Товаришу Машкову, паровозу і людині

Як уже давно відомо, новий фільм режисера Олексія Учителя «Край» (український прокат щойно стартував...) висунуто на «Оскара» від Російської Федерації. Від української незалежності — на цю премію (поки що) не висунуто нікого. Кажуть, не встигають за термінами. Як повідомила «Дзеркало тижня» голова Держкіно України К.Копилова, у надрах Мінкульту є бажання відправити за океан найкориснішу нашу кінокопалину останніх часів — українсько-міжнародний проект про водія, прибитого бомжами, «Щастя моє» від режисера Сергія Лозниці. Продюсер цього твору О.Кохан, підтвердивши щирі державні наміри, із сумом у тембрі констатував: у справі «висуванства» в нашій країні цілковитий безлад; потрібен спеціальний (національний) оскарівський комітет (а його мають ще й американці затвердити!); і оскільки термін подачі заявок минає 1 жовтня, то невідомо, чи встигнемо... А раптом заради України і подовжать ці підступні терміни? Одне слово, залишаємося тинятися на «краю» міжнародного кіноконтексту. Або — поглядати в далекий «Край».

У своєму масштабному новому полотні режисер-постановник — не тільки Учитель, але ще й «учень». Нема сумніву, що досвідчений документаліст (колись знімав про російський рок і Віктора Цоя), а також талановитий стилізатор (плів мереживо навколо коханки Буніна і «прогулянки» Пітером) як на дріжджах зріс на радянській кінематографічній класиці. З її палкими героями і скореними транспортними засобами.

І не прямі цитати, звісно, а підсвідомі буревії пристрасної радянської кінотворчості часом так і вриваються в кадр його «Краю». Натуралістично «відформатованого» під сувору сибірську натуру.

У глядача не випадково відразу ж виникають витіюваті алюзії. Ех, а от на місці Машкова (у ролі контуженого машиніста паровоза) міг би колись опинитися і Євген Урбанський із фільму «Комуніст». Або Михайло Ульянов з фільму «Голова». Або навіть Петро Вельямінов з Іваном Лапіковим разом — з «Вічного поклику».

Оскільки — при певному ракурсі — О.Учитель (він же «учень») створює якесь радянське кіно «навпаки».

Це не означає, що його нове кіно — «антирадянщина». Просто в учительському «навпаки» — якийсь свій рахунок... До того часу, до тих героїв. І до тієї, ще багатьом пам’ятної, кінематографічної манери, яка живописала в кадрі героїв людяних, романтичних і мужніх. Таких, якими і грали їх — Урбанський, Ульянов, Лавров. Та інші добрі молодці.

В Учителя (у цьому випадку) — колись шукана радянськими кінематографістами «людяність» трансформована у виняткове мракобісся людської породи. У якусь «владу темряви» замурзаних навіжених людей (в’язнів недорозтерзаного табору на окраїні СРСР) над усім живим і сущим.

«Край» Учителя стрімко мчить рейками умовного жанру — «транспортний маньєризм». Коли машина (паровоз) витискає з кадру будь-яку людську субстанцію. Не кажучи вже про цілісну «долю людини» (привіт Бондарчуку!).

«Героїзм» тієї великої війни взагалі залишається «до» початку кіно. Десь у травні 1945-го. Оскільки вже у червні того переможного року машиніст Гнат (Володимир Машков), з не уточненої сценаристом причини, ледь не з руїн рейхстагу впевнено прибуває в сибірське пристанційне селище. Де знаходить і чоловічу муку, і «фашистську суку»... І свого найкращого друга — старий паровоз.

Навіщо він у наш колгосп приїхав? На це запитання даремно шукати відповіді усім миром.

Чому поплічники нацистів, котрі гарують на лісоповалі, не розстріляні товаришем Сталіним своєчасно? Напевно, генералісимус туди не дібрався...

Чому німецькій дівчині Ельзі (гарна роль акторки Аньорки Штрехель), котра забилася у крайній закуток Сибіру через діяльність батька-інженера, за п’ять років так і не повідомили, що вже стільки часу на великій землі Велика Вітчизняна тягнеться, дотягнувшись, нарешті, до самої Перемоги?

Про все це треба допитувати — як у гестапо — «банду» сценаристів цього «Краю».

Коли натрапив у ЗМІ на тривожне повідомлення, що, виявляється, існувало аж 109 (!) варіантів сценарію, то... То пригадав того ж таки Сергія Федоровича Бондарчука. Цікаво, скільки в нього було «варіантів» сценарію екранізації «Війни і миру» (видатного кіновитвору)... Мабуть, лише один «варіант» і вимучив цей наївний творець. Зате який — талановитий, вивірений за кожним кадром і персонажем.

Що вже такого «складнопідрядного» коїться в сучасному сценарному відділі, якщо не можуть звести кінці з кінцями в нескладних новелах, розведених «клюквою» (на зразок «Краю» або «Стомлених сонцем-2»)?

А відбувається от що.

«Техногенні» катастрофи трапляються не тільки в народному господарстві, але й у виробництві кіно. «Техногенність» (надзвичайна виробнича технологічність) диктує — стилі, сюжети, бюджети.

І «варіантів» цього самого сценарію могло бути не 109, а 2009. Доти, доки не підженуть під потрібний «ранжир» — гонорари, спонсорські забаганки, оскарівські симпатії. Оригінальність історії, її авторська самобутність, цим неголодним митцям цікава тільки в одному «ступені»: скільки нулів (прописом) їм проставлять згодом у відомості (чи видадуть готівкою).

Тому і 109-й — вочевидь найбездарніший варіант — для них не межа.

Отримавши від «Российских железных дорог» («РЖД») мільйони доларів на пропаганду рейок, а також підживлення від Першого каналу (продюсер фільму К.Ернст), групі режисера Учителя не обов’язково «вкурюватися» у внутрішній світ «балади про солдата».

За внутрішній світ — менше платять.

За це — не спонсорують. І на «Оскара» не висувають.

Не тільки наші глядачі, але й американські академіки оцінять совісне використання бюджету в цьому кіно. Багато розбитої техніки. Сибірські ялинки. Масові сцени (у лазні і на лісоповалі). До того ж «кустарний», рукодільний, вид кіновиробництва: мінімум комп’ютера.

Відчувається і високобюджетний стрімкий політ кінокамери оператора Юрія Клавдієнка. Якого Учитель мав би на Місяць відрядити, аби й звідти в незвичному «плані» зняти паротяг.

Нав’язане оператором і режисером візуальне «враження» від «Краю» заворожує. Крайні і справді безкраї простори нашпиговані виключно замурзаними урками (на зразок дурнуватого героя Башарова). Або шльондрами, одну з яких посередньо грає артистка Ю.Пересильд (з неї з огляду на активну акторську кризу нині роздувають «нову Гундарєву»).

«Навпаки» (від Учителя) — стосовно дідівського кіно — це, очевидно, і його приховане сардонічне прагнення «проримувати» знамениті пісенні образи про радянські транспортні засоби — вже зі своїми новітніми кадрами. На кшталт: «наш паровоз вперед летит, в коммуне остановка». Або «мы мирные люди, но наш бронепоезд…» Щоб виліпити на уламках старих пісенників і кінофільмів новітній монументальний образ — антитоталітарний Паровоз! Такий собі Монстр, що ніколи не зійде з рейок і тиснутиме, димітиме... (Ця махина і справді інколи цілком безглуздо літає по екрану то ліворуч, то праворуч — півгодини, не менше.)

І тільки на крайці залізничного полотна весняною таловиною чорніє здивування: а Машков тут до чого? Якщо картина — на славу техніки і на благо «РЖД»?

Машков тут «до того» лише в єдиному виправдувальному випадку. Як актор талановитий (і людина розумна, зважаючи на нещодавню телепрограму В.Познера), він дисципліновано виконує домашнє завдання Учителя — переграти паровоз!

Сутичка, скажу вам, як бій Кличка з якимось самовдоволеним заморським спаринг-партнером.

Машков заради примарності своєї перемоги худне (напередодні зйомок) — кілограмів приблизно на 15. На екрані начебто і не людина, а бліда тінь від колоритного Гоцмана. Він стрижеться ледь не наголо, вилиці його ходять ходором, як шестерінки в паровозі, очі виблискують розпеченим вугіллям.

Актор одержимий — і темою, і надзавданням. І, звісно, привидом «Оскара» на обрії (запросто можуть дати, ще й не за таке давали).

Але результат боротьби визначений «згори». Самим Учителем.

Не може в дикому варварському світі, який складається з недолюдей-недопотвор, владарювати і перемагати Людина! Не може. Тільки — Машина (махина). Нахабний усюдисущий паровоз. Як «система», що коли вже візьме когось в роботу, то і не відпустить, поки сам не втече обійнявшись з німкенею... Це, до речі, фінал «Краю». Після якого згадалася репліка з мультфільму про хом’ячка: «Усе правильно, все сходиться, але чому я голодний?»

…Усе начебто б «правильно» і в
цьому «Краї». Переконливо відображено повоєнне переможне «пекло» і табірний сморід. Переможці давно стали переможеними. Не країна, а лісоповал. Не кохання, а акт тоталітарного згвалтування.

І все тут «сходиться», начебто з «Оскаром» впритул. Росіянин і німкеня — навіки разом. Загадкова російська душа, а навантаженням до неї — клишаві ведмеді. І, звісно, велике кохання на тлі «катастрофи» (сталінського табору).

На «Оскарі» такі трюки дуже полюбляють.

Проте ж і «голод» терзає душу.

Адже душі в цьому фільмі — немає! Отака от дрібничка. Бюджет є, «РЖД» є, потворності життя є...

А от у душу — у кіно — уже давно не інвестують. Ні Ернст, ні «РЖД» (тим більше).

Професійна (на вигляд) кінорежисура в тому «Краї» — це спроба маньєриста (стилізатора) вистругати сибірську «матрьошку» з дошок табірних бараків для оптового продажу за кордоном.

А замість людських доль і характерів усі гарні (на вигляд) актори нам подають тільки ідеологічні «знаки»: В.Машков, С.Гармаш і наш О.Горбунов (у багатьох своїх картинах цей киянин уже зовсім однаково вилуплює очі з різних сюжетних причин).

Не даремно ж під час перегляду мені тривожили пам’ять привиди Ульянова, Урбанського, інших майстрів... Тих, хто гордо ніс ремесло колись найкращої у світі акторської школи. Тих, хто в складний час (і в тому ж небезпечному «краї») навіть над безоднею усе ж таки примудрялися грати долю людини, а не «надзавдання» напередодні оскарівської роздачі. І при цьому не просто грати, а перемагати. Причому не іржаву техніку! А інколи і суперечливий сюжет, і не завжди обдарованого режисера (чергового «мучителя»). І, природно, насамперед перемагати — самого себе в запропонованому образі.

На жаль, як ви вже зрозуміли, Машкова перемогла машина. Тому що фільм Учителя — про паровоз...

Про людину — знову треба чекати.