ЦУҐ, 15. 10. 2006

Про те, що Оскара вже немає серед живих, я дізнався за кілька годин після ще однієї траурної звістки. Це діялося рівно тиждень тому у Франкфурті. Прийшовши на книжкову виставку, я першим ділом попрямував до інтернет-термінала, прочитав кілька нових листів і заглянув на «Українську правду». Серед інших новинних (ні, не невинних — у тому ж і річ!) заголовків я не міг не побачити найсвіжішого: «У Москві вбито відому журналістку». «Це не вона», — повторював я, наче заклинання, і скільки міг, відтягував момент клікання на тому заголовку. Однак момент усе-таки настав. Це була вона.

Через півгодини ведуча телеканалу 3 Sat мала розпитувати мене, в чому полягає актуальність написаного 14 років тому і щойно виданого в Німеччині роману «Московіада». «У тому, — мав відповісти я, — що вчора у Москві вбито журналістку Анну Політковську». Але ведуча навіть не запитала мене про актуальність. Їй уже й без мене все було зрозуміло. Вона також знала про те вбивство і видавалася цілком приголомшеною. Я не мусив коментувати очевидного.

Потім я забрів у гості до стенда Ганса Тіля, точніше, його видавництва «Вундергорн». «Ти вже чув, що скоїлося вчора в Москві?» — запитав Ганс. «Це мусить викликати велику хвилю протестів по всій Росії, от побачиш», — відповідав я. Звідки було мені в ту хвилину знати, що насправді протести виявляться мікроскопічними. І що, наприклад, у Фінляндії поминати Анну Політковську збереться значно більше людей, ніж у Росії.

Але це — інша тема. Ганс Тіль, до якого я прийшов у гості, — поет і видавець, багаторічний ініціатор серії перекладацьких проектів «Поезія сусідів». Щоліта він запрошує до райськи виноградного Еденкобена шістьох поетів з певної європейської країни. І шістьох німецьких поетів. І вони увесь тиждень там спілкуються, п’ють вино і — пізно увечері — шнапс, але німецькі поети при цьому ще й перекладають вірші своїх гостей. А через рік усі ці вірші та їхні переклади німецькою виходять у вигляді виданої Гансом антології. Цьогорічна антологія називається, за Сергієм Жаданом, «Вперед, бойові черепахи!» Бо цьогорічна антологія присвячена українським поетам. Ніколи не забуду, як у липні 2005-го ми сиділи довкола старезного селянського стола в райському саду Еденкобена, а над нами високо в небі кружляв і кричав якийсь безперечно красивий і хижий птах. І як Оскар, багатозначно зблиснувши окулярами, глянув на Лишегу і сказав: «Habicht». А потім українською — «Яструб». Оскар саме переклав вірш Лишеги з такою назвою.

23 жовтня ми маємо презентувати новоспечену антологію в Берліні. Я дивлюсь у програму, підготовлену Гансом. «Бачиш, у ній ще значиться, що Оскар виступає з нами», — каже Ганс. «А він що, раптово відмовився брати участь?» — запитую я. «Ні, він раптово помер», — каже Ганс. «Та що ж це за неділя така, чорт забирай!» — так і хочеться мені волати на всю виставку.

Оскар Пастіор, великий штукар і маг німецької мови, останній з її авангардистів, румунський німець з Баната, емігрант 70-х, перекладач Хлєбникова та інших кручьоних футуристів, 78-річний юнак з небувало красивими темними очима, худорлявий і витончений, мов яструб, алхімік звуків, гравець словами, літерами і сенсами, віртуоз. Цього тижня йому мали вручати найвищу літературну нагороду країни — Бюхнерівську премію. Він приїхав на виставку до Франкфурта, його вітали на урочистому прийнятті, він як завжди багатозначно мружив свої насичені мудрою темінню очі. Наступного вечора він був у гостях у давніх друзів. Там і покинув цей світ, зручніше вмостившись у глибокому кріслі і нікому нічого більше не сказавши.

Пам’ятаю, як ми з ним поверталися до Берліна після тих днів і ночей в Еденкобені. Він віз при собі сотні фотографій і їх він показував мені всю дорогу в потязі. Це був Донбас, місця, в яких він сидів і каторжно гибів аж до початку 50-х на металорудному комбінаті. Він захотів поїхати туди влітку 2004-го, цей вічно 18-літній шмаркач-військовополонений, вермахтівське непорозуміння, святий поезії. Він хотів знову це побачити, той Донбас, ту тюрму. «Під цю стіну нас привели першої ночі і тут наказали сидіти до ранку, — показував він фото. — Я не впізнав би її, коли б не ось це дерево. Я впізнав ось це дерево».

Тепер я вже знаю, чому Оскар так хотів туди поїхати. Добре, що він устиг.