ЦЕЙ НЕЗНИЩЕННИЙ ҐОМБРОВИЧ

У Польщі люблять Вітольда Ґомбровича. У Польщі ненавидять Вітольда Ґомбровича. У Польщі ставляться до нього з небайдужістю. У цьому я зміг переконатися, відвідавши вже традиційний, П’ятий, ґомбровичівський театральний фестиваль у польському Радомі, у місті, про яке сам Ґомбрович одного разу дуже нищівно висловився у своєму «Щоденнику». В сучасній Польщі важко знайти іншого автора, про якого писалося б так багато книжок різного рівня і якості, про якого б так багато говорилося і пліткувалося, якого б охоче ставили чи не в кожному польському театрі (хіба за винятком дитячих театрів).

У Польщі культ Ґомбровича, але культ якийсь дивний, некультовий. Це не Сенкевич, не Кохановський, не Словацький і навіть не Міцкевич. Із них усіх встигли поробити пам’ятники, пам’ятнички, монументики, бюстики, іконки, медальйончики. Освячені історією, ці постаті належать до безсумнівних національних цінностей. З Ґомбровичем набагато важче. Це анти-Міцкевич і анти-Словацький. Перший польський письменник, який спромігся сказати полякам правду про них. Але, як на мене, викривальний спосіб мовлення Ґомбровича спрямований передусім на самого себе, на власні комплекси і вади. Перш ніж польський світ почув від нього дуже неприємні слова про другорядність Польщі, дитинність польської свідомості і польського характеру, про критику Міцкевича та інших небожителів і творців польського міфу, Ґомбрович сам пройшов складний творчий шлях — від письменника-початківця до знаного інвективника польськості та неперевершеного прозаїка. Але передусім ці найгіркіші слова він сказав собі самому.

Я знаю поляків, які люблять Ґомбровича, і знаю, як важко їм дається ця любов. Не знаю, наскільки від цієї любові близько до ненависті, однак упевнений, що в цих людях багато що змінилося. І змінилося саме завдяки Ґомбровичеві. У нас не було письменника такої «хірургічної», «абортної» сили. Ще ніхто не наважився по-справжньому вразити нашу сучасну українськість так сильно, як це зробив пан Вітольд. Можливо, нашого Ґомбровича знищено у тридцяті роки століття №20. Можливо, саме в середовищі «відірваних» харківських письменників так званого Розстріляного Відродження (звідки, до речі, цей дурнуватий мазохістичний термін?) могла з’явитися подібної сили людина. Це міг бути Хвильовий. Це міг бути Петров-Домонтович. Однак, на щастя чи на жаль, історія не має умовного способу. Свого Ґомбровича Україна вже не матиме. Але, мабуть, матиме когось іншого, хто скаже їй такі потрібні і такі необхідні слова — просто, сильно і страшно скаже. Але чи потрібен нам цей «хтось»? Адже, читаючи Ґомбровича, не полишає думка, що коли змінити в тексті іменник «Польща» на «Україна», а прикметник «польський» на «український», то отримаємо ніби історію про себе. Тобто й до нас його слова спокійнісінько можна застосувати.

Фестиваль щодва роки збирає театральні трупи з Польщі та інших країн світу, аби показати глядачам нові інтерпретації текстів Ґомбровича. Зазвичай залюбки ставили і ставлять його драматичні твори — «Івона, княгиня Бурґунду», «Шлюб», «Оперетка». І кожна інтерпретація по-своєму цікава і по-своєму ж провальна. Ставити Ґомбровича можна, лише відійшовши від традиційної театральної мови. Були вистави різного рівня і різної якості. Головною п’єсою фестивалю стала цього разу саме «Івона». «Івона» у виконанні акторів Львівського театру ім. Заньковецької була довготривалою (2 год. 30 хв.) і часами нудною, проте й не позбавленою цікавих режисерських знахідок. Давалася взнаки неготовність українських акторів грати Ґомбровича. «Івона» по-словацькому — претензійна і якась істерична. Найліпшою і водночас найпростішою та найкоротшою (45 хв.) з «Івон» виявилася вистава напіваматорської англійської театральної трупи з театрального лондонського коледжу «Дартинґтон». Цікавою тенденцією фестивалю було показати інтерпретації Ґомбровичевого «Щоденника» — його найбільшого і найважливішого твору, — у якому щоразу частіше знаходять внутрішню драматургію. Здавалося б, яка нісенітниця — ставити на сцені чиюсь сповідь! Але після того, як я побачив, як це зробили у своїх пробах Teatr Nowy з Варшави (режисер Адам Ганушкевич) і особливо, Stary Teatr з Кракова (режисер Міколай Ґрабовський), мені знову закортіло перекладати Ґомбровича. І я обов’язково цим займатимусь.