Тисяча уроків українського Герцога. Анатолію Солов’яненку виповнилось би 75...

Цього тижня вшановували Анатолія Борисовича Солов’яненка. Вечір, присвячений творчості видатного співака, відбувся в Національній опері України.

Сьогодні дедалі частіше звертаються до так званих альтернативних історій: мовляв, якби Україна не мала… Анатолія Солов’яненка, зокрема? Проте важливіше усвідомити, чому вона не вберегла свого золотого солов’я. Не подарувала йому, хоч як це дивно звучить, можливість працювати і в такий спосіб не подовжила його віку?

Цікавою є інша історія: скільки людей прийшло б до Національної опери 25-го, якби Анатолій Солов’яненко залишився на цьому світі? Чи з’явилися б у Анатолія Борисовича учні? Чи носив би нині його ім’я театр, у якому він починав свій творчий злет?..

Анатолій Солов’яненко дебютував на сцені Донецької опери — в ролі Герцога в опері Джузеппе Верді «Ріголетто». Коли артисти показали спектакль на гастролях в Іспанії, в одному з видань з’явився матеріал «Шахтарський герцог» — держави «Україна» тоді ще не було. Цей сценічний образ став візитівкою співака в усьому світі.

Сім’я Солов’яненко була співочою. Унікальним тембром голосу вирізнявся батько (шахтар із дідів-прадідів) — у нього був драматичний тенор. Коли хлопець поділився з рідними своїми мріями про кар’єру співака, голова родини сказав: «Спершу оволодій професією, а потім співай». Спроба вступити до Ленінградської консерваторії провалилася, залишалося одне — прислухатися до батькових слів. Анатолій Солов’яненко став студентом Донецького політехнічного інституту, а улюбленою справою займався в художній самодіяльності.

Після одного зі студентських концертів 18-річний юнак отримав запрошення навчатися професійного співу в провідного соліста Донецького театру опери та балету, заслуженого артиста РФ Олександра Миколайовича Коробейченка. «Із тебе може щось вийти, але це коштуватиме величезної праці», — сказав майстер, почувши спів Анатолія.

На Сході кажуть: «Важко знайти хорошого вчителя. А хорошого учня — ще важче». Тандем Коробейченко — Солов’яненко (вчитель — учень) був унікальним одразу в кількох сенсах. Учні взагалі обожнювали Олександра Миколайовича: він, крім того, що був винятковим оперним співаком, сам шив собі костюми для спектаклів, ремонтував взуття, робив біжутерію для всієї театральної трупи. Практично на всіх сценах світу, крім Метрополітен-опера в Нью-Йорку, Анатолій Солов’яненко співав партію Герцога в костюмах, які власноруч пошив його вчитель…

У Анатолія Борисовича все життя зберігався зошит із назвою «Що потрібно знати для хорошого співу», в який він вносив нотатки після кожного уроку в майстра. За десять років — з 1952 по 1962-й — у цього славетного педагога Анатолій Солов’яненко отримав рівно одну тисячу уроків.

В архівах, власне, самого О.Коробейченка знайдено такий запис: «Я багатьох навчив співати, сподіваюся, мої поради допоможуть їм у благородній справі. Та про одного свого учня хочу сказати особливо — це Анатолій Солов’яненко. Я з ним займався тривалий час і надзвичайно наполегливо, все, що вмів і знав, я передав йому. Щасливий від того, що мої несамовитість, любов, працелюбність, відданість співу передалися йому й залишаються в мистецтві».

Одна тисяча уроків — багато це чи мало? Надія Куделя, співачка, яка близько 30 років віддала сцені Київського оперного, партнерка Анатолія Солов’яненка в легендарній опері Ж.Бізе «Шукачі перлів»: «В італійських школах співу навчання триває від трьох до п’яти років. Але багато залежить від таланту, здібностей того, хто навчається: комусь можуть не допомогти навіть десять тисяч уроків, а хтось підкорить світ після першої тисячі…» Я не могла не запитати Надію Павлівну, педагога Національного університету ім. Драгоманова, про ставлення Анатолія Борисовича до викладання. «Він ніколи не обговорював цієї теми», — пояснила вона.

Ті ж, хто знав, як часто Солов’яненко виступав на різних сценах світу, казали: «З таким графіком він нерідко по півроку не бував у Києві. Викладання з такими перервами несумісне».

«Я раб свого голосу», — час від часу повторював Анатолій Борисович. Насправді «рабство» було служінням. «Чому я так часто співаю безплатно або за мізерну платню? Тому що знаю: на мої концерти приходять прості люди, які неспроможні заплатити за квиток багато, у них немає таких грошей, але вони люблять це мистецтво, і, гадаю, завдячуючи їм, воно житиме», — казав Герцог. Він зосередився на концертній діяльності, а що стосується учня… Вочевидь, учень ішов йому назустріч, але смерть метра унеможливила їхню співпрацю. Крім того, Анатолій Борисович, маючи досвід роботи з непересічним педагогом, мабуть, нерідко себе запитував, чи зможе викладати на рівні свого великого вчителя. Безперечно, він прагнув поділитися своїми вміннями, проте не квапився, відчуваючи, що все справжнє приходить своєчасно, він поважав себе, відчуття гідності допомагало йому жити без поспіху.

Водночас Анатолій Солов’янен­ко завжди залишався учнем: вдосконалювався, цікавився різними аспектами життя. З ним любили спілкуватися — окрім ерудиції, він вирізнявся інтелігентністю, добротою, скромністю й неабияким талантом, до останнього дня залишався вірним і близьким другом свого вчителя.

Солов’яненко співав і на стадіонах, передусім про зоряні українські ночі, але при цьому його слухали затамувавши подих, ніхто не наважувався підспівувати великому артистові, як це нерідко буває на концертах поп-музики. Так, Герцог виконував і відомі арії, романси, і народні пісні — українські, італійські, російські. Його розуміли всі — підлітки і пенсіонери, робітники, селяни, елітна публіка. Мистецтво Солов’яненка було досяжним і конструктивним, воно об’єднувало людей, причому як на радянських теренах, так і на європейських.

Головний диригент Донецького оперного Василь Василенко: «Презентуючи мистецтво країни за її межами, я неодноразово переконувався, що праця українських провідних артистів — це нині найконвертованіша наша валюта за кордоном. Сьогодні в артистів вітчизняної оперної сцени надзвичайно високий і заслужений рейтинг у світі».

Його підґрунтя заклав Анатолій Солов’яненко. Закінчивши Донецький політехнічний, отримавши диплом конструктора гірських машин, 1954 року він став аспірантом і викладачем кафедри нарисної геометрії. На одному з оглядів художньої самодіяльності Донбасу, що проходив у Києві, Анатолія Солов’яненка почув директор Київського оперного Віктор Гонтар. Анатолій Борисович виконував арію Радомесса з «Аїди». Гонтар не приховував свого захоплення і наступного дня запропонував молодому виконавцеві спробувати заспівати в опері разом із симфонічним оркестром. Увечері того ж дня Солов’яненко став стажером Київського театру. А за кілька днів його викликали до Москви — взяти участь у концерті, присвяченому з’їздові профспілок СРСР. Тоді ж у Москві проходив відбірний тур молодих вокалістів для поїздки в Італію. В комісії помітили українського тенора. Анатолій Солов’яненко разом із Миколою Кондратюком та Володимиром Атлантовим поїхали на стажування до Італії. Солов’яненко був учнем італійців Барра і П’яцца. Викладач нарисної геометрії співав у міланській «Ла Скала»… Стажування тривало рік, закінчившись у
1963-му; 22 листопада цього року Солов’яненко дебютував на київській оперній сцені партією того ж таки Герцога в опері «Ріголетто». За рік доля подарувала йому перший міжнародний успіх: співак із СРСР посів друге місце на пісенному телефестивалі «Неаполь проти всіх». А 1977 року він першим із радянських тенорів був запрошений у відомий нью-йоркський «Метрополітен-опера».

За законами альтернативного жанру, варто поставити запитання: «Якби Солов’яненко залишився за кордоном?..» Світлана Дмитрівна, його дружина, розповідає: «Ми жили кілька років в Італії, США, і щоразу я бачила, що Анатолій сумує за рідною домівкою. Йому ставало тяжко на душі, і ми поверталися в Україну».

Анатолія Борисовича надзвичайно любили в Росії. Мер Москви Юрій Лужков особисто запрошував його на всі урядові концерти. Одного разу він сказав: «Чого ти в Києві? Бачиш, скільки роботи в Москві? Пиши заяву на квартиру…» За словами Світлани Дмитрівни, страшенно знервований, Анатолій Борисович тоді (1997-го) ту заяву написав. Коли ж їм зателефонували, уточнюючи дату приїзду, Анатолій Солов’яненко відмовився переїжджати. Україну залишити він не міг… З однаковою силою любив батьків, учителів, батьківщину.

Нині, на тлі аудіовізуального «розмаїття», диски Анатолія Солов’яненка не так просто знайти. Почути його голос у партіях Ленського («Євгеній Онєгін» П.Чайковського), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського), Надіра («Шукачі перлів» Ж.Бізе), Фауста (в однойменній опері Ш.Гуно) — справжнє свято.

Пригадуються слова славетного співака: «По-справжньому господарювати ми ніколи не вміли, а коли, на додачу до цього, втратимо ще й духовність, опинимося взагалі на мілині».

До речі...

За радянських часів він перший із діячів музичної культури УРСР був удостоєний звання лауреата найпочеснішої — Ленінської премії. В Радянському Союзі це звання отримали тільки два безпартійні артисти: Аркадій Райкін і Анатолій Солов’яненко. А саму премію Анатолій Борисович віддав у Фонд миру. Він переймався питанням збереження своїх кращих концертних виступів — на власні кошти робив аудіозаписи.