Травневі дні фестивальні

Для тих, хто любить підбивати підсумки і резюмувати події, одразу зазначу — свій сьомий рік фестиваль «Київ Травневий» зустрів у творчому всеозброєнні і з неодмінним гумором. А отже, знову вдався.

Про успіх пітерського театру на Литейному «ДТ» писало в минулому номері. Вочевидь, якщо актори вирішать приїхати в гості втретє, то й тоді вони вразять нас. Наступний тиждень фестивальних перфомансів дав серйозну поживу не тільки для розуму, а й для почуттів. У сучасних постановках про почуттєвість мови не було й бути не могло. Часи не ті.

Вистава Королівського драматичного театру зі Стокгольма моментально влучила прямісінько в яблучко глядацьких симпатій. А все тому, що, взявши за основу хрестоматійний сюжет Шекспіра, артисти не стали псувати його, не намагалися знайти черговий прихований зміст чи психологічний підтекст. Вони просто використали фабулу як привід для створення на диво гармонійної постановки, причому визначення «ренесансна співогра», заявлене в буклеті, якнайкраще відбивало зміст того, що відбувалося. Десять чоловік, сім стільців на тлі дзеркального задника, канцони і мадригали англійською та французькою мовами, блискуча гра і чітко змальовані характери — словом, глядачі допускаються не тільки на спектакль, а й у нього. Безкінечна імпровізаційність, за якою — кропітка, злагоджена і по-справжньому талановита робота колективу, котрий зміг побачити в канонах привід трішки поклеїти дурня, інструментально й вокально, а також пограти із залом. Спектакль йшов без перекладу, що, втім, характерно для багатьох фестивальних дійств, однак Київ, на жаль, усе ще Європа тільки за географічним критерієм — оцінити тонкощі англійського гумору змогли ті одиниці із залу, хто володіє мовою. Інші задовольнялися музикою й акторською грою.

Не менш легко сприймався і наступний спектакль, привезений білоруським ТЮГом і заявлений як дитячий. Однак вже в першій дії стало зрозуміло, що під «дитячим» глядацьким контингентом маються на увазі як мінімум старшокласники школи, а то й студентство — занадто вже багато фривольностей виявилося в постановці Наталі Башевої. Сюжет — зі шкільної програми: веселий лісник Тарас із білоруського села потрапляє, ні багато ні мало, прямісінько на Парнас, і, поки Зевс відсутній із поважних причин, починає там наводити порядки. Робить він це дуже вміло, а боги виглядають типовими для літератури XIX століття представниками заможного панства — тобто ледарями, інтриганами і п’яницями.

Найбільш незвичною і, мабуть, заворожуючою подією став «Маніфест» Віткевича, привезений до Києва професором Краківської театральної школи Жулею Зайонцовною. Засновниця театру «Просценіум» Жуля — справжній майстер монодрами. Складається враження, що їй узагалі ніхто не потрібен — ні режисер, ні сценарист, ні партнер по грі. Сама собі напарниця, Зайонцовна протягом одного спектаклю перевтілювалася в різних героїв, причому настільки нескладними, невигадливими засобами, що аж подих перехоплювало. Наприклад, витягнутий із багатофункціональної валізи шарф перетворив акторку на месьє... «Маніфест» створений акторкою за мотивами твору польського драматурга Станіслава Віткевича, але цілком явно переосмислений, пропущений крізь себе і свій досвід, прожитий і пережитий наново і представлений на суд публіки у вигляді монологу із залом. Особливо класно дійство виглядало на крихітній сцені театру «Сузір’я», при цьому глядачі перших рядів виявилися включеними в спектакль, хоча й не всі зраділи такій честі. Вміння імпровізувати і сприймати думки з лету — великий дар, сповна дарований краківській гості, але далеко не настільки доступний нашій консервативній, у своєму загалі, публіці.

Саме консерватизм і заважав багатьом на наступній виставі фестивальної програми — німці привезли до столиці не просто п’єсу. Вони привезли «Трьох сестер». Без перекладу хоча і з коментарями. У постановці Євгена Мєстєчкіна. Та ще й з чоловіком у ролі однієї із сестер. Складно описати словами те, що потрібно один раз побачити і скласти власну картину того, що відбувалося. Чергове прочитання класики, чергові пошуки способу достукатися до глядацької свідомості, чергова спроба вивернути навиворіт власне я і вивчити його через збільшувальне скло нового часу. Аркуш паперу перетворюється на живих героїв, емоції також вихлюпуються на папір — його рвуть, мнуть, бгають. Плюс абсолютно неорганічна спочатку німецька мова, яка поступово ідентифікується як своєрідний чинник створення специфічного настрою. Це, звісно, не ті «Три сестри», які написав Чехов і ставлять у наших традиційно закостенілих театрах. Це намагання сучасної людини, особистості в черговий раз глянути на всі ті проблеми, котрі не зникають і в наш техногенний вік.

Ті ж вічні думки, вічні муки душевні — і в клайпедській виставі під назвою «Шовк». Неллі Савіченко і Рената Шальтеніте немов складають різнобарвні скельця історій, створюючи вигадливу, не завжди зрозумілу й благозвучну мозаїку. Але запитання, які вони ставлять, — зрозумілі. Відповіді, які знаходять, — уже були знайдені нами. Ситуації, в які потрапляють і про які згадують, — кимось пережиті, а висновки, до яких доходять, — давно осмислені. Життя — як легкий шовк, воно так само струменить крізь пальці і так само невловиме. Дві жінки — не героїні. Вони лише частини цього калейдоскопа, скельця, котрі також переміщаються, коли чиясь рука нетерпляче струсне свою чарівну трубку з картинками. Як у дитинстві, тільки з дорослим надривом і ностальгією.

Найбільш нехарактерним учасником фестивалю став француз із псевдонімом Йомо. Він нікого не зображував, нічого не пародіював, не шукав інноваційні форми й підтексти. Він просто взяв у руки гітару і майже дві години зачаровував публіку не тільки своїм мистецтвом, а й власною теплотою. Річ у тім, що Йомо (Жан-Марк Леклерк) співає 30 мовами. Причому всіма тридцятьма — з відмінною вимовою й абсолютно неповторним темпераментом. Чесно кажучи, спочатку задумалася — а чи має стосунок шансоньє до театрального фестивалю? Виявилося, має, та ще й яке. Адже пісні Йомо не лише співає, а й грає. І не тільки на гітарі. Завести зал артисту вдалося з третьої хвилини. І все тому, що між виконанням хітів на кшталт «Маруся, раз, два, три» і «Червона рута», а також «My Bonnie», «I wanna hold your hand» й інших, Жан-Марк абсолютно вільно спілкувався з публікою українською та есперанто, вставляючи англійські, німецькі та французькі слова. А ще — Леклерк сам перекладає відомі пісні на всі відомі йому мови. От і виходять мегахіти, зрозумілі в будь-якій країні.

А от виступ сербів із спектаклем «Золоте руно» сприймався з труднощами — попри навіть на те, що сюжет був коротенько викладений самим режисером. Вистава тримається винятково на діалогах. Більше там практично нічого немає — три герої, дві фіранки й одна алегорична труна. І все б нічого, але сербська мова — не польська. Зрозуміти вдалися тільки одиничні фрази й висловлювання персонажів, а через це втратилася драматургія твору. Філософський зміст залишився для глядача в напівтемряві, і тільки гарна акторська гра утримувала до кінця, хоча чимало глядачів не витримали — втекли.

Не знадобився переклад македонському колективу, який привіз неоднозначне дійство під назвою «Балканський блюз». Не знаю, як стосовно життєвої правди, котра, як стверджував буклет, є основною «фішкою» спектаклю, а газетну хроніку нагадувало дійсно добряче. Ось тільки темне, запилене й гнітюче відчуття дійсності, відтворене артистами, настільки вже набило оскомину завдяки телевізійним продуктам різного рівня якості і страшилкам із журналів та газет, що виникає непереборне бажання дистанціюватися і якомога швидше прополоскати рот. Щоб не було так гидко.

Проекти Ренати Кеєрд «Місця» і «Містичні звуки глибокої ночі» викликали геть протилежні емоції. Немов занурився в кришталевої чистоти гірський струмок, який змиває всю пилюку, всю втому. Танцювальні мініатюри — не зовсім вдале визначення для її творчості. Це синтез танцю, пластики, руху, відеопроекції, світлового шоу. І ще чогось, чому, напевно, поки не придумали назву. Свічки, котрі у кромішній темряві рухаються по сцені, ваблені невидимими нитками, немов світлячки. І це тільки початок, а за ним — два відділення лаконічних пластичних фраз і роздумів. Мова тіла, зрозуміла й доступна. Без вихолощеності і неприродності класичних форм і поз. Хореографія, як вона є і буде. Разом зі своїм постійним партнером Хелгуром Розенталем Рената органічна й природна. І можна довго сперечатися з приводу того, чи є знахідкою проектований на шарфі пюпітр, який поступово зливається зі стоячим за хусткою, але це — класно.

Життя в еміграції схвилювало творців неокабаре «Кукурудзяний торт» — із цими думками вони і приїхали на суд столичної публіки. Хоча висловлювання «на суд публіки» тут не підходить — швидше, у пошуках розуміння, яке тут і знайшли.

А на закуску — трохи чортовиння від грузинів із тбіліського Театру королівського двору. Мефістофель сучасності, грузинський варіант — будемо знайомі. Умови договору не змінилися з тих самих часів — душу в обмін на все, чого жадібна людська натура забажає. Ось тільки замість освіченого доктора Фауста у Лаші Бугадзе, автора п’єси — невдаха Нугзар, який безуспішно намагається повіситися на абажурі, а його енергійний сусід, директор комерційного цвинтаря, тільки заважає йому здійснити самогубні плани. Втім, заважає цьому і франтуватий Мефістофель, втомлений своєю невдячною професією, але абсолютно впевнений у результаті. Ні, Нугзар не крикне «зупинись, миттєвість, ти прекрасна!…» Він просто-таки повіситься на своєму величезному абажурі, який чудово вписується в декорації Мураза Мурванідзе, і потрапить туди, де, за влучним висловлюванням дідька, 1005 градусів тепла і ніяких опадів не передбачається.

Корейськими танцями та музикою завершився фестиваль, хоча зі свого рукава організатори примудрилися витягти ще одного «кролика» — майстер-клас американської вокалістки Дайани Зола. І ще — дивилися в нічне небо, вже вкотре. Тільки тепер це назвали модним слівцем «флеш-моб».

Тижня фестивальних вечорів вистачило, щоб всотати враження, подібно до губки. І підмітити важливу деталь — камерність сучасного мистецтва дуже співзвучна його лаконічності. Героїв на сцені мало, декорацій — ще менше, та й часу у глядача забирають не так вже й багато.

А що дають? Дають якість, у більшості випадків, дають свіжий і іноді оригінальний погляд, обличчя, які запам’ятовуються, образи, котрі здивували своєю характерністю. Театр пристосовується до життя всіма своїми засобами і формами. Він прагне бути співзвучним і органічним, хоча іноді агресивний і кутастий. Але він, мов дзеркало, відбиває нас самих і наше ставлення до життя. Іноді — викривляючи усмішку в посмішку чи гримасу, жалість — у бридливість. Ще одне «я», яке вимагає до себе уваги, мов примхливе дитя.

А чого хотілося б? Хотілося б, щоб не виходило організаційних накладок — коли три спектаклі одночасно ідуть на трьох різних майданчиках. Відвідати вдасться лише один, а вибирати в такому разі, на відміну від принципів супермаркету, дуже непросто й завжди ризикуєш прогадати.

Крім того, хотілося, щоб більша кількість глядачів змогли побувати на фестивальних вечорах — занадто вже обмежує коло цінителів система запрошень для важливих гостей.

А ще хотілося б, щоб фестиваль тривав трішечки довше. Хоча це бажання — із дитинства, щоб цукерка була трохи більшою і казка хоч трішечки довшою. А розтягувати задоволення, особливо театральне, — заняття хоч і дороге, але зате таке приємне!