Цуґ—Санкт-Ґаллен —ЦюрІх—Люцерн, 23.12.—31.12.2006

12 сiчня, 2007, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 1, 12 сiчня-19 сiчня 2007р.
Відправити
Відправити

На Швейцарію слід нападати в ніч із п’ятниці на суботу. Таке враження, що більшість особового складу її збройних сил упродовж п’ятниці роз’їдеться по домівках...

На Швейцарію слід нападати в ніч із п’ятниці на суботу. Таке враження, що більшість особового складу її збройних сил упродовж п’ятниці роз’їдеться по домівках. Тобто із 300 днів, які швейцарський боєць строкової служби проводить у війську, переважну більшість вікендів — він удома. Резервісти, чи то пак «міліція» (але «міліція» не в нашому сенсі, а у правильному — «посполите рушення», бійці запасу), по п’ятницях їдуть додому також. У потягах повно людей в уніформах, польових і парадних. Уся країна видається супермілітаризованою. У такі хвилини розумієш дотепника, що сформулював цю засаду приблизно так: «Швейцарія не має армії, вона сама є армією».

Так-от — якщо напасти на Швейцарію в ніч із п’ятниці на суботу, то слід устигнути завоювати цю невеличку країну до недільного вечора. Щоб відпущеним на вихідні бійцям уже не було куди повертатися.

Саме на такий випадок швейцарські солдати їдуть додому не з порожніми руками, а озброєні до зубів. Щоб того, хто вирішить напасти на їхню країну в ніч із п’ятниці на суботу, зустрів вогнем кожен швейцарський дім.

Зі своїми цілком компактними і все ж бойовими автоматами типу «штурмґевер 90» вони поводяться цілком невимушено — наче мандрівні клерки з ноутбуками. Ні, вони не дають їх будь-кому помацати і не заохочують присутніх у вагоні підлітків трохи постріляти з вікон на першій-ліпшій станції. На це їхньої фантазії не вистачає. Зрештою, мандрівні клерки теж не допускають нікого стороннього до своїх ноутбуків. Такий вже вони народ.

Але я зовсім не бажаю Швейцарії, щоб хтось на неї нападав. Просто 23 грудня в потязі до Санкт-Ґаллена я не міг про це не думати. Ішлося ж не просто про вікенд, а про «довгий вікенд» — цілі різдвяно-новорічні канікули. І потім, упродовж наступних днів і наступних подорожей, мені час до часу знову і знову повсюдно траплялися цілі підрозділи цієї розпущеної армії, цих солдатів, більше схожих на партизанів. Що вони там витворятимуть у себе по містах і селах протягом цих нудних святкових вечорів і ночей, думав я. Це ж, мабуть, понапиваються-пообкурюються, візьмуть автомати в руки, постріляють знічев’я своїх та сусідських курей і кіз, а тоді підуть від хати до хати з… ну так, із колядою та віншуваннями.

У них було переважно довге волосся й бороди, а з-під розстібнутих плямистих «яґуарів» на світло денне вилазили цілком цивільні светри. У нашій армії — коли я ще в ній служив — такі називали «вшивниками». Зрозуміло чому. Боюся, що й досі їх так називають — попри те, що армія вже начебто не вошива, пардон, не червона. Як і попри те, що часи моєї дійсної служби минули двадцять три роки тому.

Ну, а потім мені не могло не згадатися, як ми вбили Пятраса. Насправді його звали інакше, але в моєму тодішньому оповіданні він Пятрас, то хай уже Пятрасом цей литовський хлопець і залишається. Тоді теж було свято, не якесь там, а новорічна ніч, а ми також усі були при автоматах — щоправда, не таких елеґантних, як «штурмґевер 90», але, можливо, значно ефективніших, коли йдеться про знищення супротивника. І виконували ми тої ночі бойове завдання — тобто несли варту. І випивали в новорічну ніч місцеву тарасівську смагу з домішком карбіду для міцності. І розважалися телевізором, хоч телевізор у караулці статутом і заборонений. Але кого це… як воно там? — кого це гребло?..

Отже, серед нас були такі, що понад усе хотіли дивитися «аганьок галубих», а були й такі, котрим баглося «Білого сонця пустелі». І всі з усіма почали сваритися і замалим не автомати з піраміди висмикувати. Аж тут щось трапилося на даху з антеною, і телевізор перестав показувати взагалі будь-що. Отоді той хлопець — назвімо його Пятрас — і поліз на дах переставити антену.

А потім був той жах, коли ми ніяк не могли стягнути з даху його велике і безвладне тіло. У ті хвилини він іще жив, і майже всю наступну добу він іще жив — у районній лікарні, не приходячи до пам’яті. Рівно стільки часу, скільки потребували його батьки на те, щоб доїхати з-під свого Каунаса. І забрати тіло у вічну відпустку.

Отака в мене цього разу виходила історія — не зовсім схожа на різдвяну казку. І єдине, що могло мене виправдати, — це надмірна, панічно надмірна кількість озброєних чоловіків у надто тісному вагонному просторі посеред такої нудної, щасливої і вельми нейтральної країни.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК