Той самий дім, те саме місце. Міністр культури і туризму Юрій Богуцький: «Усі фільми, які сьогодні ввозяться до України, в обов’язковому порядку мають бути дубльовані, озвучені чи субтитровані українською мовою…»

Якщо дотримуватись казкових канонів, то у деяких героїв усе виходить з третього разу. Приблизно, як у Пушкіна: «В третий раз закинул он невод, пришел невод с одною рыбкой…» Далі — відомо. Юрій Петрович Богуцький утретє став господарем культового (у різних смислових відтінках) дому на вулиці Івана Франка (біля МасDonalds). Очевидно, на «золоту рибку» не сподівається. Але хтозна, може і вдасться йому втілити якісь свої раніш нездійсненні наміри на посаді міністра культури (тепер і туризму)? Юрій Петрович, як мені здалося, без лукавства розповідав про больові точки культурної сфери, знайомої йому краще, ніж деяким попередникам у цьому ж кабінеті. Яка позиція Мінкульту щодо дублювання іноземних фільмів? Як можна перевести в конструктивне річище довгограючу «мильну оперу» навколо «Мистецького Арсеналу»? Чи вирішиться нарешті питання щодо реконструкції і розширення Національного художнього музею? Скільки потрібно країні «національних» і «академічних» театрів, коли така статусність ніяк не впливає на художню результативність?

Якщо ці та інші проблемні питання цікавлять нашу казкову творчу спільноту — значить, розгорнуте інтерв’ю міністра культури «ДТ» все ж таки дочитають до кінця.

«Зарплата бібліотекаря у нас, найнижча»

— Юрію Петровичу, розпочнімо розмову з дещо загальних питань. Насамперед хотілося б дізнатися, на якій стадії реалізації законопроекти «Про культуру» та «Про меценатство». Свого часу робота над ними зависла. І це зрозуміло: змінювались кадри, змінювалась політична ситуація.

— Це справді непросте питання. Ще 1999 року я підтримав ініціативу розробки закону «Про культуру». А донині, як ви знаєте, діють «Основи законодавства про культуру», прийняті Верховною Радою ще у 1992 році. І на базі основ з’явилися так звані галузеві закони — «Про музейну справу», «Про бібліотеки», «Про кінематограф» та інші. Але країна потребує цілісного виваженого закону «Про культуру».

— Тоді чому такий довгий шлях до нього? Що заважає?

— Тому що треба знайти такий алгоритм і створити такий закон, який би був не тлумачним словником, а став конструктивним інструментом для втілення тих чи інших культурних програм. Останнім часом мої колеги ніби вихолощували саме практичну складову цього закону. Погоджуюсь, так звана тлумачна основа необхідна. Але варто прописати і такі механізми, які були б ефективними для практики. Сьогодні можна підходити до закону про культуру тільки через преференції для культури. У нас нині, по суті, жодної преференції не існує. Заклади культури прирівнюються до звичайних підприємств. І саме в таких умовах «гри» існувати важко. Нещодавно спілкувався з директором Національного театру імені Івана Франка Михайлом Захаревичем відносно тендерів і всього того, що пов’язано з цією проблемою. Наприклад, Михайло Васильо-вич разом із Богданом Сильвестровичем хочуть запросити на постановку відомого прибалтійського режисера Лінаса Зайкаускаса. А це певний гонорар, особливі умови співпраці. І якщо йти шляхом тендера, то, можливо, виграє хтось інший… Але ж директору і художньому керівникові потрібен саме цей режисер. І тому дирекція вже змушена маніпулювати, шукати якихось компромісів. Адже ніякий «тендер» не може передбачити живої творчої ситуації. І потім у нас не такі вже й великі кошти на культуру. Тому і хотілось би, щоб закон про культуру мав практичну основу і допоміг деякі проблеми зрушити з мертвої точки. На тому тижні закон розглядався на урядовому комітеті. Потім — засідання уряду. Далі — буде... Так само є певні проблемні моменти і в законі про меценатство. Здається, все просто: навстіж відкриваєш двері меценатові — і його не оподатковують. Але ж і тут варто враховувати певні преференції. Міністерство культури щороку має визначати низку пріоритетних загальнодержавних об’єктів та мистецьких заходів і якщо меценат, вибираючи, знає, куди вкласти свої кошти, то зі свого боку і держава усвідомить, що ту чи іншу суму вона вже недоотримає на рівні податків. І все це можна встановити на місцевому рівні, де обласна адміністрація подає обласній раді ці дані (так само і на районному рівні, отже, повторюся: перш ніж говорити, коли реально запрацює такий закон, треба спочатку визначитися з преференціями.

— Коли визначитесь?

— Прем’єр-міністр дав доручення, щоб цю тему розробляли.

— Ваш попередник Ігор Ліховий, здається, намагався впорядкувати тарифну сітку оплати праці наших «культурників». Коли не помиляюсь, наприкінці 2005 року навіть дещо підвищилась зарплатня у музейників. Але про які підвищення можна говорити, коли у культсфері сьогодні найганебніші, найнижчі зарплати?

— Ще працюючи в апараті Верховної Ради, я намагався на цей процес впливати. У так званій тарифній сітці навіть керівники наших національних культурних закладів опинились у тринадцятому розряді. Для порівняння: керівники навчальних установ — це 24 розряд. Тобто, наприклад, зарплата керівника Національного закладу культури — Вантуха чи Авдієвського — близько 500 гривень, хоча, звичайно, у них є певні надбавки. Але, вибачте, невже у них менше роботи, ніж у ректора вузу? І невже науковий працівник приносить більше користі державі, ніж народний артист?

— Це вже як хто... Коли торкнутися «персонального складу»…

— Свого часу Володимир Литвин включився в процес удосконалення тарифної сітки для культсфери і ми майже знайшли коригуючий коефіцієнт. І нині є домовленість Дмитра Табачника і Михайла Папієва про те, щоб і надалі тривала розробка змін до тарифної сітки.

— Скільки сьогодні становить середня заробітна плата бібліотекаря чи музейного працівника?

— Найнижча. Майже на рівні прожиткового мінімуму.

— Цікаво було б дізнатись у Поплавського, який в його вузі нині конкурс на бібліотечну спеціалізацію — за таких «тарифів» і «сіток».

— Річ ще й в тому, що з часу ухвалення Закону України «Про місцеве самоврядування…» робота бібліотек, зокрема в сільській місцевості, цілком залежить від діяльності місцевих органів. Урахуйте, що кошти на поповнення фондів сільських бібліотек із місцевих бюджетів практично не виділялись. Там відсутня і сучасна преса. І працівники переведені або на 0,5 або на 0,25 процента від ставки. І взагалі майже 80% сільських бібліотек не опалюється. Нема навіть телефонного зв’язку. Тому колегія Мінкульту уже зі свого боку зобов’язала обласні управління культури вжити хоча б якихось заходів щодо збереження діючої мережі, аби не допустити закриття бібліотек. Нагадаю: була проведена благодійна акція в регіонах «Українському селу — сучасну книжку». Розглядаються пропозиції від видавництв на придбання книжок. Останнім часом, наприклад, придбані україномовні видання на загальну суму 25,5 мільйона гривень. Але ж, зрозуміло, так просто цю проблему не розв’язати. Повинна бути цілісна стратегія. І в плані інформатизації, і в аспекті входження до світового інформпростору. Всі ці питання не одного дня і ця тема не одного інтерв’ю. Так само і в музейній справі. Як відомо, сьогодні в країні діють 437 музеїв, де зберігається понад 11 млн. пам’яток. Але новий день потребує і нових підходів до справи — це і робота з громадськими організаціями, і активне входження в Інтернет, і інтеграція у світовий музейний простір…

«Янукович поставив завдання: реалізувати задум Ющенка щодо «Арсеналу»

— Якщо ви згадали про музеї, варто б торкнутись іще однієї вічної теми, пов’язаної з Національним художнім музеєм України: з його реконструкцією, з його розширенням. У цьому плані скоро щось зміниться на краще?

— Свого часу на вулиці Інститутській, там де тепер довгобуд, планувався виставковий павільйон. І доки тією вулицею на роботу їздив Володимир Васильович Щербицький, доти і справа рухалась. Спочатку це приміщення було на балансі Міністерства культури. Потім, всередині 90-х, виникла ідея зробити зал приймань — і будову забрав на свій баланс Кабмін. Згодом надумали зробити там палац молоді — і знову новий господар, тепер уже київська міська адміністрація. Відтоді там нічого не рухається. І навіть сьогодні нам не вдається повернути довгобуд на Інститутській до державної власності. Адже це певний тривалий процес. З цього питання повинна проголосувати міська рада. А там самі бачите, що відбувається... Хоча врешті-решт приміщення все-таки передали нам в управління для створення експозиції Національного музею образотворчого мистецтва. І вже здавалось би і проект є, і інвестори є, і бажання працювати... Проте ми не можемо вкладати кошти, оскільки ця споруда — комунальна власність. Був указ Кучми. Було доручення Ющенка. Але іноді як трапляється? Йде багато команд з різних сторін, та нічого не рухається.

— «Мистецький Арсенал» — ще один приклад саме такої «нерухомої моделі»?

— Ця ситуація знову ж таки в стадії вирішення. Для фінансування робіт на «Арсеналі» лише в минулому році з міського бюджету забезпечено видатки у сумі 44 млн. гривень. Протягом 2005—2006 року виконано робіт на загальну суму 93 956, 361 грн. Це вагомі кошти. Нагадаю, також, що не так давно «Мистецький Арсенал» передали на баланс Києва. Але ж на цю справу знову таки йдуть кошти з держбюджету! А це порушення бюджетного кодексу. Якщо міністр є розпорядником коштів, то як я можу розписуватися за гроші, оскільки об’єкт перебуває у комунальній власності? Не знаю, можливо, тоді, коли об’єкт передавали місту, думали, що Київ знайде у своєму бюджеті потрібну суму? А нині у Києва, очевидно, таких коштів немає? Урядовий комітет недавно повністю підтримав ідею повернення «Арсеналу» на баланс Міністерства культури і туризму. І держбюджетом передбачено 75 млн. гривень на «Арсенал» тільки в нинішньому році. Для планових робіт цього достатньо. Зрозумійте, ми хотіли б просто повернутися в русло певних правил. І абсолютно чітко підкреслю, що особисто прем’єр-міністр Віктор Янукович поставив конкретне завдання: реалізувати задум президента Віктора Андрійовича Ющенка щодо створення «Мистецького Арсеналу». І ми пропонуємо конкретний план заходів. Переконали навіть представників Київської міськадміністрації, підкресливши, що їхні попередні домовленості не зникнуть. Але саме Мінкульт і повинен відповідати за роботу в цілому. У кожному разі ще наприкінці грудня минулого року на спільній нараді представників МКТ України, КМДА та Держкультурспадщини опрацьовано проект розпорядження Мінкульту «Про затвердження плану заходів зі створення Комплексу», який сьогодні перебуває на узгодженні з центральними органами виконавчої влади. Окрім того, опрацьовується і тематична структура комплексу «Мистецький Арсенал» (на підставі якої надалі буде розроблено і тематико-експозиційний план).

— Який вигляд має сьогодні національний звіт про стан нашої культурної сфери для Ради Європи, згідно з зобов’язаннями, взятими на себе Україною під час вступу до цієї організації в 1995 році? Чи дописали його нарешті?

— Коли Україна стала членом Ради Європи, то справді мала надати такий звіт. Цю роботу розпочали ще в 2002 році. Звіт уже віддали до Ради Європи. Нині документ пристосовують під певний формат. І коли не буде технічних проблем, то невдовзі ми зможемо винести свій звіт на Раду Європи. Навіщо взагалі потрібен такий звіт? Насамперед для того, щоб Рада Європи, яка має низку програм, розуміла, в чому допомогти тій чи іншій нашій галузі. Це може бути і програма удосконалення законодавства, і програма допомоги сільській культурі. Зрештою вони самі визначаються, в яких сферах їм ефективніше брати участь. З нашого боку теж виникла ідея, яка дістала у Раді Європи схвальні відгуки, вони навіть знайшли назву — проект «Київська ініціатива». В ньому беруть участь п”ять країн: Україна, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова. Йдеться, зокрема, про підтримку народних промислів. Як відомо, ця галузь у скруті. І не тільки в Україні, але й у Молдові, й у Вірменії, і в Грузії — оскільки немає виходу продукції на ринки. З боку Ради Європи така наша ініціатива мала розуміння і підтримку.

«Виробництво національних фільмів треба прирівняти до суднобудівної галузі»

— Мінкульт приєднався до так званого «Меморандуму» стосовно дублювання іноземних фільмів українською мовою. Здається, недавно позиція вашого відомства була більш обережна. Зокрема, коли йшлося про відміну «постанови Кириленка». А тут відразу «ми — «за»? Чим це зумовлено? Змінилася персонально ваша думка чи це рішення безпосередньо Дмитра Табачника?

— Моя позиція, і позиція віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань щодо дублювання іноземних фільмів — це насамперед Закон України «Про кінематограф». А також «Положення про державне прокатне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів». А ці документи передбачають: усі фільми, які ввозяться до України, в обов’язковому порядку мають бути дубльовані, озвучені чи субтитровані українською мовою або мовами національних меншин. Тому не бачу в цьому гострої проблеми. На жаль, деякі політики її умисне загострюють.

— Але ж Меморандум за собою не має юридичної сили?

— Не має. Але ми дійшли домовленості, що, наприклад, дитяча кінопродукція має дублюватись українською мовою стовідсотково.

— А якщо йдеться про російськомовну кінопродукцію, то також будемо прагнути досягти стовідсоткового рівня дубляжу?

— З часом — так. Поки що — 50%, для фільмів закордонного виробництва.

— Може, в деталях повідомите про механізми контролю за цим процесом? Адже є ще й DVD-продукція, відеокасети. Там також можливе ваше «вето»?

— За нами лишається право на видачу прокатних посвідчень. І вже з огляду на це будемо орієнтуватись.

— Тоді запитання до вас як до кіноглядача. Навіщо, наприклад, озвучувати українською мовою новий фільм Кіри Муратової? Закон законом, але є певні етичні й естетичні особливості, до того ж мова її фільмів усім зрозуміла — як в Одесі, так і у Львові. Не кажучи про Київ.

— Звичайно, в кожному окремому випадку є свої нюанси і ми їх будемо враховувати. Так, скажімо, арт-хаузну кінопродукцію поки не передбачено дублювати. Оскільки марно чекати великих касових зборів від цих картин, а отже, і покриття витрат на дубляж.

— Скільки картин нині запускається під грифом «держзамовлення»?

— Загалом має бути 16 запусків. Серед них нові проекти Романа Балаяна, Андрія Жолдака. Але і це в рамках копродукції. Сподіваюся, з липня будуть розроблені нові умови держзамовлення. Сьогодні ця тема, на жаль, стала справжнім гальмом у системі освоєння коштів.

— У чому конкретно?

— Це пов’язано з фінансуванням фільмів за певними періодами, підставою для яких є акти виконаних робіт (режисерська розробка, підготовчий, знімальний, монтажно-тонувальний періоди). На практиці це призводить до постійних порушень термінів як виробництва, так і фінансування і зростання дебіторської заборгованості. Бо акти виконання робіт за певний період не є актом про готову продукцію. Отже, ця проблема має бути вирішена негайно. Йдеться насамперед про внесення змін до законів України «Про оподаткування прибутку підприємств» та «Про податок на додану вартість» щодо встановлення термінів збільшення валового доходу та виникнення податкових зобов’язань для виробників національних фільмів. А простіше — про прирівнювання процедури фінансування виробництва національних фільмів до процедури фінансування суднобудівної галузі. Негативно позначилось на ефективності кіновиробництва і запровадження нової систми тендерних процедур, система погодження якої часто-густо гальмує виробничий процес, а структурні підрозділи Мінкульту перетворює на виробничий відділ підприємства, що взагалі суперечить чинному законодавству. Сподіваюсь, скоро буде введена і система лотів — так, як у Росії, Франції чи в інших країнах. Це що стосується конкурсу на найкращий сценарій. Коли в наших сусідів, у Росії, з п’яти-семи сценаріїв щось можна вибрати, то у нас усе з чистого аркуша. Тому і буде принцип номінації — за жанровими принципами. Якщо держава вже виділяє 1 млн. гривень на фільм, то держава ж шукає і продюсера.

— Сьогодні багато розмов про центр Довженка з дублювання фільмів. Це на рівні ідеї чи є якісь зрушення?

— Уже навіть закладено кошти. Близько 10 млн. гривень на центр на Голосіївській площі. Богдан Батрух вкладає і свої гроші, адже розуміє: справа перспективна. Хто перший вкладе кошти, той і виграє.

— На кіностудії імені Довженка склалась напружена ситуація, у зв’язку з тим, що «Київміськбуд-1» хоче, аби довженківці виплатили будівельникам 9,5 млн. гривень як компенсацію за декілька квартир, які дістались студійцям ще шість років тому. Історія туманна, оскільки ще Микола Мащенко узгоджував домовленості з трестом і саме тоді виділялися ділянки студійної землі під будівництво. Але ж дев’ять мільйонів для студії не зайві: краще б кіно на них зняли.

— Знаю про цю ситуацію. На неохоронній зоні тоді справді було виділено майданчик під будівництво. І «Київмі-ськбуд-1» з часом розпочав там роботи. Цей проект з одного боку вигідний тим, що то є неохоронна зона Але якщо йдеться про інші території… Тоді вибачте. З цього приводу я спілкувався з представниками «Київміськбуду». Здається, спільну мову ми знайшли.

«З боку Мінкульту немає намірів розширювати коло «національних» колективів»

— Із кіногалузі — до театральної справи. Вам не видається дивним, що сьогодні майже всі українські театри миттєво стали «академічними». Хоча про пристойний художній рівень — годі й говорити. Є, звичайно, чудовий приклад нового академічного — Театр драми і комедії на Лівому березі, де відкривають нових українських драматургів, де цікаво інтерпретують Чехова. З другого боку, в Росії недавно навіть Олег Табаков відмовився від «академізму» Художнього театру. Тоді як у нас — суцільна академізація.

— Можливо знаєте, ми не щедро роздавали нашим театрам статус «національного». Але так склались обставини: було вирішено реанімувати поняття радянських часів — «академічний театр». І знову ж таки лише через те, що цей статус давав можливість обласним радам підвищувати фінансування театрів. Протягом 2001—2004 років МКТ було надано статус «академічного» двадцяти двом творчим колективам. Загалом їх — сорок три (з урахуванням попередніх років).

— Минулого року хто опинився у цьому щасливому реєстрі?

— Протягом 2006 року статус «академічного» було надано дев’яти театрам країни — Одеському обласному українському музично-драматичному театру ім. В.Василька, волинському, Кіровоградському, двом Черкаським, Київському театру на Подолі, Тернопільському, Кримському, Полтавському…

— А нікого не дивує, що в деяких із цих театрів вистави йдуть один раз на тиждень, а зал заповнюється відсотків на двадцять? Це що, така ознака «академічності»?

— Я можу з цього приводу лише зауважити: розроблене «Положення…» передбачає і перегляд справи. І творчий колектив може бути позбавлений цього статусу в разі, якщо втрачає певні показники своєї діяльності. Для цього створюється комісія. І визначається: хто успішний, хто ні.

— Сьогодні, як відомо, є бажання відразу двох донецьких театрів набути статусу «національного»: оперний і музично-драматичний театри…

— Я більше знайомий з роботою Донецького музично-драматичного театру, де художнім керівником працює Марко Бровун. Це успішний колектив. Квитки там реалізуються за місяць наперед. Не так давно у нас була група експертів з Ради Європи, вони знайомилися з нашою культурною ситуацією. Тож я їм сказав: «Ви поїдьте в Донецьк і самі переконаєтесь, що українська культура там не в загоні, а чудово й ефективно розвивається!» Вони справді поїхали, а потім призналися, що ніколи навіть не сподівалися зустріти там такий ефективний серйозний підхід до розвитку української культури — саме на прикладі роботи музично-драматичного театру, яким керує Бровун. Там з аншлагами йде українська класика (Котляревський, Старицький) — зали завжди переповнені. Але нині у Мінкульту немає наміру розширювати коло національних колективів. Я спілкувався на цю тему і з головою донецької обласної ради, і з губернатором. Пояснив їм, що тоді потрібно буде передати ці театри до загальнодержавної власності. А в них самих ще є амбітні плани підтримувати ці колективи матеріально.

— Тобто місцевий рівень для таких театрів може бути вигідніший, ніж мінкультівська опіка?

— В цьому конкретному випадку — так.

— Чи можна сьогодні в обхід Мінкульту лобіювати «національний» статус якогось певного колективу?

— Ні. Хоча ми готові театри підтримувати. Але поки що бюджет Мінкульту не витримає такого навантаження. Дай Бог найближчим часом владнати ситуацію, яка склалася в театрі імені Марії Заньковецької. Не художню, а матеріально-технічну, пов’язану з ремонтом. Як мені доповідала служба культурної спадщини, треба близько 300 мільйонів гривень, аби навести у приміщенні лад. Крім того, у будівлі театру є приватизовані квартири — і людей треба відселити. Знову ж таки, хочеться сподіватись на ефект від закону про меценатство. У принципі, дуже очікую і на реалізацію другого етапу політреформи, де вже на місцевому рівні зможуть розв’язуватися певні проблеми. Можливо, тоді допомога закладам культури стане суттєвішою.

— Зараз скрутні обставини і у Закарпатського облмуздрамтеатру — єдиного українського театру в цьому регіоні: приміщення в критичному стані, область (рідні місця Балоги і Шуфрича) фінансово навряд потягне велику реконструкцію...

— Знаю і про їх ситуацію. Будівля там в аварійному стані, грати неможливо. Але театр на місцевому бюджеті. Проте й до них не лишимось байдужими.

— А що з львівським російськомовним театром ПРИКВО? Про їх негаразди були матеріали в «ДТ»?

— Нині там працює наша комісія. Ситуація вивчається. Крім того, хочемо домовитися з Міноборони, оскільки ще залишаються питання щодо передачі цього театру на баланс Міністерства культури. Звичайно, хочеться зберегти творчий колектив. Хоч там і нема художнього лідера. Були пропозиції з їхнього боку стати філією київської Російської драми…

— Проте цього не хоче Михайло Резні-кович?

— Так. І Академія мистецтв цієї ідеї не підтримала.

— А до чого тут Академія? Це ж суто організаційне, а не наукове питання.

— Але ж йдеться ще і про створення творчого продукту. Розумієте? Пропонувалось їх приєднання до заньківчан. Та цього не захотів сам колектив. Була ідея приєднання і до Музакадемії. Також не хочуть.

— Тож чого вони хочуть?

— Хочуть бути у статусі російськомовного театру — в підпорядкуванні Мінкультури. Але цього нам не дозволяє бюджетний кодекс. Крім того, є і деякі внутрішні проблеми… У приміщенні, виявляється, вісім орендарів, які займають третину їх площі і не мають жодного стосунку до творчого процесу. В принципі у мене є одна ідея щодо цього театру. Маю на увазі кандидатуру художнього керівника… Я ні з ким нею ще не ділився.

Нині шукає себе після Харкова Андрій Жолдак…

— Він ніколи не погодиться поїхати до Львова. Його мета — Київ. І він не раз про це говорив.

— Я декілька днів тому з ним зуст-річався. І запропонував йому створити госпрозрахункове підприємство «Театр Андрія Жолдака» — з нашою допомогою.

— Але ж майданчик у Києві ви йому не зможете надати?

— На жаль.

— З другого боку, у нього є багато зна-йомих меценатів — Пінчук, Тарута.

— Ці люди справді чудові меценати. І, можливо, вони також допоможуть йому знайти себе у столиці. Ми ж надамо Жолдакові юридичний статус. І вже запропонували кілька кімнат в одному нашому приміщенні — там може розміститись його офіс. Ну а потім, з часом, поживемо—побачимо. Звичайно, багато хто його не сприймає, заперечує його пошуки. Але ж він людина, яка постій-но провокує наш художній простір. Він ніби дає певні виклики — і цей резонанс досить відчутний. Така людина має працювати в Україні. Адже коли театральна справа переходить у річище су-цільних штампів, на конвеєрні принципи — це деградація, смерть.

«Деякі з наших музичних конкурсів я називаю хуторянсько-самозванськими»

— Юрію Петровичу, в нашому художньому середовищі не на рівні чуток, а на рівні дискусій обговорюються незрозумілі деталі розподілу культбюджету. Начебто виділено величезну суму на ювілейні заходи на честь одного прославленого співака, а на честь одного геніального режисера — набагато менше. І так далі. Це з приводу преференцій і диференціації…

— Не так давно до нас надійшли заявки на проведення культурних заходів на 2007 рік. І ми їх звели в один реєстр, не редагуючи. Тобто наприкінці грудня на колегії познайомили з цими пропозиціями. А їх там ціла торба. Лише тепер створена комісія, яка визначає обгрунтованість фінансування тих чи інших заходів. Насамперед, звичайно, будуть підтримані державні заходи, тобто ті фестивалі, які вже діють і які стали мистецькими явищами. Такий план буде затверджено вже 16 лютого. Він ні для кого не стане таємницею. І, можливо, є провина Мінкульту в тому, що недопрацьований реєстр дехто сприйняв як остаточний документ. Це було неправильно.

— У минулому номері «ДТ» Юрій Зільберман (генеральний директор конкурсу Володимира Горовіца) розповідав про те, що нині в Україні налічується близько ста музичних конкурсів — різного гатунку. І що ж, усе це конкурсне господарство має фінансуватися Мінкультом? А градація? А ліцензування?

— Деякі з таких наших музичних конкурсів я називаю хуторянсько-самозванськими. Той же Юрій Зільберман молодець, оскільки вивів конкурс Горовіца на високий рівень, цей конкурс набув серйозного міжнародного статусу. І, звичайно ж, погоджуюся з тим, що повинна бути обов’язкова диференціація серед такої кількості конкурсів. І саме тепер розробляємо положення про статус міжнародних конкурсів в Україні. Я б хотів відповісти ще на одне запитання... Але ви його не ставите: куди нам слід рухатись у галузі культури?

— Це запитання риторичне. Недавно Богдан Ступка влучно процитував Коцюбинського: «Перед тим як стати українцями, треба стати європейцями».

— Це так, звичайно. Важливо також пам’ятати, що Україна ніколи не мала державності і наша культура виробила в собі інстинкт самозбереження. І сьогодні наше завдання в тому, щоб вийти із ситуації самозбереження культури на модель самоорганізації культури. На модель її нормального розвитку. Україна — багатонаціональна держава. Усі національні культури почали підніматися, конкурувати між собою. Ви не задумувалися, чому, наприклад, в Одесі ніколи не було міжнаціональних конфліктів? Тому що культури тоді, коли взаємодіють, не втрачають, а взаємодоповнюють одна одну…

ДО РЕЧІ…

Законом України «Про державний бюджет України на 2007 рік» затверджені видатки в обсязі 759504,8 тис. грн., що на 13, 1 відсотка більше порівняно з минулим роком. За бюджетною програмою «Реконструкція та технічне переоснащення Будинку кіно Національної спілки кінематографістів України» передбачається 1,6 млн. грн. та за бюджетною програмою «Створення і розповсюдження національних фільмів» 49, 25 млн. грн. Крім того, Міністерством культури передбачені загальнодержавні видатки в обсязі 171,312 млн. грн, а саме субвенції на: 1) комплексну реконструкцію та реставрацію Одеського театру опери та балету (53,0 млн. грн.); 2) створення рекреаційних зон, меморіальних та музейних комплексів, а також розвиток історико-культурних пам’яток і заповідників та ін.