ТОМУ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ...

Вона так і залишилася без імені — жінка, котра покохала «маленького Луї» понад життя. Вони мали розпрощатися. Він страждав і плакав, як дитина. Вона втішала й обіцяла йому писати. Отут і розпочинається розповідь — історія в листах, яку повідав у своїй моноопері «Ніжність» Віталій Губаренко. Перший лист було відправлено наступного дня. Другий — через рік. Ще один —дванадцять років по тому. Останній нагадав про давню кохану через двадцять років після фатального розриву. У кожному посланні — слова любові. Час не лікує героїню, бо вона пішла з життя раніше, ніж був отриманий перший лист. Коло замкнулося, як циферблат годинника, позбавлений стрілок.

Створена за новелою А.Барбюса, опера побачила світло рампи саме в Києві 1972 року на сцені Національної опери. На афіші театру нині скромно значиться «поновлення». Проте, звісно, це справжня прем’єра, попри те, що в новій постановці взяли участь її перші київські інтерпретатори — диригент І.Гамкало, режисер В.Бегма, художник А.Кириченко. Тоді, тридцять років тому, вони ставили «сучасний спектакль», сьогодні — це класика української музики. Численні сценічні версії в театрах Москви, Пермі, Одеси, Дніпропетровська, Харкова за участю видатних музикантів, сценографів, режисерів багато чого уточнили в розумінні складної губаренківської концепції, апробували різноманітні ракурси театрального прочитання цього парадоксального сюжету — від умовно символічного до гранично натуралістичного.

У новому варіанті «Ніжності» на київській сцені збереглася початкова постановочна ідея, заснована на світлових і колірних контрастах. Проте напівміражна атмосфера спектаклю, примарна і мінлива, знаходить в оновленій сценографії Алли Кириченко іншу значеннєву ауру. Сцена бачиться ніби крізь рядки листів, що обертаються у світловому колі. Героїня знаходиться в інтер’єрі, заповненому симетрично розставленими свічками та квітами, які недвозначно натякають на трагічний фінал. За вікном, драпірованим білою фіранкою, вгадується (відкривається) світ, світлий, святковий, умитий ранковою росою (на слайдах живопис кінця ХIХ сторіччя). Це те поле ілюзії, де героїня має прожити всі відпущені їй долею двадцять років. У її свідомості час протече так стрімко, що вона за одну ніч устигне усміхнутися сонячному променю, що зблиснув на алеї, помилуватися прекрасною, як сад, юрбою радісних і щасливих людей... Лише наприкінці вона відчайдушно зірве білий покрив, оголюючи чорну прірву свого небуття.

Виразні, гранично лаконічні мізансцени відтворюють прагнення режисера Володимира Бегми подолати ілюзорний план, відкриваючи реальність: сльози замість змальованої усмішки, гострий біль замість зцілення, гіркота розпачу, трансформована листом на тур вальсу. Найменше він хотів би «морочити» глядачам голову з датами. Усі чотири листи «прочитуються» Оксаною Терещенко в моноопері В.Губаренка як єдиний передсмертний монолог із приголомшливою драматичною напругою. Молодій і обдарованій співачці, можливо, інколи бракувало витонченості в проробці деталей, певної інтимності в інтонаціях. Жах перед лицем неминучого немов поглинав усі інші її емоції.

Дивовижні порухи музичної думки досвідчений диригент Іван Гамкало пронизав єдиним пульсом, прокладаючи героїні щабель за щаблем шлях до ешафота. Світлі миті, ніби «острівці» напівсну, мрії, забуття, втягувалися в вирву вічності.

Як відомо, у листі є все: і те, про що автор хоче сказати, і те, про що мовчить. У моноопері «Ніжність» оркестр — повноправний учасник дії — окрім всього розповідає надто багато. Виділені з оркестрової звучності партії інструментів, які виконують соло, завдяки майстерності музикантів набувають свого характеру і цілком справляються з роллю конфідентів героїні. Немов Парка, пряде флейта соло (Володимир Антонов) тонку нитку долі — спогаду, оповитого легким серпанком суму. «Блазнює» скрипка, що виконує соло (Сергій Єрмоленко). «Сповідається» у жагучому пориві віолончель (Людмила Пшенична). І, нарешті, альтова флейта (Василь Шипак) дарує звуку плоть тому дивовижному почуттю, що «більше величезного, божевільного кохання».

Листи про ніжність у новій київській постановці ніби потрапляють до глядачів ще до того, як їх прочитає адресат. Слухачі опиняються в ролі «посередника», котрому ще належить виконати останню волю героїні — надіслати освідчення тому, хто залишився. А заодно і тим, кому, певне, доведеться почути судного дня слова докору з Книги:

«Ти багато зазнав і маєш терпіння, і для імені Мого трудився, не знемагав.

Але маю проти тебе те, що ти залишив перше кохання твоє».