванням автора, до національно свідомих. Таких, як вважає Сокуров-Величко, «на Україні» небагато.

Хоч як це дивно (а може, хоч як це прикро), але текст зі згаданими вище сентенціями з’явився не на сторінках пожовтілого «Сегодня». Його помістив... «Вісник Книжкової палати» (№1 за 2007 рік). Під рубрикою «Полеміка».

Вдруге і втретє перечитавши дописи О.Мельникова та С.Со­курова-Величка — головних ініціаторів нової полеміки щодо витоків друкарства на українських землях — і прагнучи зрозуміти логіку появи таких публікацій у поважному науково-виробничому виданні, захотілося більше довідатися про науковий і творчий доробок цих авторів. Марними виявилися мої пошуки в каталогах солідних бібліотек — серед рясних публікацій, присвячених історії світового чи українського рукописання або книгодрукування, їхні прізвища не значилися. Правда, асистент кафедри технології дру­кованих видань та паковань Україн­ської академії друкарства, кандидат технічних наук Олександр Мель­ников є автором кількох статей, що стосуються окремих аспектів сучасного книговидання, а також співукладачем російсько-українського словника «Поліграфія та видавнича справа» (Львів: Афіша, 2002, 440 с.), а також упорядником «Справочной книги автора» (Суми: Університетська книга, 2004, 396 с). Що стосується останньої, то не зайве буде зазначити, що в її основу лягли або витяги з діючих законодавчих і нормативних документів, що стосуються видавничої справи, або різноманітні (і багато в чому застарілі) інструкції неіснуючого сьогодні Держкомвидаву СРСР, особливо ті, в яких ідеться про редакторські та технічні вимоги до підготовки текстових оригіналів до друку.

Напрям пошуку інформації про Сергія Сокурова спростив підпис під його прізвищем у статті — письменник. У біобібліографічному довіднику «Пись­менники України» 2006 року випуску про цього автора коротко зазначено: «Народився в м. Мінусинську Красноярського краю, Росія. Закінчив геологічний факультет Львівського університету. Пише російською мовою».

Ще більше заінтригований літературними інтересами завзятого викривача українського патріотизму в книгознавчій науці, вирішив ознайомитися бодай з одною із його книжок. До рук потрапила не зазначена в новому письменницькому довіднику збірка повістей і оповідань цього автора «Знак чистого солнца», що побачила світ у львівському «Каме­нярі» 1990 року. Прочитан­ня заголовного оповідання збірки — «Ворон» — було достатньо, аби пояснити причину нічим уже не прикритого антиукраїнства, яким позначена так звана книгознавча публікація цього письменника у «Віснику Книжкової палати».

У контексті нав’язаної панами-товаришами Мельниковим і Сокуровим так званої книгознавчої дискусії хотілося б поставити і собі, і колегам-науковцям, і читацькому загалові кілька запитань.

Чи варто в будь-якому спеціалізованому друкованому органі, розрахованому на фахівців, вміщувати публікації із суспільно важливої наукової проблематики, авторами яких виступають явно не фахівці? Чи доречно збурювати наукову громадськість надуманими полеміками, які вже відбулися, довкола яких уже були означені певні як наукові, так і політичні акценти, учасники яких з обох сторін уже давно пішли далі в своїх наукових пошуках? Чи допустимі у ВАКівсь­ких виданнях, публікації в яких зараховуються під час захисту дисертацій, статті, змістовий і лексичний ряд яких не мають нічого спільного з наукою?

Цілком очевидно, що й шанована редколегія «Вісника Книж­кової палати» відповість на ці три запитання однозначним «ні». Якщо так, тоді тим більше незрозуміла позиція редакції цього органу, з відома якої такі публікації там з’явилися.

Котрийсь із опонентів може мені заперечити. Мовляв, є позиція редакції і позиція авторів, які не завжди збігаються, є ще в нашій державі і свобода слова. Справді. У службовій частині «Вісника Книжкової палати» також зазначена поширена тепер у ЗМІ фраза: «Редакція не завжди поділяє точку зору авторів статей». Однак це застереження діє тут якось вибірково.

Свіжий приклад. Свого часу автор цих рядків, публікації якого раніше часто вміщувалися на сторінках «Вісника...», запропонував редакції свою нову статтю «Апарат чи службова частина видання», у теоретичній і практичній площинах якої докладно аналізувалося багатовекторне і багато в чому еклектичне поняття, визначене відомим московським теоретиком Е.Фільчиним як «апарат видання» (згадаймо медичний, вестибулярний апарат, апарат органів державного управління тощо), і пропонувалося утвердження в теорії видавничої справи визначення «службова частина видання». Стаття, до речі, ґрунтувалася на розробках як українських, так і зарубіжних учених, мала суто науковий стиль викладу і нікого не ображала. Тривалий час вона лежала в реакційному портфелі, згодом авторові запропонували скоротити багато з того, що стосувалося саме апарату видання. А закінчилося тим, що редакція «Вісника Книжкової палати» в публікації такої статті врешті чемно відмовила. На тій підставі, що це, мовляв, полемічна стаття, а ми — видання наукове, тому полеміки не допускаємо; до того ж навіщо нам сваритися з відомими московськими вченими і вигадувати щось своє.

Отож наукової полеміки довкола утвердженого сорок років тому московським дослідником терміна «апарат видання» редакція наукового видання вести не хоче, а полеміці щодо витоків українського друкованого слова, зініційованій справді нефахівцями, вирішила дати зелену вулицю. Чи не про подвійні стандарти в розумінні суті наукової полеміки та її цілі тут ідеться?

Здається тепер, що сіль проблеми полягає саме в цьому: навіть у наукових аспектах гуманітарної науки не дражнити «старшого брата». Ті українські дослідники — представники філологічних, педагогічних чи історичних наук, — які уже в роки української незалежності їздили зі своїми «проукраїнськими» темами на наукові зібрання до Москви чи Петербурга, могли неодноразово переконатися в цьому на власному досвіді. Але про це їм інколи нагадують і в себе вдома.

Нав’язані віддавна чужі стереотипи і догми якось непомітно в’їлися в нашу свідомість, у наші душі, в наші дії. І нині, в умовах суцільної, небувалої досі моральної деградації вищих ешелонів суспільно-політичного життя держави, ми продовжуємо байдужіти там, де в інших умовах і за інших обставин мовчання чесних науковців сприймалося б як зрада професіоналізму й наукової порядності.

Наведу кілька прикладів. Два роки тому мені довелося побувати в Острозькому музеї книги. Директорка музею з гордістю опо­віла київському гостеві, що в її трудовій книжці — лише один запис: ось цей музей. Мовляв, усі сили і знання віддано цьому дітищу. А особисто мені було прикро й соромно пізнавати змістову частину експозиції, яка практично не зазнавала бодай косметичного втручання від... 1985 року. Оформляли цю експозицію ленінградські вчені. Тому й промовляє з кожного стенду ідеологія радянської системи. Вдумай­мося у змістову домінатну, скажімо, ось цього крупно набраного тексту, який відкриває експози­цію: «Друкар­ство, виникнення якого на території країни (Якої? — Авт.) пов’язане з іменем російського першодрукаря Івана Фе­дорова та його діяльністю в Москві, Білорусі, на Україні (зно­ву це принизливе «на». — Авт.), сприяло становленню зв’язків між братніми російським, україн­ським та білоруським народами».

Спробував я віднайти в екс­позиції музею бодай згадку про Степана Дропана або принаймні книжку І.Огієнка «Історія українського друкарства», де багато сказано про дофедоровське українське друкарство. Але — даремно. Тут про неї тільки чули, проте не змогли придбати, бо книготоргівля, мовляв, розвалилася...

До музею, як і раніше, мало не щодня приводять цілими класами школярів із навколишніх районів та областей... З чиїх текстів засвоюватимуть вони українську історію? На запитання, чому за роки української незалежності в експозиції не змінено жодного рядка тексту, директорка острозького музею прямо відповіла: «Немає коштів, он два роки покрівля тече, а ви про якісь речення»...

Що вже Острог, коли таку ж саму картину ми можемо бачити і в столиці української книги славному Львові. Книжковий музей там також назвали нейтрально, аби не привертати зайвої уваги всіляких патріотів від науки: не історії української книжки в цілому, а всього лиш «Музей мистецтва давньої української книги», зробивши його не самостійним підрозділом, а тільки філією Львівської галереї мистецтв. Експозиція також зроблена ще в радянські роки і також відтоді жодного разу не оновлювалася. Львівському і українському першодрукареві Степанові Дропану, як і в Острозі, тут місця немає, хоча інформація про нього та його друкарню 1460 року віднайдена саме у львівських архівах і саме львівськими вченими. Чи не парадокс?

А як сприймати той факт, що відвідувачі цього львівського музею, ознайомлюючись із відділом рукописної української книги, нічого не почують з вуст екскурсовода й нічого не прочитають в експозиційних рядах, скажімо, про Велесову Книгу, про Реймсь­ку Євангелію? Ці два шедеври українського рукописання, про які в радянські роки теж не заведено було говорити, завдяки небайдужості й зусиллям саме учених-дослідників цієї проблеми вже давно увійшли до програм середніх шкіл та вищих навчальних закладів. На кафедрі репрографії Української академії друкарства під керівництвом доцента В.Стасенка Велесову книгу навіть реконструювали (матеріальну її частину — знамениті дощечки з нанесеними на них зразками тексту), а тут, через дві вулиці львівського центру, про це нічого не знають. У більшовицькі часи такий факт назвали б шкідництвом на ідеологічному фронті. У наші, українські, для цього можна віднайти лише такі поняття як байдужість, непрофесіоналізм.

Замість висновків

У середині ХІХ століття група великодержавницьки налаш­тованих російських учених на чолі з М.Погодіним спробувала відволікти зусилля малої жменьки національно свідомої інтелігенції прилучитися до перших паростків українського відродження, викликавши їх на виснажливу багаторічну дискусію про так зване право української мови називатися в Російській імперії мовою, а не наріччям. Скільки зусиль і часу поклав на це, скажімо, Михайло Максимович, залишивши нам, нині сущим, знамениті «Філологічні листи М.Погодіну»! Тепер це —унікальний зразок високого духовного і патріотичного чину вченого, який глибоко відчув у собі своє, українське коріння, який міцно стояв на землі своїх пращурів.

Згадуючи цей епізод, передбачаю, що опоненти нової концепції виникнення і розвитку українського друкованого слова і в цій публікації віднайдуть місця, довкола яких можуть продовжувати нав’язану ними ж дискусію. Скільки вже списів зламано навколо тлумачення слів тієї ж таки післямови Івана Федорова у львівському «Апос­толі», в якій він сам зізнається, що йшов у Львові «стопами боговибраного мужа», довкола тієї ж надмогильної плити, довкола архівних текстів про друкарню Степана Дропана. Аргументи в опонентів давно зрозумілі. І вони від них не відмовляться. Це їхнє право. Як і наше право мати й аргументовано та спокійно відстоювати свою наукову позицію.

Таким чином, на основі ґрунтовного вивчення новознайдених архівних документів, збережених пам’яток, залишених писемних згадок сучасників можна зробити висновки про те, що друкарство в Україну прийшло не зі Сходу, з Москви, а з Заходу, від німців. Час його появи слід датувати 1460 роком, тобто на 114 років раніше, ніж це було визначено з ідеологічних міркувань за російською (радянською) концепцією. Ім’я першого українського друкаря — Степан Дропан, який, згідно зі збереженими до наших днів архівними документами, подарував свою друкарню Львівському Свято-Онуфріїв­ському монастирю. Маючи вагомі аргументи, сьогодні можна без застережень, як це робилося досі, тлумачити напис на надмогильній плиті І.Федорова як визнання факту існування українського друкарства у Львові задовго до прибуття сюди Івана Федоро­вича. У перекладі І.Крип’якевича цей напис звучить так: «Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Льво­ві. Друкар книг перед тим невидимих…». Жодним чином не применшуючи заслуг Івана Федоро­вича, його треба вважати не засновником українського друкарства, а фундатором постійного книгодрукування на українських землях. Нині доцільно неупереджено осмислити житейський і творчий шлях видатного друкаря Івана Федоровича в контексті ролі України і тогочасного українського оточення у становленні його як книговидавця європейського рівня.

Випереджаючи спроби опонентів зарахувати автора цієї статті до «запопадливих повалювачів» першодрукаря Івана Федорова, до «прямих обвинувачів російських учених», до «ревних націоналістів», хочу чітко наголосити: я не проти Івана Федорова, я проти грубого зневажання історії свого народу, проти консервації в гуманітарній науці застарілих ідеологічних догм, проти нової спроби не лише нав’язати українству, а й ствердити принизливий комплекс малоросійщини.