Труднощі перекладу: Оскар Вайлд і Теннессі Вільямс без цензури

Ми ж сьогодні поговоримо про труднощі перекладу в царині англомовної драматургії. На цій ниві вже не один рік плідно працює українська перекладачка, науковець, кандидат філологічних наук Тетяна Некряч. Вона майже "своя" в Національному театрі імені Івана Франка, тут свого часу йшла вистава "Істерія" режисера Григорія Гладія: п'єсу Террі Джонса переклала саме пані Тетяна. Згодом доля знову звела її з режисером Гладієм - це була вистава "Очищення" за п'єсою фінської письменниці естонського походження Софі Оксанен. В інтерв'ю DT.UA Тетяна Некряч розповідає про свій плідний перекладацький досвід, про творче спілкування з драматургом Доном Ніґро, з текстами якого вона працює. Говорили також про важливість нових перекладів старих текстів класиків англійської та американської літератури, яких у радянські часи або цензурували, або вихолощували відверті авторські моменти.

- Пані Тетяно, з чого почався ваш "театральний роман" - саме переклад п'єс?

- На ваше запитання відповісти водночас і просто, і складно. Технічно - це почалося 2002 року, з перекладу трагіфарсу сучасного англійського драматурга Террі Джонсона "Істерія", де йдеться про останні дні професора Зигмунда Фройда: він помирає від раку і в наркотичному мороку бачить моторошні переплетення реальних подій свого життя й підсвідомих прагнень виправити якісь фатальні помилки.

Але моя любов до театру має дуже глибоке коріння: тато і мама були відданими театралами, дома весь час говорили про театр. Я змалечку збирала театральні програмки (вони тоді називалися "Театральні декади"), зачитувалася ними, знала всі лібрето опер і балетів, репертуар усіх київських театрів, а їх було тоді дуже мало, всі імена акторів… Я навіть придумувала власні п'єси, відштовхуючись від назви й переліку дійових осіб. А згодом уже й мене почали водити до театрів, і ця потреба відпала, натомість я приохотилася читати п'єси і "ставити" їх у своїй уяві. Так у життя ввійшли Шекспір, якого я й досі обожнюю, Лопе де Вега, Мольєр… Треба сказати, що така "підготовка" стає у великій пригоді для перекладу драматичних творів: щоб доладно перекласти п'єсу, треба вміти не тільки її прочитати, а й почути і побачити.

Я безкінечно захоплююся Театром, це моя пристрасть довічна, тому, рано чи пізно, мені судилося, мабуть, опинитися в театрі - я стала посередником між автором і трупою. Зрозуміло, що моє бачення досить сильно відрізняється від бачення режисера, але це окрема історія. Хоча я, звісно, вважаю, що режисерам варто обговорювати п'єсу з перекладачем, бо саме перекладач - найуважніший у світі читач, який бачить усі приховані мотиви, пружини, деталі, який знаходить для них оптимальне перевираження, іншими словами, сумлінний, чесний перекладач стає повноважним представником автора, його alter ego.

Театр імені Івана Франка / Facebook

- Із ким з авторів у вас, можливо, склалися добрі творчі взаємини?

- Цим, на жаль, похвалитися не можу. Я перекладаю з англійської, отже, автори, якщо вони ще з нами, рідко бувають у зоні досяжності. Щоправда, останнім часом, буквально кілька місяців тому, я потоваришувала на FB із цікавим сучасним американським драматургом Доном Ніґро. Мені запропонували перекласти українською одну з його п'єс, я радо погодилася - і майже одразу (FB іноді буває чарівником) побачила Дона в переліку "людей, яких ви можете знати". Написала йому, розповіла, хто я і що я, він миттєво відгукнувся, запропонував будь-яку допомогу, взагалі виявився напрочуд милим і приязним. Тут-таки прислав мені на пошту текст своєї п'єси, якої ще навіть не мав театр. Я почала працювати з нею, вже познаходила доволі цікаві рішення складної мовної гри… І все марно, бо театр, у силу певних обставин, ніяк не пов'язаних з перекладом, відмовився від постановки його п'єси. Дон Ніґро прислав мені свою надзвичайно цікаву трилогію, засновану на давньогрецькій міфології. Він узагалі дуже яскравий і талановитий, працює багато й плідно. А українських перекладів немає… Якщо і є - то з російської, тобто секонд-хенд, з усіма негативними наслідками.

- Які англомовні автори, на ваш погляд, поки що недостатньо "розкручені" в нас?

- Гадаю, таких дуже багато. Якщо говорити про сучасних драматургів- той-таки Дон Ніґро. Але ж і класичні драматурги (я маю на увазі класичні твори ХХ століття) представлені доволі фрагментарно. У нас дуже мало українських перекладів Бернарда Шоу, наприклад. Кілька років тому я влітку перечитала його п'єси - маю повне зібрання англійською. Скільки там цікавого, парадоксального, завжди актуального! Здається, не перекладався у нас Том Стоппард, принаймні мені нічого не відомо про якісь знакові переклади. Зараз, наскільки я знаю, на драматургічному полі США немає таких титанічних фігур, як Юджин О'Ніл, Теннессі Вільямс, Артур Міллер або Едвард Олбі. Але ж і ці автори українською перекладалися мало. Та й узагалі в мене враження, що українські переклади деяких їхніх п'єс робили не з оригіналу, а з російських перекладів. Я цю практику вважаю хибною і шкідливою. Кожен твір у перекладі неминуче має низку втрат. Інакше в художньому перекладі не буває, а переклад з перекладу тільки збільшує кількість відхилень від першотвору. Крім того, переклад, хоч як перекладач намагається стати невидимим і перетворитися на автора (а саме це є вершиною професійного прагнення сумлінного перекладача художніх творів), все одно від власної особистості, власного життєвого досвіду, власної системи цінностей, власного світосприйняття нікуди не втечеш.

Театр імені Івана Франка / Facebook

Переклад, крім усього іншого, це завжди й автопортрет перекладача. Тому переклад з перекладу дає, радше, уявлення про перекладача оригінального твору, а не про його автора. На мою думку, було б прекрасно створити системні переклади видатних драматургів ХХ століття, зокрема американських, що підняло б світову драматургію на вищий щабель.

- Чи не настав час зробити нові перекладні версії Теннессі Вільямса - з огляду на те, що в радянські часи в його п'єсах робили багато купюр і прибирали скандальні місця?

- Розумію, чому ви питаєте саме про Вільямса: його творчість ніби зіткана з контрастів і протиріч. Він і справді найбільше постраждав від радянської цензури й самоцензорів, які сиділи чи не в кожному перекладачеві в ті часи. Деякі переклади його п'єс навіть відчутно викривлюють авторський задум, зміщують акценти, перетворюють авторський трагізм на бадьорий оптимізм. Перекласти нині Теннессі Вільямса, драматурга певною мірою загадкового, - величезна спокуса. Але то робота величезна, в якій далеко не все залежить від перекладача: є видавництва з їхніми планами, є авторські права і багато-багато чого іншого.

- Скільки ваших перекладів зроблено для Театру імені Івана Франка?

- З усіх на сцену потрапили лише два: це вже згадувана "Істерія" Террі Джонсона й "Очищення" Софі Оксанен - п'єса про політичну й моральну атмосферу в Естонії з часів більшовицької окупації до початку похмурих 1990-х, про зневіру і зраду, про любов і ненависть, про боротьбу і помсту. Обидві п'єси ставив режисер з Канади Григорій Гладій.

Театр імені Івана Франка / Facebook

Перекладаючи ці п'єси, я бачила дещо інші картинки в тій "чарівній коробочці", про яку писав у своєму "Театральному романі" Булгаков. "Істерія" в моєму уявленні стилістично нагадувала Бергмана і Бунюеля. "Очищення" поставало як глибока трагедія, без жодних побутових елементів. Проте, як я вже казала, з перекладачем чомусь не прийнято нічого обговорювати, а мені привелося написати статтю під дещо зухвалим заголовком "Перекладач як співрежисер", у якій я намагаюся обґрунтувати плідність такого обговорення… А ще я переклала для франківців славнозвісний мюзикл "Людина з Ламанчі" Дейла Вассермана. Його почали репетирувати, мали грати Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Наталія Сумська. На постановку запросили режисера з Москви, я побувала на застільній репетиції, і побачила, що режисер абсолютно не зважає ні на авторський задум, ні на текст, що його захоплюють лише якісь технічні трюки не надто високого смаку. Текст він сильно понівечив, перекроїв, акторів це не надихало, і питання про постановку було знято з порядку денного.

А шкода, бо п'єса просто чудова, автор прекрасно знається на законах сцени, і якби сумлінно виконати всі його дуже детальні пояснення - власне, режисерську розробку, то це могло би стати театральною подією, виставою з довгим життям.

Минулої зими Театр імені Франка замовив мені переклад англійською мовою тексту вистави Morituri te Salutant за творами Василя Стефаника, яку актори показували на міжнародному театральному фестивалі в Будапешті. Це була дуже складна і дуже відповідальна робота, із цілком іншими проблемами, пов'язаними з відтворенням діалекту та індивідуального стилю Стефаника. Мені було дуже приємно отримати схвальні відгуки про переклад від перекладачів - учасників фестивалю.

Іще я переклала і віддала театру захопливу й майстерно написану детективну мелодраму Сомерсета Моема "Священне полум'я" і блискучу бродвейську комедію Джорджа Кауфмана і Мосса Гарта "Той, що прийшов на вечерю". Обидва ці рукописи загубилися десь у залаштункових глибинах…

Також переклала українською всю драматургію Оскара Вайлда, п'ять його п'єс. Тямущі люди переглянули, кажуть, дуже непогано. А його "Саломею" я переклала п'ятистопним ямбом, щоб компенсувати брак архаїзмів в українській мові порівняно зі стилізованим під мову Біблії короля Якова оригіналом. Вийшло досить цікаво, але все це просто лежить у мене в шухляді.

- Чи не плануєте укласти збірку власних перекладів?

- Якщо ви маєте на увазі мої переклади п'єс - відповідь буде ні, не планую. Причини я вже пояснила: все це дуже непросто з огляду на видавничу політику й особливо на авторські права. Зазвичай театри отримують дозвіл на переклад п'єси за жорсткої умови, що цей переклад ніде не буде публікуватися як літературний твір. За порушення умови можуть бути дуже серйозні штрафні санкції. П'єси Оскара Вайлда можна було б видати, бо після його смерті минуло вже понад сімдесят років і обмеження авторських прав уже не діють. Але для цього треба зацікавити якесь видавництво, а видавництво має бути певним, що така збірка продаватиметься… А Вайлд - не Джоан Роулінг, його п'єси - не "Гра престолів"…

Прозові твори, які я перекладала, - Джейн Остін, Гарпер Лі, казки Вайлда, Джон Стейнбек, Курт Воннегут, - опубліковані, розкуповуються, читаються… Збірки за принципом "твори одного перекладача" якось іще ніде не практикуються. Хоча ми б не відмовилися, звісно. Але це професія така - люди-невидимки.

Театр імені Івана Франка / Facebook

- Які ваші найсильніші театральні враження останнього часу?

- Оскільки я людина досить зайнята, бо не лише перекладаю, а й працюю на повну ставку професора в Київському національному лінгвістичному університеті і веду семінари "Актуальні проблеми художнього перекладу в Україні" на базі Програми академічних обмінів імені Фулбрайта, часу на театр залишається небагато. Тому відвідую театральні постановки вибірково. Ходжу на те, що мені рекомендують знавці або на що запрошують друзі-актори. Сильне враження справила постановка "Ідіота" за Достоєвським. Настільки сильне, що я навіть написала (у співавторстві з моєю колишньою аспіранткою) велику статтю про інтерсеміотичний переклад, тобто про закономірності перенесення літературного твору в іншу знакову систему, зокрема на сцену театру. Дуже сподобалася блискуча вистава "Дванадцята ніч" у Театрі на Лівому березі, постановка Дмитра Богомазова. Взагалі, творча манера Богомазова мені естетично близька і дуже імпонує. Тому не дивно, що я в захваті від його "Коріолана", який подивилася чотири рази за три місяці, - такий собі особистий рекорд. І довго не відпускає мене від себе нове прочитання "Лимерівни" на Камерній сцені франківців (режисер Іван Уривський, сценограф Петро Богомазов) з неймовірним акторським виконанням. Тепер очікую нових прем'єр у ювілейному, 100-му сезоні Театру Франка. Те, що анонсовано, дуже інтригує.

З досьє:

Тетяна Некряч - закінчила Київський державний університет імені Шевченка за спеціальністю "романо-германські мови та література", відтоді працює на кафедрі теорії та практики перекладу. З 1998 року до 2001-го очолювала кафедру перекладу в Київському інституті перекладачів і в Українському інституті лінгвістики та менеджменту. 1987 року захистила кандидатську дисертацію на тему "Політичний роман США: проблеми становлення і сучасний стан". 1995-го в рамках Програми наукових обмінів Фулбрайта проводила наукове дослідження з літературної стилістики в університеті Ратґерс у США. 1991 року стажувалася в Австрійському літературному товаристві у Відні, 1993-го в університеті міста Единбург, у 1996–1997 рр. - в Інституті перекладачів у місті Страсбург. Авторка українського перекладу роману "Вбити пересмішника" та "Іди, вартового постав" Гарпер Лі, "На Схід від Едему" Джона Стейнбека.