Україна, тотальний театр

Нові виклики та нові формати вітчизняної сцени

Може воєнно-революційні потрясіння, а може еволюційні закони вплинули на локальний вибух, який останнім часом спричинив розмаїття нових форм та активних спроб "перезавантаження" театрального життя в Україні? Це виявляється в новаторських форматах організації театральної справи. В намаганнях встановити тісніші комунікації з соціально-політичними сюжетами дійсності. Не завжди заперечуючи традиційний (репертуарний) театр, саме оновлені формати розширюють кордони сценічної мапи, встановлюють нові правила Гри.

Отже, не буквально, а символічно використавши славнозвісну формулу - "тотальний театр" - спробую позначити деякі виклики саме такого нового НЕрепертуарного театру. Тобто, нижче - не класифікація за стилями, напрямами, методами, а скоріше констатація "декларацій про наміри".

Деякі з нових театральних фундацій активно працюють на території документального театру (хоча кожен по-різному себе називає), дехто стверджує соціально-психологічний вектор (заперечуючи професійний театр), дехто лишаюється в лоні професійної драматургії та режисури.

Театр переселенця

Це - документальний театр, платформа для соціально-культурних проектів. "Театр переселенця", на думку його ідеологів, - простір свідчень; театр без акторів, місце, де почують голос людини, що втратила дім. Саме тут реальність - як театральний прийом, а переселенець - як незручний, але вимогливий Герой.

Старт "Театру переселенця" - жовтень 2015-го. Його активісти: німецький режисер Георг Жено, українські драматурги Наталія Ворожбит та Максим Курочкін, а також воєнний психолог Олексій Карачинський.

За короткий термін у доробку "Переселенців" проекти - "Де Схід?", "Страх в Україні", "Миколаївка", "Узбек", "Товар", інші.

Кожна вистава - зойк реальності, голос самотньої людини, яка вимушено опинилася в екстремальних обставинах.

У команді "Театру переселенця" близько 15 осіб. Частина з них - вимушені переселенці, які прийшли в театр як учасники проекту "Де схід?", а потім лишились у команді.

Зараз у "Театрі переселенця" триває робота над проектом "Наталія Миколаївна" - розповідь про переселенку з Луганської області: її перші кроки на шляху до нової мрії у чужому місті.

Розпочалась робота над проектом "Клас Акт". Це резонансний проект, у якому задіяні діти з Західної та Східної України. Десять днів вони мають провести в столиці. І разом з відомими драматургами написати свої власні п'єси. Вже згодом, у співдружності з професійними режисерами і акторами, створити за цими п'єсами - спільну виставу. ("Клас Акт" має стартувати в червні. Куратор - Наталія Ворожбит, режисер - Ліза Сміт).

Сьогодні "Театр переселенця" реалізує проекти не лише в Києві, а й у Миколаївці, Слав'янці (Донецька область). У рамках "Клас Акту" передбачаються творчі подорожі в Попасну та на Захід України.

На думку Георга Жено (Німеччина), сучасний театр - це театр соціальний і терапевтичний. "Займатись мистецтвом заради мистецтва в нашій дійсності виглядало дещо б дивним, - констатує Георг. - Тож відповідаємо нашою діяльністю на гострі соціальні запитання. І не тільки створюємо вистави на основі історій переселенців, а й створюємо для них робочі місця і пропонуємо психологічну підтримку. Драматургія ніколи не народжується в драматургії. Вона народжується - в дійсності. А переселення - найгірша і найрухливіша дійсність не тільки в Україні, а взагалі в Європі, у світі".

ДЕ ШУКАТИ? Київ, Центр наук і мистецтв "Diva" (на території Національної кіностудії ім.О.Довженка).

Дикий театр

Театр не академічний, але й не антрепризний. Його наміри - виявляти і пропагувати незалежні театральні проекти, об'єднуючи їх під одним дахом (хоча сам театр даху не має).

Куратор та ідеолог "Дикого" - критик Ярослава Кравченко. За короткий час їй якимось дивом вдалось об'єднати довкола себе такі колоритні постаті як режисер Максим Голенко, художник Федір Александрович, актор Олексій Дорічевський.

Офіційно "Дикий" відкрився 10 лютого 2016-го виставою "Вій 2:0" за п'єсою Н.Ворожбит. Це сучасна видовищна і, звісно, провокативна сценічна історія за мотивами М.Гоголя.

У репертуарі "Дикого": вистава-концерт Joy Division (режисер Ксенія Скакун) - історія про легенду британської рок-музики Йєна Кертіса. Попереду "нестандартна" постановка: "Попи, мєнти, бабло, баби" - саркастичний треш від Максима Голенка з віковими обмеженнями 18+ (у виставі сцени насилля, тютюнопаління, звісно, секс). Автор тексту - Віктор Понізов за мотивами п'єси Джона Вебстера "Герцогиня Амальфі".

Як стверджують "дикі", їм набрид безідейний театр банальних форм та істин, тому ризикнули створити альтернативу. Власними силами. Без впливових татусів та могутніх "олігархів".

Що у планах "ДТ"? Музичний театральний проект "Клуб-27", над яким працюватимуть сім режисерів. Вистава "Парфюмер" за мотивами П.Зюскінда в постановці Максима Голенка. Реалізація тексту Віталія Ченського в постановці Ігоря Матіїва.

"Дикий" також веде переговори з режисерами Павлом Юровим, Вікою Філончук, Олександром Журавлем. Є ідеї вистав open-air и site-specific формату.

- А хіба ж це не "дикість", коли критик на свою зарплату запускає новий театр? - перепитує Ярослава Кравченко, коли цікавлюсь метафоричним наповненням бренду. - У "Дикого" немає постійної адреси, немає вулиці, але є бажання створити гострий, злий, незвичайний і іноді некомфортний театр.

- У рамках "ДТ" що, на твій погляд, найважливіше: комерційна складова чи душі прекрасні злети?

- Можливо, ми тим і відрізняємось від інших незалежних проектів, що мета - створити модель комерційного театру з якісним змістом. Щоб і душа від задоволення стогнала, і актори не були голодними.

- "Дикий" - це антитеза репертуарного театру, який ти вважаєш "свійським"?

- Наш театр створено не як "свійський", а "як для себе". Змагатися з репертуарним ми могли би тільки сміливістю та відвертістю.

ДЕ ШУКАТИ? Проекти "Дикого театру" - у київському клубі SENTRUM та на Камерній сцені ім.С.Данченка (Національний театр ім.Івана Франка).

Театр преміум-класу

Високобюджетний нерепертуарний театр - у статусі незалежних арт-проектів, на чолі яких гучні імена. Такі проекти зазвичай супроводжують резонансні медіа-кампанії, а на прем'єрах - депутати та телезірки. Як приклад - "Великий Гетсбі" та "Stabat Mater": сучасні балети, до створення яких долучились всесвітньо відомий танцівник Денис Матвієнко та хореограф з Європи Едвард Клюг. Або ж "Оскар та Рожева Пані" (з Ірмою Вітовською та музикою "Океана Ельзи").

Як відомо, бюджет "Гетсбі" - понад мільйон доларів. Найближчий показ у квітні. У створенні "Гетсбі" та "Stabat Mater", звісно, відповідальна роль у продюсера. У цій "ролі" - Олена Матвієнко. На моє запитання про найближчі арт-проекти преміум-класу відповідь була така:

- Поки нових проектів немає. У всякому випадку цьогоріч. Наш принцип - проекти високого рівня. А вони доволі затратні.

- Сьогодні пожвавилась чи згасла зацікавленість великих меценатів великими театральними проектами, такими як "Гетсбі"?

- Про пожвавлення меценатства говорити недоречно, адже весь бізнес сьогодні думає не про високе, а про виживання.

- А якщо визначати три суттєві перепони в реалізації саме масштабних арт-проектів в Україні, то які вони, на твій погляд?

- Перше. Це не просто економічна криза, а падіння, яке ніхто з керівництва держави поки навіть не збирається зупиняти. (Або не хоче? Або відверто не знає як це зробити?) Друге. Різкий поділ на державний сектор культури (він є повністю дотаційним) і недержавний, який штовхають у маргінес. Звідси - відсутність чесної конкуренції культурних продуктів. І третє, головне. Нерозуміння держави - для чого їй культура, що таке культурні індустрії і що вони можуть принести в духовну та економічну сфери. Для наших можновладців, як і раніше, культура так і лишилась у вигляді валізи без ручки. Втім, ентузіазм не зникає, треба працювати.

ДЕ ШУКАТИ? Проекти "Великий Гетсбі" та "Stabat Mater" - на сцені Палацу мистецтв "Україна".

POSTPLAY театр

Цей театр позиціонує себе як лабораторія сценічного пошуку, де можна реалізовувати сміливі театральні ідеї та здійснювати яскраві дебюти.

Офіційне відкриття -
26 грудня 2015-го. Перша прем'єра - моновистава Галини Джикаєвої "Ополченці" (режисер Антон Романов). Документальну виставу створено за п'єсою Дена та Яни Гуменних ("Доньці Маші купив велосипед"). Сам текст народився на основі інтерв'ю ополченця з Донецька.

Ще один проект POSTPLAY Театру - "Сіра зона" від тієї ж режисера-переселенки з Криму Галини Джикаєвої: соціально-політична імпреза на основі реальних історій.

Найближчим часом театр реалізує та анонсує проекти - "Питання", "Геній і безумство", "Трохи більше кисню".

- POSTPLAY Театр жодним чином не протиставляє себе державним театрам або приватним проектам, а лише доповнює вакантну нішу відкритого театру-лабораторії, - розповідає DT.UA Ден Гуменний, шеф-драматург POSTPLAY театру. - У нас з'являються вистави політично-критичного театру. Зокрема "Сіра зона", "Ополченці". Найближча прем'єра - "Моя мама - Зрадник". У нас реалізують ідеї молоді режисери та драматурги, яких раніше не бачили на столичних сценах. Це, зокрема, тандем Євгенії Ведіщевої та Марини Смелянець (вистава "16+"). Або тандем Нати Вітченко та Анастасії Косодій (проект "Трохи більше кисню").

Намагаємось досліджувати нові постдраматичні форми і сам феномен "театру" (в цьому напрямку, зокрема, майбутня постановка "Розенкранц і Гільденстерн в очікуванні Годо").

У наступному сезоні, сподіваюсь, буде можливість більше уваги приділяти поліжанровим постановкам, сучасному танцю, новій опері, політичному кабаре, новій казці.

Незмінним лишиться єдине - театр у постійному діалозі з глядачем, а поле для такого діалогу формують самі вистави. Гадаю, наші вистави - це ще один крок до формування "політичного громадянина", який здатен мислити критично.

- POSTPLAY театр - це все-таки окремий фрагмент на мапі документального театру чи особливе відгалуження?

- Ні… Це не суто документальний театр. Практики документального театру, вербатім, театр свідків і подій - це тільки інструментарій, за допомогою якого реалізується ряд наших проектів. У становленні театру велика роль належить режисеру та актрисі Галині Джикаєвій, режисеру Антону Романову. Обоє - політичні біженці з окупованого Криму. Вони проходили там у так званій справі Сєнцова.

- Хто сьогодні "ваш" глядач?

- Це люди, які займають активну громадянську позицію. Частина з них - "нові злі". Тобто громадяни, які крок за кроком трансформують державу. Є багато журналістів, активістів, студентів. Деякі вистави розраховані на 20-30 глядачів, тобто це чесна розмова - віч-на-віч.

- Розумію, що POSTPLAY театр поки що "бідний театр" у різних значеннях. Чи можлива з часом рентабельність саме такого театру?

- Думаємо над цим. Поки що і ремонт, і закупівля світлового та звукового обладнання - це особисті кошти, а також кошти театру і благодійні внески. Гадаю, згодом - після ремонту даху - введемо процентні гонорари для команд проектів (поки що всі працюють на волонтерських засадах).

ДЕ ШУКАТИ? Київ, вул. Нижньоюрківська, 31. А також на майданчику кризового медіа-центру Українського дому: проект "Справа 26 лютого" (за участю Рефата Чубарова).

Театр пригноблених

Можливо, у читача виникне враження, що "вистави" такого театру - це сотні, ба, навіть тисячі наших бідних святих дідусів та бабусь, які отримали астрономічні цифри у квитанціях "від Яценюка", а потім з горя наділи собі на голови каструлі - та й давай з відчаю "грати"...

Це не зовсім так. Хоча категорія пригнічених в форматі соціально-психологічного театру, безумовно, передбачається.

Свого часу (на початку 70-х ХХ століття в Латинській Америці), така форма була започаткована Аугусто Боалем - спільно з художниками, сценаристами, акторами. Загалом це система вправ, ігор. А мета - розвиток серед пригноблених людей вмінь та навичок театральної мови, яка допомагає їм стати сильнішими та не такими "пригнобленими".

Звісно, на тему "Театру пригноблених" можна написати десятки дисертацій, адже за період існування театр працював в селах, міських нетрях. З безробітними, з маргіналами. Кожен з яких розповідав свої вражаючі історії.

Зовнішній контур "Театру пригноблених" - це і є особисті історії, які розповідають не дуже щасливі люди під час репетицій. Згодом історії складають цілісну "базу" та спеціальний "трамплін" для загального сценічного сценарію.

Один з сегментів "Театру пригноблених" - форум-театр. Як можливість створення театральної вистави на основі досвіду та життєвих сюжетів. Після перегляду - обговорення, дискусії, пошук спільних рішень.

Як приклад - форум-вистава "Головний біль", яка нещодавно відбулась у Білій Церкві, об'єднавши зусилля переселенців та місцевих жителів. Учасники цієї форум-вистави запитували один одного: "Як перебороти відчуття пригноблення від війни? І що робити з пригнобленням на мирній території, яка часом здається ворожою?"

В Україні "Театр пригноблених" позиціонує себе через координати організації "Театр для діалогу".

- Ініціатива "Театру для діалогу" виникла в лютому 2014-го, як рух солідарності з протестувальниками на Майдані та альтернатива насильству, - розповідає DT.UA Яна САЛАХОВА (координатор і куратор проектів). - Я особисто познайомилась з методиками "Театру пригноблених" чотири роки тому на семінарі в Києві, який проводив один з учнів Аугусто Боаля. А от коли вперше цей напрям з'явився в Україні? Мені сказати важко. Адже методики форум-театру і раніше використовували різні організації та різні практики.

Отже, вважайте з лютого 2014 і по сьогодні учасниками різних заходів "Театру для діалогу" в Україні є понад три з половиною тисячі людей…

- Представники яких соціальних груп найчастіше задіяні у ваших форум-виставах?

- Це внутрішньо переміщені особи, це громадянські активісти. Це також діячі культури, журналісти, інваліди, педагоги, підлітки. Ще студенти, які спеціалізуються на психології, соціальній педагогіці. Більша частина наших учасників - жінки.

- А професійні актори можуть долучатись до вистав?

- Розумієте, ми в основному орієнтовані на роботу з людьми, які мають досвід соціального пригноблення. Тобто, це не передбачає театрального фаху. Але, звісно, ми відкриті до різних форм співпраці, адже різні подібні формати існують у Великій Британії, Канаді, Вірменії.

- Ну а взагалі, як ваші "актори", тобто учасники форум-вистав, ставляться до професійного театру в Україні?

- Я особисто поважаю працю людей у професійному театрі. Але скажу не за всіх, а лише за себе. Мені бракує в професійному українському театрі саме діалогу з глядачем. З його досвідом, який є важливим фактором сприйняття вистави.

Варто додати, що форум-театри (як складова "Театру пригноблених") сьогодні активно розгортають свою діяльність у Маріуполі, Білій Церкві, Фастові, Броварах, багатьох інших містах. Зрозуміло, що така форма соціально-психологічного театру - насамперед спроба соціальної терапії, а не вияв "високого" та вишуканого сценічного мистецтва.

ДЕ ШУКАТИ? Сторінка Facebook "Театр для діалогу": там плани та маршрути "Театру пригноблених".

Тротуарний театр

Умовне відгалуження від "бульварного театру". Останній щедро презентований в Україні невибагливими розважальними комедіями - готельно-постільного змісту і такої ж форми (див. вибраний репертуар у столиці та провінції).

До 2014-го "бульварний
театр" активно функціонував в Україні і у вигляді імпорту, тобто російських антреприз. Дві зірки, три стільці і космічна ціна на квитки.

Коли російська антреприза зі зрозумілих історичних причин частково зникла з української гастрольної мапи - от тоді гордо підняв голову вже український "тротуарний театр".

Чому тротуар? Тому що бульвар - все-таки магістральна лінія розважального жанру, яка трамбувалася десятиліттями. А у нас лишень пішохідна доріжка (обабіч магістралі).

Але й цією доріжкою впевнено крокують монстри бульварної драматургії - Марк Камолетті, Рей Куні, інші. У легеньких комедіях цих та інших авторів - вже в українських "тротуарних" антрепризах - задіяні вітчизняні телезірки або ж провідні актори академічних театрів. За чималенькі гроші.

Не напружуючи гортані, не переймаючись "життям людського духу" (у зв'язку з тим чи іншим сценічним героєм) такі вистави грають для невибагливого глядача з невибагливими художніми потребами. Мінімальний репетиційний термін, мінімальні бюджети на постановки, а найвища нагорода - "ги-ги-ги" (в залі).

На мій погляд, усе ж таки є величезна тектонічна користь від паростків "тротуарного театру" в Україні. Такий театр не лише імпортозамінник колишньої російської халтури. Такий театр (можливо) допоможе більше полюбити і глибше оцінити якісний репертуарний театр у рідній країні. (Такий, наприклад, як на Лівому березі або Молодий на Прорізній, або на Подолі, або франківців у окремих художніх випадках). Адже "тротуар" - пішохідна зона, а "репертуар" (у його кращому вигляді) - інколи зона мистецтва.

ДЕ ШУКАТИ? Прояви "тротуарного театру" у столиці найчастіше на сценах Будинку офіцерів та екс-Жовтневого палацу: афіші "зірок" з нахабними посмішками.

Сцена сучасної драматургії

Цей "ареал" сучасного театру не один рік функціонує у Львові. Офіційна назва - Перша сцена сучасної драматургії "Drama.UA".

"Сцена" позиціонує себе як єдина в Україні постійно діюча платформа для постановок саме сучасної драматургії. За кілька років у афіші "Drama.UA": Сара Кейн, Наталія Ворожбит, Максим Досько, Павло Ар'є.

Попри різні труднощі (економічні та територіальні), "Drama.UA" спільно з Львівським театром ім.Лесі Українки вже на березень 2016-го анонсує доволі цікавий репертуар: "Вернісаж" Вацлава Гавела, "Гайдамаки" Тараса Шевченка, "Мамбук" за мотивами В.Шекспіра, "Лондон" Максима Доська, "Зерносховище" Наталії Ворожбит.

Серед активістів "Drama.UA" - Оксана Дудко, Віка Швидко, Оля Мухіна, Оксана Данчук.

Драматург Павло Ар'є - один з засновників Першої сцени - каже, що саме цей проект якісно вирізняється на загальному тлі, оскільки передбачає цікаві перформативні читки, пропонує проекти з сучасної педагогіки. Передбачено також резиденції для молодих театральних діячів та створення першого театрального видавництва за німецьким зразком.

Саме Перша сцена буде одним з партнерів нового театрального проекту П.Ар'є, в основі якого - мотиви шекспірівського "Гамлета" (але на українському ґрунті).

І, звісно, театральна спільнота має надію, що цьогоріч відновить роботу міжнародний фестиваль Drama.UA, який два роки тому відкрив нові тексти та нові імена.

ДЕ ШУКАТИ? Львів, вулиця Городоцька, 36.

Плейбек-театр

Ще один формат соціально-психологічного та терапевтичного театру. Останнім часом він охоплює все нові й нові верстви населення. У такому театрі глядачі знову і знову розповідають свої історії. А потім актори спонтанно розігрують їх на сцені.

Як зазначають активісти плейбек-театру, це самостійний напрям, а основа тут - людські емоції, почуття, взаємини. Частенько плейбек-театр називають театром психологічних імпровізацій.

Наталія Вайнілович (один з активістів і кураторів такого напряму) близько п'яти років займається плейбек-театром. (Зокрема в Київському театрі "Відображення").

- Якщо порівнювати ваш плейбек-театр з "Театром пригнічених" або ж "Театром переселенця" (або з іншими формами соціально-психологічного і документального театрів), то в чому спільність, а в чому - відмінності?

- Усе ж таки плейбек-театр - дуже особисті історії. Граємо почуття та ситуації конкретних людей. Не конструюємо з них "загальний досвід" на сцені. Глядач, який розповідає свою історію (оповідач), робить це публічно, а актори імпровізують, передбачаючи плейбек-форми, які в свою чергу допомагають розставити акценти, розкрити суть життєвих сюжетів. Історії від глядачів також допомагають знайти відповідь на запитання: що пов'язує ту чи іншу людину з соціумом?

У плейбек-театрі актори виникають певні почуття між актором та оповідачем, а також - з залом. Це глибокий зв'язок, який не може порушити ні час, ні простір.

Отже, формат плейбек-театру - співавторство конкретного глядача, спільноти, акторів, а також ведучого (кондактора).

У нашому київському театрі "Відображення" є актори з досвідом роботи до 15 років! Звісно, плейбек-театри і в Україні, і в різних країнах світу єдині в тому, що дотримуються класичних принципів плейбеку, ритуалів. Але кожен театр у тому чи іншому регіоні розвивається аутентично.

Репертуару (в традиційному розумінні) плейбек не передбачає. Кожен раз нові історії та інші сюжети. Тему перформансу передбачає глядач. І така тема залежить від різних факторів: цільової аудиториї, тематики зустрічі, приміщення. Навіть від ситуації у країні. Важливо, що свою назву перформанс отримує лише в фіналі. Після того, як визначиться червона нитка різних зіграних історій.

…Вже від себе додам, що плейбек-театр (як напрям) народився в середині 70-х ХХ століття. Як стверджують дослідники, Джонатан Фокс вирішив "оскаржити" традиційні канонічні форми театральної діяльності. І розгорнув вже свою діяльність. На його практику вплинула традиційна культура Непалу, архаїчні ритуали, психодрама, спонтанна імпровізація. Згодом плейбек-театр просунувся в постмодерністський простір. Довівши всім відому теорему: весь світ – плейбек.

ДЕ ШУКАТИ? В Україні плейбек-театри функціонують не тільки в столиці, а також у Дніпропетровську, Житомирі, інших містах (див. спеціальні сторінки в Facebook).