ТРАДИЦІЇ РУЙНУВАННЯ

Київ, що більш як двадцять разів ставав здобиччю полум’я і стільки ж разів був в облозі, брався приступом та розорявся, — для нас місце класичне. Так багато крові та сліз пролито за землю його. Тепер Київ, як сідовласий старець, у сім’ї міст велично вивищує своє увінчане лаврами безсмертя чоло, що промениться святістю.

Микола Закревський

Знищення храмів, монастирів, що почалося у 20—30-х рр. минулого століття, породило страшну тенденцію руйнування, яка не припиняється й досі. Утім, тепер це називається найчастіше «реконструкцією». Нещодавно ми дізналися, що найближчими жертвами «реконструкторів» стануть історичний Поділ та бульвар Шевченка, зеленою зоною якого збираються пожертвувати заради поліпшення руху, Храм Спаса на Берестові.

Ми постійно дошукуємося зовнішніх причин основних проблем буття. Насправді головні причини неблагополуччя містяться в самій людині. Давно відома істина: щоб змінити світ, ми повинні змінитися самі. Розуміння навколишнього світу й найвищої самодисципліни має лежати в основі зміни нашого духу, душі — і це обов’язкова умова виживання.

Але на помилках, кажуть, учаться лише розумні, а дурним судилося повторювати їх знову й знову, не засвоюючи жодних уроків минулого. А пам’ять про помилки суспільства перебуває в кожному з нас, усі гріхи й нещастя суспільства зберігаються в підсвідомості людини, в її долі, кармі.

Київ — одне з найстаріших міст Європи, одне з найкрасивіших міст світу. Але чиновники на світанку радянської влади трактували Київ як «неупорядковане нагромадження церковних та комерційних будівель». Як наслідок цього, за підрахунками дослідника, історика М.Міллера, автора книги «Знищення Православної Церкви більшовиками», понад 65% церков на території радянської України було знищено або перероблено для інших цілей ще до Другої світової війни. Більшість документів, які підтверджують ці факти, знищено.

Наведемо лише кілька гірких історичних прикладів.

1935 р. було затверджено генеральний план з включення Аскольдової могили та прилеглого цвинтаря, одного з найстаріших аристократичних кладовищ Києва, у загальну мережу міських парків. Старий цвинтар у 1935—36 рр. перетворили на «Парк культури та відпочинку». Надгробні плити використовували як будівельний матеріал, а цінні речі з могил конфіскував НКВС.

Ще один приклад — доля трапезної церкви собору Святого Миколи XVII ст. («Великий Микола», Військово-Микільський собор), який був однією з найвідоміших споруд гетьмана Івана Мазепи в Києві. Дивом уцілілу після планової руйнації собору в 1934 р. трапезну церкву, унікальну архітектурну споруду, на початку 60-х рр. знищили, і на цьому місці спорудили Центральний київський палац піонерів. Але місце, де стояв собор Святого Миколи, не перестає привертати увагу й сьогодні, й ось уже в наші дні там ведеться бурхливе будівництво багатоповерхових гаражів, для чого, крім усього іншого, повирубували дерева, посаджені колись високими гостями столиці України...

Як констатує абсолютна більшість професійних архітекторів, мистецтвознавців, філософів, культурологів, громадських діячів, а також просто киян та гостей столиці, з якими довелося спілкуватися, — варварство щодо історичної спадщини Києва, традиції руйнування зберігаються й сьогодні. Такі воістину революційні зміни в архітектурному образі міста, за оцінками культурологів, відбувалися лише в репресивно-сталінські часи.

Киян, зокрема законослухняних платників податків, нині турбує безліч питань щодо столичних змін, про які люди дізнаються найчастіше тоді, коли вже пізно бити на сполох. Приміром, чому не зберігають автентичність історичної спадщини міста, чому чиновники, покликані охороняти, зберігати, не можуть протистояти засиллю спорудження хмарочосів в унікальній центральній історичній частині міста? Людей турбує доля тополиної алеї бульвару Шевченка, якою захоплювалися свого часу Шевченко й Гоголь, Пушкін, Лєсков, Булгаков, Коцюбинський, Мандельштам, Еренбург. А також доля урочища Гончари-Кожум’яки, бо рекламно-інформаційна газета «Київ на долонях», яка безплатно потрапляє до кожної поштової скриньки киян, нав’язливо пропонує придбати «квартири та власні маєтки у центрі Києва. Урочища Гончари-Кожум’яки…»

Борис Кримський, доктор філософських наук, заслужений діяч науки і техніки України:

«Сучасний архітектурний вигляд Києва суперечить як його природному історичному ландшафту, так і життєвому простору жителів столиці.

За часів правління князя Володимира Київ називали другим Єрусалимом, і є письмові свідчення цього. Я порівняв плани Єрусалима й Києва в районі київських пагорбів — гори князя Кия, Хоревиці й Щекавиці, — і там топографія Києва збігається з топографією Єрусалима. На жаль, у Єрусалимі, ці місця забудовані, а в Києві це дивом збереглося. І тепер це унікальне місце знищується, саме його серце — Гончарний Яр забудовують елітними котеджами. Хоча в 60-ті роки Рада міністрів України ухвалила рішення створити на тому місці історичний парк.

Специфіка Києва ще й у тому, що висота київських пагорбів над рівнем Дніпра дорівнює приблизно 100 м. Протягом 1000 років архітектори, аби не зруйнувати гармонію київської панорами, не споруджували будинків, вищих 100 м. Навіть найвища дзвіниця у православному світі — дзвіниця Києво-Печерської лаври — лише 95,5 м заввишки. У ХХ столітті все перевернулося. Канони зруйновано. А те, що не встигли зруйнувати, намагаються надолужити нині. Говорячи про ці порушення, я маю на увазі не тільки залізну жінку з мечем, хоча жінка історично ніколи не зображалася з мечем, бо тоді це вже не жінка! Сьогодні на кожному кроці в центрі Києва будують хмарочоси — панораму міста вже майже знищили. Проте вихід є — якщо існує потреба в хмарочосах, можна будувати їх у спальних районах Подолу, в такому разі висотки не руйнуватимуть панораму стародавнього Києва».

Лариса Скорик, архітектор, професор Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури, громадський і політичний діяч:

«Чи вдасться врятувати Київ, якщо вже так встигли зіпсувати естетичний смак жителів міста? Навряд чи жителі в близькому часі зможуть зрозуміти, що існує інша архітектура, інший — достойний, не вульгарний, як у нас, підхід до того, що називаємо історичною спадщиною.

Історичну спадщину необхідно любити, шанувати, рятувати — поки вона ще живе, продовжувати їй життя, а не створювати якісь фікції. Уже існує план відтворення церкви Спаса на Берестові. Це цілковитий нонсенс: храм стоїть! Частина його збереглася з XII століття, а все інше перебудовувалося ще в часи Петра Могили. І в ті часи відновлювалися споруди й будувалися нові, але істинно відновлювалися, а не створювалися макети в стилі старовини, як це збираються робити й роблять нині. Необхідно зберігати автентичність — потрібно доглядати, реставрувати, аби донести пам’ять наступним поколінням. А все, чого ми свідки сьогодні, можу назвати своєрідною параноєю. І, на жаль, прикладів цієї «архітектурної параної» можна наводити безліч.

А щодо Майдану Незалежності можу сказати, що як архітектор, викладач Національної Академії образотворчого мистецтва й архітектури я своїх студентів застерігаю, прошу ходити якомога рідше на майдан, аби в юні роки не зіпсувати свого естетичного сприйняття, смаку.

Хочу акцентувати: діяльність усіх тих чиновників, котрі нині вершать долю української столиці, глибоко непатріотична! Сьогодні Києву намагаються надати, нав’язати хутірський провінційний імідж замість по-справжньому достойного».

Сергій Іванов, філософ, культуролог:

«Майдан Незалежності — архітектурний символ ідей державної незалежності України. Здається, саме стикування функціонального та змістовного стало основною причиною безглуздого нагромадження стилів та форм.

За великим рахунком, майдан мав залишатися традиційним місцем відпочинку городян. Біля фонтанів площі призначали побачення кілька поколінь киян.

Якщо ж влада відчувала потребу у створенні площі загальнодержавного значення, то потрібно було створювати її з нуля й, очевидно, в іншому місці. Це міг би бути, приміром, меморіальний комплекс...

Якщо створюється міф (а він створюється!), то потрібно суворо дотримуватися законів жанру: не може сакральне бути місцем балагана чи молодіжних тусовок, як це відбувається тепер...

У багатьох виникають асоціації «битви» між жінкою на колоні та Архістратигом Михаїлом, ніби готових розпочати бійку прямо над головами людей. Викликають подив і постмодерністські, як їх вже охрестили в народі, «парники», що зменшили й без того невеликий простір.

Назвати все, що ми бачимо на майдані, еклектикою складно, швидше, це нагромаджена вульгарність із претензією на дешеву європейськість».

Ольга Петрова, художник, мистецтвознавець:

«Випадок із Майданом Незалежності безпрецедентний. Як з’ясувалося під час травневих дискусій про долю міста, бюджет на будівництво цієї площі, проект з будівництва уряд затвердив уже постфактум, коли будівництво площі завершили. Проект не підписувала жодна художня рада, генеральний план не виставлявся на науково-методичну раду Управління охорони пам’яток історії, культури й історичного середовища при київській міськадміністрації. З політичних міркувань за одну ніч обгородили парканом площу й перекопали... Інакше як авантюрою перебудову Майдану Незалежності на невідомо де взяті гроші назвати не можна!

Ще один факт: під час робіт із реконструкції Майдану Незалежності зруйнували вал ХІІ ст. Під час розкопок було виявлено планування вулиць, залишки дерев’яного будинку. У всіх цивілізованих країнах, якщо знаходять щось схоже на Помпеї, а це були київські Помпеї, то зберігають, консервують, показують, а в нас — знищують!

Єдиний вихід — у використанні інститутів демократії. Такі серйозні події, як будівництво Майдану Незалежності, перебудова одного з центральних бульварів — бульвару Шевченка — для зручності автомобілів, що невідомо як можуть у такій кількості з’явитися в бідній країні (це один із численних наших парадоксів), — такі проблеми мають обговорюватися на рівні народного віча. Як це відбувалося в Новгороді в XIV ст., у Флоренції в XV ст., як це відбувається в цивілізованих країнах сьогодні, бо, приміром, у Копенгагені, Лондоні чи Парижі нікому навіть на думку не спаде що-небудь знести бульдозером! Там радитимуться з народом — зі своїми платниками податків!

Держава повинна бачити перед собою бодай модель демократичної Греції, а не імператорського Рима. Тут немає порядності!»

Як повідомили в Управлінні охорони пам’яток історії, культури та історичного середовища при київській мерії, лише на київський Поділ найближчими роками чекає реконструкція Поштової площі, вулиці Набережно-Хрещатицької, відтворення Магістрату, Братського монастиря Богоявлення. І на це вже знайдено необхідні бюджетні та інвестиційні гроші, тоді як на реконструкцію, підтримку столичних автентичних пам’яток давнини грошей, як і раніше, немає! А в проблемах столиці, як у кривому дзеркалі, відбиваються проблеми регіонів. Лише, приміром, у Придніпров’ї зараз гине багато унікальних дерев’яних церков XVII—XVIII ст.

Сумно, але доводиться констатувати, що улюблене місто — Київ — втрачає своє обличчя. Установи, покликані захищати місто, зізнаються у власному безсиллі, а часто й провокують різні кричущі порушення...

Якщо ми хочемо, щоб нас вважали європейцями, на часі покласти край порожнім деклараціям і негайно починати жити за усталеними в людському суспільстві нормами. І всім спільно відстоювати інтереси міста, душа якого намагається до нас докричатися через гудіння бульдозерів, кранів, які поспішають змітати, трощити все на своєму шляху.