ТОВАРИШІ ГЕҐЕЛЯ НЕ ЧИТАЮТЬ

Як завжди у скрутну годину, на допомогу приходить «Словник синонімів української мови»: «Затиснувши долари в лапи свої, Зубами скрегочуть війни палії» (В.Бичко). Це приклад до синонімічного ряду слова «рука». «Рука» ж асоціюється з дієсловом «давати». А що ж давати, як не «гроші»? Одне слово, які словники, така й реальність. В Україні знову шукають ворогів і легко їх знаходять з подачі головного українського комуніста. «Війни палії» — це неурядові організації, які руйнують здорове тіло молодої української держави. «Долари» — це, либонь, система ґрантів, на які існує третій сектор і література в тому числі.

Головним мотивом боротьби «старих лівих» і влади проти іноземного втручання є, вочевидь, страх перед повторенням в Україні «грузинського сценарію». На російську ж фінансову присутність під час наступного виборчого року ніхто й не зважатиме. На тіньові капітали й адмінресурс — також. Пошуки зовнішнього ворога — це завжди приємно. Це найпростіший шлях до самозаспокоєння і легкого з’ясування одвічного питання «хто винен?»

Але я не про політику. Насправді, ґрантова система існування інституцій громадянського суспільства — це кістка в горлі не лише для тих, хто «зліва» чи при владі. Ґранти у сфері культури і, конкретніше, літератури завжди були зайвим приводом для критики і збиткування також частини національно свідомих — тих, хто мислить у категоріях «продажності неоліберальній сволоті». Отримав ґрант на видання літературного інтернет-журналу, приміром, від «Про Гельвеції» — продався. Підтримав твій літературний проект, наприклад, Польський інститут — щонайменше польський шпигун. А якщо ти, до того ж, навіжена феміністка — тобі так прямо і скажуть, чого варта твоя наукова кваліфікація.

Ґете-інститут, Британська Рада, Посольство Королівства Нідерланди, Французький культурний центр... Хто більше? Ось вони — перші вороги тієї «справжньої непродажної України», бар’єр для повнокровного процвітання справжньої української духовності.

Так само до лав «неоліберальної сволоти» можна зарахувати видавництво і часопис «Критика». Джорджа Грабовича вже зараз порівнюють із генералом Ґудеріаном, «імпортованим на початку 90-х разом зі стегенцями Буша і жувальною гумкою». Грабовичу вже другий десяток років закидають паплюження світлого образу Кобзаря і непрозоро натякають, що він тут зайвий.

А що вже казати про Сороса! От хто справжній жупел для всіх «справжніх» «зліва» і «справа». Боротьба з ненависним Соросом — це риторика, що об’єднує багатьох у нашій країні. І якщо вже прийде час знайти когось насправді винного в усіх наших бідах, то й шукати особливо не доведеться. Можу нагадати адресу — Київ, Артема, 46, фонд «Відродження». Там усю цю «неоліберальну сволоту» можна буде взяти голими справедливими руками ще теплою. Хоча за цією риторикою ображеної національної гідності якось підозріло губиться простий факт: хто витратив свої кошти на те, щоб українською мовою з’явилися Аристотель, Геґель, Ґадамер, Адорно, Жижек, Бурд’є, Хомський і десятки інших прізвищ підставової лектури для сучасного інтелектуала, хто підтримав численні видання українських науковців?... Держкомінформ? Міністерство культури? Ні, клятий Сорос в особі фонду «Відродження»! Хто підтримує вільні електронні медіа і бореться зі СНІДом? Знову він!

Звісно, товариш Симоненко Геґеля не читає. Навіщо ж йому цей Геґель? Усе набагато простіше й доступніше викладено в «Короткому курсі історії ВКП(б)». Там дуже добре написано, хто ворог трудового народу — іноземний капітал та імперіалізм. Тож і шукати особливо не треба. Ми ж не інтелектуали якісь, а борці за долю трудового народу. А що влада? Влада ж, мабуть, із радістю прийме виклик «конструктивної опозиції». Згадайте бодай доленосні статті нашого спікера про роль громадянського суспільства. Одне слово, їхнім спільним гаслом на наступний рік стане: «На вибори — без Комітету виборців України і Геґеля!». Якщо, звісно, ці всенародні вибори відбудуться.

Одна надія — на «неоліберальну сволоту» з її європейським вибором. Інший вибір пахне «Родіною» і нафтою. Я вибираю перше, бо третього не дано.