Торжество випадкових героїв

Конкурс пам’яті Володимира Горовіца завершився, залишивши гіркий післясмак — навіть беручи до уваги очевидний суб’єктивізм подібних заходів, результати дійсно вразили усіх. Втім, іншого годі було очікувати, коли врахувати, що у нас досі заохочується участь у змаганнях вихованців педагогів, які засідають у журі. От і довелося тим нечисленним дійсно талановитим виконавцям, які залишилися, так би мовити, за кадром, задовольнятися принципом «Головне — не перемога, а участь».

Вступ

Добре пам’ятаю перші два конкурси молодих піаністів пам’яті Володимира Горовіца: тоді ще третій тур проводили на сцені Українського дому, а слухачі штурмували двері залу задовго до концерту — місць катастрофічно бракувало, діти сиділи в кріслах по двоє, а то й по троє, публіка записувала програми улюбленців у блокнотики і з запалом обговорювала в перервах конкурсні перипетії... Від усього цього залишилися хіба що блокнотики з квапливими записами, та й то — їх витиснули солідні буклети з гарною поліграфією і фотографіями учасників. Втім, для мене ностальгія виявилася визначальною емоцією конкурсу зовсім не через побутові дрібниці. Від нинішніх конкурсних буднів вдалося отримати лише кілька миттєвостей справжнього задоволення.

Експозиція

До свого десятиріччя конкурс прийшов дуже зміненим, про що свідчив його настрій уже з першого туру. Стартові результати явно демонстрували розбіжність думок публіки і журі, однак таке бувало, і досить часто. У колишні роки симпатії слухачів розподілялися також нерівномірно, але кожен табір із азартом уболівав і переживав за свого обранця. Особливо загострювалися пристрасті до третього туру, коли ставав зрозумілим розклад фіналістів і зал із завмиранням серця чекав, кому віддадуть перевагу члени журі: тонкому і вдумливому чи енергійному й напористому, учню відомого метра чи новачку на великій сцені... Бували сюрпризи, як приємні, так і не дуже, але такого дивовижного фіналу, як цього року, не згадати. І зовсім не тому, що на першому місці в старшій групі опинився 33-річний італійський піаніст, який в оркестровому турі гучно акомпанував собі власним співом, демонструючи таким чином малопрофесійну скутість і невміння дати їй раду. А тому, що серед тих, хто пройшов у третій тур, музикантів без протекції членів журі було занадто мало.

Згубна практика «журистів» возити на конкурси своїх учнів укотре дала свої плоди — роздача конкурсних нагород нагадувала торжество випадкових героїв. Задля справедливості слід зазначити, що в молодшій групі п’єдестал пошани виглядав більш об’єктивним: маленький Ріома Такагі вже з другого туру мітив у лідери, чому не зміг завадити нервовий і зібганий виступ білоруса Павла Нетука — він відчайдушно боровся з оркестром Володимира Сіренка, геть не бажаючи вгамувати свої почуття, і навіть плакав. Складно списати на тонку душевну організацію хлопчика невміння грати в ансамблі, однак дуже багатьом його манера гри припала до душі, у тому числі, очевидно, і журі — Нетука опинився на другому місці.

Стабільно приємно грала і Сіцзін Е, володарка третьої премії. Втім, за усталеною традицією минулих конкурсів, які відкрили світу дивовижну Рісу Хіноуе і Чунь Вай Чін Рейчел, від неї очікували занадто багато — просто приємна і професійна гра викликала навіть деяке розчарування після тріумфальних потрясінь минулих років.

А от середня і старша групи демонстрували повний розгардіяш у суддівстві: талановитий піаніст із Білорусі Павло Кощево потрапив аж на четверте місце, що важко пояснити навіть похибками у виконанні концерту Брамса, зате росіянин Олексій Курбатов із його професійною грою, яка проте аж ніяк не бере за душу, зміг здобути друге місце. Втім, Лоренцо Ді Белло обійшов усіх — він навіть одержав спецприз за виконання Бурлески Мирослава Скорика. От тут і стався грандіозний конфуз саме для членів журі: обраний і обласканий ними, піаніст відверто не справлявся не те що з технікою твору, а й банально губив текст. Його виступ завершував концерт переможців, і вперше за час існування конкурсу на балконі пролунало кількаголосе й чітке «ганьба»...

Нагадаю, що Бурлеску грав не один Ді Белло, проте призу удостоїли саме його. Та ж п’єса у відмінному виконанні вже звучала в другому турі — блискучий корейський виконавець Сунхун Хван зміг не лише зрозуміти специфічний настрій п’єси, а й передати його залу. Втім, до третього туру талановитий музикант не дійшов — його випередили більш достойні, з погляду суддівської колегії, суперники. Вже на цьому етапі виникло відчуття, що сильних і талановитих виконавців просто зрізали. Щоб не зіпсували своєю обдарованістю фінальну картину.

Середня група здалася найменш драматичною в результатах і не дуже цікавою у виконавстві — перше місце дісталося міцній піаністці Ван Цзює, друге розділили Валерія Кучеренко й Анатолій Баришевський, і на третє місце геть несподівано потрапив вихованець московської ССМШ Володимир Гур’янов, який явно претендував якщо не на лідерство, то вже точно на другу позицію.

Розробка

У плані непередбачуваності результатів конкурс Горовіца прогресує дуже активно і вже майже наздогнав «старшого брата» — знаменитий конкурс імені Чайковського. Згадується, як під час його останнього проведення суддівство залишила Елісо Вірсаладзе, пояснивши свій від’їзд крайньою необ’єктивністю журі і своїм небажанням брати участь у розподілі премій таким чином. На київському конкурсі бажаючих обуритися суддівством не знайшлося — колеги дуже мирно вирішили долю конкурсантів і грошових призів. Дивна склалася картина: виникає враження, що одна лише присутність педагога, але не просто в залі, а на заповітному балконі, додає виконавцям фантастичних сил і вони грають у сто разів геніальніше від звичайного. Ось тільки для простих слухачів це далеко не завжди очевидно. На жаль, їхня думка мало кого цікавить, інакше лауреатська таблиця мала б зовсім інший вигляд.

Друге спостереження — конкурс утратив колишню гостроту почуттів. Премії стали соліднішими, склад учасників — «міжнароднішим», але настрій бою за першість поступився місцем прагматичному зароблянню звань, премій, путівок у доросле життя, просто грошей, необхідних для навчання у закордонних метрів, у минулому — наших співвітчизників. І якщо раніше на конкурсі хотілося бути присутнім постійно, слухаючи всіх, то нині публіка стала більш вимогливою. Більше того, ніхто не стояв у проходах, як це бувало раніше, навіть притому, що на балкон у період роботи журі слухачів не пускали.

Такий масштабний конкурс молодих піаністів у столиці — єдиний, в Україні їх усього два — пам’яті Горовіца й імені Крайнєва (конкурс імені Лисенка в цей короткий список не включаю навмисно — про нього практично ніхто не знає, крім студентів музучилища та консерваторії). І слід чесно визнати — київський конкурс слухача розчаровує. Не організацією, яка рік у рік стає дедалі чіткішою, і навіть не тим, що на третій, оркестровий, тур зробили платний вхід за квитками. Просто зал, який складається на дев’яносто відсотків із фахових музикантів, обману не прощає і переживає несправедливість із дитячою гостротою. І хоча дорослому, на відміну від дитини, причинно-наслідкові зв’язки видно, результат залишає неприємний осадок у душі.

Реприза

Висновок малооптимістичний: чи то до нас не хоче їздити дійсно талановита молодь, чи то неімениті педагоги вже розчарувалися в існуючій системі суддівства і не бажають травмувати своїх здібних вихованців, але результат у наявності: великих відкриттів ювілейний конкурс не приніс. Крім одного — якщо не реформувати систему суддівства і не заборонити, нехай навіть ціною втрати деяких потенційно талановитих конкурсантів, брати участь у змаганнях учням «журистів», віз залишиться там же. А публіка, головний індикатор конкурсного благополуччя, побереже свої нерви й у залі з’являться порожні крісла... Не хочеться, щоб було так. Адже завжди боляче усвідомлювати, що настільки значимий початок може мати такий прогнозований і банальний кінець. І не варто прикриватися дитинством для дорослого заробітчанства та прагматизму — якщо зірки запалюють, отже, це комусь потрібно... І тут дуже важливо зрозуміти, кому це потрібно — амбітним педагогам і батькам, зголоднілому за гарним виконавством слухачу чи самому конкурсанту, змушеному прийняти як даність поставлену йому оцінку. І якою треба володіти внутрішньою силою, щоб устояти перед несправедливістю, не опустити руки і не підкоритися сформованим обставинам, щоб знову вийти на освітлену сцену і дати стороннім людям зазирнути у свою душу... Музикант, навіть найменший, не може існувати без публіки. Але й публіка не може жити без його одкровень.