Учасниця Eurovision Ukraine-2009 Анастасія Приходько: «Публіка має мене слухати, а не розглядати»

Скандальна буча на українському відбірному етапі Євробачення-2009 зчинилася саме через неї... Одну з найцікавіших учасниць відбірних перегонів буквально зрізали на злеті. Киянці Насті Приходько тільки 21. Але кілька впевнених кроків її кар’єри бачили всі. По-перше, сенсаційна перемога на суперрейтинговому російському шоу «Фабрика звезд-7». По-друге, її творча співпраця з Костянтином Меладзе. Сама Настя — людина похмура (навіть «готична») і не дуже балакуча. Це не «натягнутий» імідж, а її єство. Родом вона зі звичайної (у всій багатогранності визначення) української родини. З дитинства захоплювалася фольклором, одна з найулюбленіших її виконавиць — Ніна Матвієнко. А після перемоги на рейтинговому проекті шоу їй дозволила «разово» переспівати свій великий хіт «Арлекіно» навіть сама Алла Пугачова. І, кажуть, була приємно здивована результатом. Сьогодні в репертуарі Насті шість пісень (чотири від Меладзе, одна — Цоя й одна її власна). Деякі музичні профі віщують молодій співачці цікаве майбутнє, оскільки вона «не така, як усі», а її голос «із жодним іншим не сплутаєш». Отож не Євробаченням єдиним…

— Насте, хай тебе не дивує перше запитання. Що для тебе... Україна?

— Це моя батьківщина, моя країна. Я обожнюю Київ. За півто­ра року в Москві мені було дуже важко звикнути до тамтешніх шалених ритмів. Там усе інакше — і люди, і спілкування. Ось я й зрозуміла: мені комфортніше в Києві. Не приховую, у мене була мож­ливість поїхати на Євроба­чення від Росії. Мені пропонували.

— Хто конкретно пропонував?

— Сам Костянтин Львович Ернст, генпродюсер Першого російського телеканалу. Але я подумала, що все-таки краще спробувати стартувати в Україні. Тут уся сім’я моя... Вони за мене дуже вболівають. Тож це цілком природне рішення.

— А яку музику ти найбільше любила в дитинстві? Рок? Попсу? Щось інше?

— Любила народні пісні. «Цвіте терен» обожнювала. Або, наприклад, знамениту пісню Ніни Матвієнко «Сіла птаха сизокрила на тополю». Я ж свого часу вступала в училище імені Глієра саме на народний вокал. Ще тоді зрозуміла, що народна музика мені найближча.

— І все-таки життя примусило співати поп-композиції. По­бувавши всередині російського шоу-бізу, яке визначення ти б вибрала для найточнішої його характеристики?

— Ну що можу сказати... Якщо ти сильний, стильний, тоді — у фаворі. Але не сумніваюся, шоу-бізнес у будь-якій країні — це джунглі. Потрібно виживати.

— Маючи справу з нинішнім українським шоу-бізом, не знайшла якоїсь особливої характеристики вже для нього? Чи знову — джунглі?

— Тут, у нас? Це, мабуть, як кімната без дверей. Зайдеш — і не знаєш, де вихід. Підійдеш — і не розумієш, чи чекають тебе в цій «кімнаті».

— Що тебе пов’язує сьогодні з Костянтином Меладзе? Адже «Фабрика» давно закінчилася.

— Це творчі стосунки. Нава­жуся сказати — навіть приятельські. Він мій продюсер. На п’ять років розрахований контракт.

— У такому разі, які його прямі зобов’язання як продюсера щодо тебе?

— І пісні, і музика. І костюми навіть. Практично все. Він дуже підтримав мене, оскільки, мабуть, був упевнений у мені. І він хотів, щоб саме Київ переміг на сьомій російській «Фабриці». А сьогодні, мені здається, він хотів би бачити мене як представника України на Євробаченні.

— Звідки впевненість, що Євробаченню потрібна саме ти?.. Цьому «конкурсу домогосподарок», як про нього інколи кажуть.

— Є внутрішнє переконання, скажемо так. На «Пісні року» я познайомилася з Оленою Мозговою. Саме там і виникла ідея моєї участі у відбірному етапі на Євробачення від України. Я справді про це мріяла. Просто спочатку не було команди, яка б могла мені допомогти й підтримати. Згодом відбулася розмова з Костянтином Меладзе. Він схвалив. І пообіцяв спеціально з такої нагоди написати пісню. І справді пісня народилася — «Мамо». Українською мовою.

— Чому українською? Чому не англійською?

— Я представляю Україну, а не Англію. Марія Шерифович співала «Молитву» сербською — і перемогла. Греція, Туреччина співали своїми мовами — і перемагали. Річ навіть не в тому, поїду я чи не поїду, буде успіх чи ні... Просто впевнена: якщо ти представляєш свою країну, то й маєш співати рідною мовою. Тим більше що українська — одна з наймелодійніших мов.

…Раніше у мене були самі програші. Було багато кастингів, програм. І там усі одностайно казали: «Ви талановиті, але не наш формат!» Це все я чула в Україні, доки не поїхала на «Фабрику» до Москви. В Україні чомусь не знайшлося продюсера. Ну та байдуже... Втім, ще бабуся мене підтримувала: «Насте, настане і твій день, ти зрозумієш, що все в житті буде добре!» Згодом з’явився чудовий композитор і продюсер Меладзе. Кастинг відбувався в Києві в Будинку кіно. Я туди прийшла. І... перемогла. Так склалося.

Він мене дуже підтримував. «Тільки не впади...» — просив. Уже згодом, на «Фабриці», я поводилася так, як вважала за потрібне. Психологи казали, що на «Фабриці» взагалі грати не можна, оскільки рано чи пізно природне проявиться. І я була сама собою — такою, яка є. Комусь це подобалося, а комусь — ні. Уявіть, що людина раніше була вільна, як лев... А її впіймали й посадили в клітку! Сказали: є правила, яких необхідно дотримуватися. Мене це лякало. І виникав якийсь дух суперечливості.

Спочатку я отримувала не дуже добрі листи. На кшталт: «Насте, стриманість — це запорука успіху! Що ти собі там дозволяєш?» Потім, коли до мене придивилися й зрозуміли, що я нормальна людина і моя поведінка — не гра, то відразу з’явилося чимало шанувальників. Коли поїхала на концерт в Америку, там мені подарували багато квітів, подарунків... Я цього, правда, не очікувала.

— Уточни, будь ласка, як фахів­ці точно визначають твій голос.

— У мене контральто — найнижчий жіночий голос. Діапазон — три октави.

— А якісь закордонні продюсери раніше звертали на тебе увагу?

— З Франції приїжджав продюсер, він проводив кастинг, йому потрібна була «народна дівчинка», яка співає незвичайним голосом. Оскільки ж я була тоді ще маленькою, то бабуся не ризикнула мене відпустити з незнайомою людиною.

— Після «Фабрики» у тебе було багато концертів, виступів на замовлення?

— Після «Фабрики» я об’їздила деякі країни Європи. Були також Америка, Ізраїль, Канада, Греція. Було всього багато. Були й корпоративи — перед багатими. Тільки на корпоративах люди зазвичай відпочивають, їдять, а на тебе не звертають уваги.

Правда, я робила все, щоб на мене звернули увагу. Або починала гучніше співати. Або дуже тихо співала, щоб вони дослухалися. Більшість їх потім підходили — навіть дякували.

— Перед Першим російським телеканалом після «Фабрики» у тебе є якісь зобов’язання?

— Оскільки я переможниця цього шоу, то беру участь у різних проектах, які проводить Перший канал.

— А спілкуєшся з кимось із колишніх «фабрикантів»? Бік­баєвим, групою «Інь-Янь»?

— Ні. Ні з ким. З Марком Тишманом тільки. Решта — «не мої». Мені із самого початку було з ними не завжди комфорт­но. Адже в мене ніколи й не було такого кола спілкування...

— Насте, а чому тебе частіше приваблює якийсь мінорний репертуар? Цей твій внутрішній стан?

— Просто я — «не веселий виконавець». І не вмію, вибачте на слові, «трясти задом» або гламурненько-веселеньке щось зображати. Ну не можу... Пір’я, боа — не моє. І зовсім «не моє» — зображувати, ніби цар, бог або імператор у цьому колі. Я — це я. Така, як є. І всі мої переживання внутрішні відбиваються в тих чи інших піснях. У піснях живу, нервуюся. Лише коли відспіваю пісню, тоді легшає.

— І в народних піснях теж найчастіше сумні ноти береш?

— Я поки що не дуже розумію, що таке радість у пісні і як можна її висловити... Адже поняття болю, напевно, ближче людям — завжди. У людей і радості сьогодні мало: вони постійно в якихось проблемах, турботах, переживаннях...

— Костянтин Меладзе ще в період «Фабрики» казав, що ти або станеш великою артисткою, або взагалі підеш у нікуди. Якесь фатальне пророцтво.

— Під час «Фабрики» я постійно поривалася залишити той проект. Просто звідти втекти! Тому що не розуміла, що коїться навколо мене. І тому Костя тоді й сказав: або я стану артисткою, або піду зі сцени, і піду, скажімо, в економісти чи в прокуратуру... Побачимо...

— Припустімо, тобі так нічого й не вдасться досягти у плані участі в наступному Євро­баченні, де в багнети сприйняли хай не прем’єрну, але якісну українську пісню Меладзе «За тебе знов». Але ти готова боротися далі? Скажімо, уже в рамках «Нової хвилі»? Адже й цей конкурс не за горами? І це теж престижний музичний огляд?

— Поживемо — побачимо.

— Які твої найбільш пам’ятні виступи на сьогодні?

— Я, взагалі-то, завжди боюся виходити на сцену... Тому пам’ятаю все. Правда, коли я вже на сцені, то забуваю про багато що... Не дивлюся на людей, а інколи навіть заплющую очі. Можу й розплакатися. При цьому відчуваю, що все-таки утримую увагу залу. Ось недавно написали в одній із газет: «Приходько виходить на сцену у своїх звичних чорних балахонах». Але ж я артистка й не повинна виходити на сцену в трусах... Це ж не конкурс моделей. Хай я в балахоні, хай у каптурі — все закрито, — але ж публіка має мене слухати, а не розглядати.

— Це хід продуманий? Від протилежного — у всіх дедалі коротші спідниці, а в тебе — дедалі довший балахон?

— Взагалі-то, всі ці сукні я шила сама. І мені подобається, що вони закриті й чорні.

— А чому ти постійно у своїх піснях ніби на межі депресії?

— Коли кажуть: «Настусю, все буде гаразд!» — я не завжди в це вірю. Доти, доки сама не побачу, що це буде саме так... Частіше готуюся до гіршого... Адже я програвала багато разів. І не з чуток знаю, як це боляче. Тому й перебуваю в такому стані. Напевно, мені так комфортніше.

— А яка історія твого спільного дуету з Валерієм Меладзе «Вопреки»?

— Це сталося у Нью-Йорку. Директор Валерія підійшов і каже: «Насте, все буде ОК! Скоро дізнаєшся»... Я ходжу, ходжу, ходжу. І нічого особливого не дізнаюся. Раптом телефонує Костя: давай зустрінемося, покажу тобі пісню! І тільки коли почула цю композицію, він мені й сказав, що це дует із Валерієм.

— Це правда, що тебе Надія Бабкіна запрошувала у свій колектив?

— Так. Вона мене підтримувала. Може, тому що я за стилем і духом — «народна»? І досі Надія Георгіївна каже, щоб я приходила... Можете вірити, можете не вірити, але насправді за мною ніхто не стоїть, немає ні зв’язків, ні фінансів — нічого. І я не донька олігарха... Але, на щастя, мене морально і творчо підтримують деякі чудові люди. Серед них — Костянтин і Валерій Меладзе. Сьогодні — Олена Мозгова... Звісно, дуже підтримує сім’я — бабуся Людмила Олексіївна, брат Назар. І за це я їм усім надзвичайно вдячна.

— Чимось, окрім музики, ще захоплюєшся?

— Коли починає заходити сонечко і вже сутеніє, я надіваю плеєр і йду гуляти містом. Обож­нюю гуляти сама. І є в мене місце в Києві — філармонія, арка Дружби народів — і звідти видно пів-Києва! Дніпро видно... Люблю стояти там і дивитися... Стою, дивлюся, а повз мене ніби життя проходить. А ще люблю просто блукати вулицями. Коли сірий прохолодний вечір, знаходжу тихі місця, де мало людей, сідаю й спостерігаю за життям.

— А що читаєш на дозвіллі?

— Подобаються Стівен Кінг, Достоєвський (зокрема «Гравець»). «Майстер і Маргарита» Булгакова, звісно. Ще непогано граю в шахи — у мене третій розряд. Друзів, правда, у мене небагато... Може, тому, що я в поняття «друг» вкладаю щось більше, ніж «товариш» або «знайомий»?