У САДУ ОЖИЛИХ ОПУДАЛ

7 лютого Французький культурний центр потішив київську публіку спектаклем театру Арк-ан-Тер з інтригуючою назвою «Шампіньйон, або Публічна сповідь із гарантованим трупом». Усі сюжетні лінії постановки неминучо вели до вбивства автора-дисидента агентами служби безпеки соціалістичної Болгарії, що, природно, і трапилося у фіналі. Отож труп справді був гарантований. Шкода лише, що не відбулося нічого непередбаченого.

Массімо Шюстер — режисер, головний і єдиний виконавець «Шампіньйона», який розіграв спектакль укупі з контрабасистом П’єром Фенішелем і саксофоністом Рафаелем Ембером, — поза сумнівом, талановитий артист-лялькар. І навіть коли він замінює ляльок їхніми подобами — опудалами, картина не змінюється. Щоправда, опудала Шюстера вбрані вишуканіше і мають, відповідно, пристойніший вигляд, ніж їхні українські побратими. І встановлено їх було, відповідно до ідеї художника і скульптора Жоана Бексаса, у відрах. Хіба не схоже на оранжерейні дерева в діжках?

Усі ці опудала — герої, котрі грають разом з Невідомим (Массімо Шюстером) п’єсу болгарського письменника Цвєтана Марангозова. «Шампіньйоном» Шюстер відкрив французькій і, за компанію, — українській публіці нового автора, п’єса якого присвячена навмисному (і навіть, висловлюючись сучасною кримінальною термінологією, — замовленому) вбивству іншого уявного автора, що привселюдно «звів наклеп» на старших братів з СРСР. Старші брати засудили правдолюбця-автора до смерті, і вирок має здійснити найманий «кілер» — Невідомий.

«Я слухаю автора по радіо, — сповідається герой Массімо Шюстера. — Усе, що він каже, я думаю. Я не можу його вбити, тільки не його. Ні, я не виконаю цього історичного обов’язку». Але, на жаль, виконує...

Шюстер — лялькар із великим стажем. Тривалий час він працював у Bread and Puppet Theater Пітера Шумана (США). 1975 року заснував власний театр — Арк-ан-Тер. Цей режисер і актор в одній особі створив понад двадцять спектаклів, переважно ляльково-маріонеткових. З ляльками Шюстер розмовляє, як садівник з ожилими квітами, — ніжно й по-батьківському. Якщо, звісно, це передбачено перебігом п’єси.

«Шампіньйон» — спектакль про правду, яка виходить з вуст героя, котрий усе життя брехав — обставини примушували. Уперше в житті він вирішив сповідатися й відразу заговорив віршами. Брехати, виявляється, набагато природніше прозою. Утім, віршована частина сповіді Невідомого не така вже велика, зате служить лейтмотивом спектаклю. «Вперше в житті () Я кажу те, що справді думаю, () Моє звільнене слово починає розповідати () Про наше гірке щастя, () Наше щасливе горе, () Нашу пристрасну ненависть, () Нашу невимушену примусу, () Безрадісну радість, () Підозрілу надію, () Дружбу ворога, () Колективну самотність». Що ж, сповідь — річ шляхетна, особливо якщо в її фіналі не гарантовано труп.