"Ухо", горло, "Лімб"

Музичне агентство "Ухо" показало у столиці свій ювілейний сотий проект. Точніше, виставу - "Лімб". Національна опера України підключилася "до сучасності" й запропонувала провести цей захід на своїй сцені. Квитки продали за два тижні. Правда, у залі чомусь було чимало вільних місць.

Ще навесні 2012-го в Києві виникло музичне агентство "Ухо". Інтереси його керівників - Олександри Андрусик і Євгена Шимальського - зосереджені навколо сучасної, не дуже відомої в нас, української й зарубіжної музики.

У програмах "Уха" в різний час звучала музика Е.Вареза, Д.Куртага, Дьордя й Лукаса Лігеті, В.Сильвестрова, Х.Скемптона, П.Етвеша, П.Аблінгера, Т.Хосокави, Т.Такеміцу та багатьох інших композиторів ХХ-ХХI cт.

Тепер про оперу "Лімб". Її автор, італієць Стефано Джервазоні, народився 1962 р. в Бергамо. Це один із провідних композиторів наших днів, який розпочав музичну освіту в 1980-му в Міланській консерваторії ім. Дж.Верді після зустрічі з Луїджі Ноно. Навчався в Луки Ломбарді, Нікколо Кастільоні та Асіо Коргі. Стажувався в Дьордя Лігеті, Брайяна Фернехоу, Петера Етвьоша й Хельмута Лахенмана - монстрів сучасної музики.

Опера "Лімб" (авторська назва Limbus-Limbo) написана на замовлення Міністерства культури Франції для Страсбурзького ансамблю перкусії у 2011-2012 рр. Українська прем'єра відбулася завдяки агентству "Ухо", інструментальному "Ухо-ансамблю", сценографії Каті Лібкінд та іншим учасникам проекту.

Лібрето Патріка Хана, написане шістьма мовами мовах, використовує оригінальні тексти Джордано Бруно, Мерилін Монро, Карла Ліннея, Данте, Фрідріха Ніцше, Карла Крауса.

Головних персонажів три: Тіна (з міркувань дотримання авторських прав, так означена Мерилін Монро: виконує роль італійське колоратурне сопрано Анна Піролі), Бруно (мається на увазі Джордано Бруно: співає французький контратенор Гійом Фігель Дельпеш) і Карл (нібито Карл Лінней, шведський натураліст ХVІІI ст., - партія доручена резидентові Гамбурзької опери, українському баритону Вікторові Рудю).

Солісти озвучені через радіомікрофони, хоча акустика театру і їхні відмінні вокальні дані цілком дозволяють обходитися без техніки. Це зумовлено потребою синхронізувати голоси з живим інструментальним супроводом, закладеними в партитурі електронними інструментами і записами (за електроніку відповідала композитор Алла Загайкевич, яка використовувала восьмиканальну систему, семплування та обробку даних у реальному часі).

На сцені постійно були присутні четверо: Дар'я Мельник, Владислав Онищенко, Олександр Боднар і Сергій Скульський. Вони зображають душі людей, що перебувають у лімбі, й одночасно символізують тіні головних героїв.

Макс Требухов/LB.ua

Лімб у католицькому богослов'ї - термін, що означає "стан напівжиття" і місце перебування душ, яке не є ні раєм, ні пеклом, ні чистилищем. Це й самовідчуття головних героїв, властиве їхньому "підвішеному", розгубленому, невизначеному статусу.

Герої - з їхнім різновекторним світовідчуванням - не здатні не тільки розуміти, а й навіть почути одне одного.

Мерилін-Тіна - сама чуттєвість і постійна рефлексія, вона не чує тих, із ким говорить. Карл - матеріаліст, що сповідує науковий світогляд, раціональний і захоплений лише турботами про рослин і тварин свого саду.

Бруно - втілення занурення в абстрактні метафізичні філософствування. І з такими установками герої "ніби спілкуються" впродовж семи картин постановки, яка йде без антракту.

Опера захоплює, її цікаво слухати й дивитися. Можливо, перебування у стані "лімба" когось веселить, але більшості публіки довелося продиратися протягом години з чвертю крізь складний музичний текст, клаптиковий зміст і малорухому, хоча й ненудну режисуру.

Додамо оформлення у вигляді pop-up виставки художниці Каті Лібкінд, серед експонатів якої проживають рештки своїх життів герої. У фіналі опери закадровий голос повідомляє про скасування лімба - "залу вічного очікування, нудьги та сумнівів". Це справді реальна подія: 2007-го, під час каденції Папи Бенедикта ХVI, рішенням міжнародної теологічної комісії його офіційно скасовано. Помирати герої не хочуть. Але не виконувати припис "не залишати особистих речей і покинути це місце" не вдається нікому - ні героям на сцені, ні їхнім реальним прототипам…

Музика опери така ж абстрактно-атональна, як її філософія. Вокальних розспівів майже немає - співоча й інструментальна тканина викладаються з пуантилістичною уривчастістю й стохастичною схоластикою.

Поодинокими тональними оазисами слугують кілька цитат-пародій на Монтеверді, Лахенмана, Оффенбаха, Веббера. Опера складна філософськими абстракціями, заплутаним психологізмом, музичною багатошаровістю та поліжанровістю.

Із першого разу "почути" її непросто. Великої радості вуху вона не дає. Швидше, дає поживу для розуму - і під час спектаклю, і по закінченні.

Макс Требухов/LB.ua

Як часто буває в сучасній музиці, кінцевий "чистий продукт" постановки дуже залежить не тільки від авторів, а й від майстерності учасників процесу. У малопридатному для демонстрації вокального вміння тексті голоси трьох солістів прозвучали чудово. Відмінне сопрано Піролі, ясний світлий контратенор Дельпеш і виразний сильний баритон Рудь, здається, об'єднали розрізненість партитури в загальний потік.

Окремо кілька слів про Віктора Рудя. Він киянин, у 19 років уже з відзнакою закінчив НМАУ як хоровий диригент. Попрацювавши певний час керівником студентської хорової капели КПІ, невдовзі виїхав до Лондона, де став студентом вокального факультету Королівської академії музики. По її закінченні стажувався у Staatsoper Berlin, був постійним солістом Гамбурзької державної опери. Співає провідні партії в Гамбургу, відповідає на пропозиції інших європейських театрів. На сцені Національної опери виступив уперше. Дебют виявився неординарним, але тим більше цінним.

Величезний пласт надзвичайно складного тексту здолали, підняли й донесли італійський диригент Луїджі Гаджеро та шестеро відмінних перкусіоністів: Євген і Дмитро Ульянови, Дмитро Ільїн, Сергій Різоль, Сергій Кіпень і Тарас Куц. Вони грали на кількох десятках і поширених, і маловідомих у нас інструментів, частину яких транспортували в Київ із далеких країн.

Крім великої кількості ударних, у створенні образів головних героїв зайняті цимбали - лейттембр Карла (грає Олександра Дзенісеня), валторна, що втілює образ Бруно, та альпійський ріг (Євген Чуриков). І блокфлейта-Тіна (на ній грає Катажина Чубек). Партитура надзвичайно складна, зусилля потрібні величезні, але вистава вийшла. Опера вдалася.