Це ми, господи

Недавно в Москві я зустрівся з двома талановитими молодими художниками з Києва. Вони жили й працювали в радянській Арктиці, так само як і я, вони люблять Крайню Північ та її мешканців.

Рокуелл Кент. Із передмови
до книги «Саламіна» (1960 р.)

В радянській енциклопедії, виданій ще в 20-ті роки минулого століття, в описі острова Нова Земля, окрім географічних та кліматичних характеристик, наведено і число постійних жителів цих суворих територій — всього близько ста, сконцентрованих у трьох самоїдських селищах. Через півстоліття все ще радянський довідник жодним словом не згадує про аборигенів. Можливо, я ніколи не звернув би уваги на цей факт, якби не почув розповідь київських митців Ади Рибачук та Володимира Мельниченка про сумну долю ненців, котрих виселили з Нової Землі, бо їхня присутність заважала функціонуванню полігону, де випробувались атомні заряди. Депортацію було проведено на «південь» на острів Колгуєв, розташований за кількасот кілометрів від Нової Землі. І нещасні жертви політики великої держави збиралися на узбережжі Колгуєва, годинами, днями, місяцями очікуючи, коли над обрієм з’явиться викликаний оптичними властивостями атмосфери міраж, примара їхньої батьківщини, до якої вони ніколи більше не повернуться...

У Посольстві Федеративної Республіки Німеччина відкрилася виставка «Бронзові образи», присвячена острову та остров’янам. Ця експозиція — плід не короткої туристично-етнографічної праці, а глибокого розуміння душі північного народу та їхньої землі. Сім років Ада Рибачук та Володимир Мельниченко прожили разом із ненцями, ділячи з ними миті щастя і часи випробувань. Графічні аркуші, фільми, літературні враження, скульптура — неймовірно великий обсяг творів створили митці, пройнявшись долею народу, що живе на маленькому острові серед безмежно великого льодового океану. Чим пояснити те, що таку значну частину свого життя творці присвятили землі і людям, таким далеким, здавалося б, від України? Гадаю, Ада Рибачук і Володимир Мельниченко віднайшли там споріднені душі і настрої єднання людини і природи. Я ніколи не бував за Полярним колом, але завдяки творчості українських митців я, мабуть, як і більшість поціновувачів їх творчості, майже фізично відчув красу і духовність цього віддаленого від нас світу. Я знаю тепер, що, окрім північного сяйва, там буває і неймовірно яскрава різнобарвна веселка, що короткого щасливого літа на острові збираються тисячі птахів, я знаю, як спостерігає за вічним плином часу Тико Вилко — Маленький Олень — президент острова Нова Земля.

Але чому виставка має назву «Бронзові образи», адже представлені скульптури виконані з обпаленої глини? Давньою мрією Ади Рибачук та Володимира Мельниченка є встановлення цих об’єктів у просторі острова, а це вимагає тривкішого матеріалу. Ох, скільки листів написали і представники ненецького народу, і самі митці, і скільки захоплених відповідей отримали від різних установ та організацій. А північний цикл робіт і досі залишається в майстерні, лише зрідка з’являючись для загального огляду. І цього, можливо, не було б, якби не традиційна вже підтримка посла ФРН в Україні Дітмара Штюдеманна та посла РФ в Україні Віктора Черномирдіна, котрі вже не вперше сприяють у виданні каталогів, наданні виставкових площ. Можливо, знаменною віхою на творчому шляху митців є запевнення Віктора Черномирдіна на відкритті експозиції, що незабаром твори Ади Рибачук та Володимира Мельниченка стануть бронзовими і таки подолають тисячокілометровий шлях і опиняться там, де їм належить бути — серед людей і природи Півночі. Ще в ХVІ столітті англійський мореплавець Уїллоубі, пропливаючи цими морями, бачив на берегах сотні скульптур, установлених жителями островів. Ці витвори час не вберіг. І самі митці та поціновувачі їх творчості щиро сподіваються, що жорсткий вандалізм, який з патологічною ненавистю руйнує все створене Адою та Володимиром (знищено ще в радянські часи Стіну Пам’яті на Байковому кладовищі, доруйновуються мозаїки фонтанів перед Палацом юнацтва), таки омине бронзові образи острова Колгуєва.

Великий американець Рокуелл Кент, полум’яний поборник та пропагандист прав малих народів Півночі, писав Аді Рибачук та Володимиру Мельниченку: «Я відчуваю — ви повернетеся на Північ, адже кажуть — і я вважаю, що це правда — ті, хто жив на Півночі, будуть все життя сумувати за нею».

У Рокуелла Кента є книга «Це я, господи». Ада Рибачук та Володимир Мельниченко теж можуть щиро сказати, дивлячись у безмежний простір землі і неба, «Це ми, господи».