Трохи далі, ніж дозволяє мова

Країна, в якій усім нам випало з’явитися на цей світ, має достатні підстави для того, аби вважатися поезієцентричною. Історія повелася так, що поезія становила один із небагатьох шансів національного чи принаймні мовного виживання, особливо в нищівному для України ХІХ столітті. Фактично воно стало століттям поетів, точніше одного Поета (він же Батько Нації), услід за яким рушила ціла армія спадкоємців і наслідувачів. Слово «армія» я вживаю тут не випадково. Приблизно відтоді, тобто з другої половини ХІХ століття, поет і поезія в українській традиції набувають виняткового суспільного значення, писання віршів прирівнюється до визвольної боротьби, слово — до зброї, індивідуальне та інтимне відтісняються далеко на задній план, як того й вимагає армійська дисципліна. Поет уявляється вже не просто речником, а національним месією, поезія ж — найвищою громадянською місією. Зауважу в дужках, що у цьому сенсі ми аж ніяк не самотні. Особливо у тій частині світу, яку пізніше було названо Центрально-Східною Європою.

За зовнішньою логікою ця схема мусила би зберігати свою актуальність принаймні до серпня 1991 року. Насправді ж вона втратила її значно раніше. З котрого так приблизно року? Можливо, з 1933-го, коли сотні українських поетів, мешканців столичного Харкова, так і не зауважили опухлих від голоду і вмираючих на вуличній бруківці чи в паркових заростях селян? Або, може, з 1985-го, коли номінований на Нобеля Василь Стус помер у радянському каральному таборі на Уралі? Подібних припущень може бути безліч — кожна більш-менш вагома дата в українській історії останніх десятиліть може нині здаватися таким собі «коперніканським переворотом».

Але який стосунок усе це має до мене?

Мені було, здається, шістнадцять, коли я зненацька усвідомив, що хочу записувати свої внутрішні стани у відмінний від звичайного мовлення спосіб, тобто поетично. Зараз мені важко реконструювати в усій повноті ефект від того старанно прихованого особистого відкриття. Однак я ще й досі пам’ятаю, що домінувала радість — було так, наче я просто знайшов себе. Крім того, забивало дух від свободи — я міг писати що завгодно, оскільки все одно не збирався цього не тільки публікувати, але й будь-кому на світі показувати. Я писав до невеличкого нотатника, котрий було заховано в надійному місці, таким чином я наче здобув ще одне життя — таємне і головне. Отже, поезія стала для мене закритим від усіх інших притулком, в якому й відбувалося це головне таємне життя. Російське слово «убежище» тут як ніколи точне — саме так, від «утікати», це була справжнісінька втеча — на свободу. Українське «сховок» теж до якоїсь міри підходить, особливо в сенсі тієї ж таки свободи, матеріалізованої в переховуваному нотатнику.

З моменту того чудового відкриття (додам, що воно трапилося серед літа, у розпал дня, на морському березі, не обійшлося без дівчини з перламутровим волоссям) минуло два або й три роки, перед тим, як я одного разу прочитав деякі свої вірші якимось першим слухачам, тобто вголос. До речі, голос не хотів мене слухатися, він тремтів, а долоні пітніли. Так було втрачено невинність. Це саморозкриття назовні означило мою внутрішню згоду на всі подальші, значно масштабніші його прояви — на публікації й наклади, себто на тиражування, помножування, на те, аби таємне ставало явним. Тому я й вважаю, що невинність було втрачено саме тоді.

Але натомість було здобуто надію на те, що мені це вдається. Що це діє на інших. Що це їм не просто подобається — воно заторкує в них щось глибше, заховане, якісь їхні сховки.

Потім слід було дожити до тридцяти, вирішити, що поезія йде від мене раз і назавжди, з головою кинутися в океан іншої свободи, ім’я котрого на той час виявилося «проза», а відтак прожити ціле наступне життя, вплутатися у перманентні подорожі, побачити врешті світ по той бік завіси, спокуситися ним, полюбити десяток країн у ньому, десяток міст, сотню людей, повилазити з кількох цілком руйнівних криз і катастроф, потрапити у кілька нових, слід було відмовитися від думки, ніби ти знаєш, якою має бути поезія і що це таке, слід було змінюватися, ставати іншим, відмовлятися від себе, не втрачаючи себе попереднього, якщо це взагалі можливо. Аж поки одного дня я не здався. Я чинив опір до останньої можливості, наслідуючи відому максиму (здається, Рільке) — не писати так довго, поки можеш не писати. Того дня, коли на моніторі мого комп’ютера вперше з’явився рядок «Знову, курва, радіо, телебачення, преса», останню можливість опору було вичерпано.

Отже, після дев’яти років перерви я почав писати щось, що має назву «Пісні для мертвого півня» — хаотичні й переважно недбалі монологи чоловіка, що перевалив у другу половину життя з усіма наслідками того, що то саме друга його половина. Але це лише змістова поверхня. На щастя, вірші неможливо переповісти, навіть якщо в них самих начебто розказані (розмазані?) якісь історії.

Ні, моєму здивуванню йдеться про інше — про віднайдену радість писання. Я не знав, що поезія — це так легко. Що її мова може бути настільки бідною — і чим вона бідніша, тим краще. Що верлібр — це таки вільний вірш, тобто йдеться зовсім не про форму, хоч і про неї не може не йтися.

Поезія — це жестикуляція, розмахування руками, знизування плечима. Поезія є наслідком недостатності мови, її скінченності й обмеженості. Поезія є засобом піти трохи далі, ніж може запровадити мова.

Але в жодному разі не вірте цим дефініціям до кінця. Суть поезії в тому, що вона поза дефініціями.

Просто буває так: одного разу приходить потреба ясності і виразності, і ти, ніби якась упосліджена нація в ХІХ столітті, знаходиш у собі самому чергову можливість для виживання й нового продовження.