адр із фільму «Жерсть» |
«Штольня» і «Жерсть»: дві сезонні кінострашилки, які вийшли одночасно на наші екрани в період весняного авітамінозу — як жанрового, так і художнього. Що стосується жанру, то «найважливішим із мистецтв» в обох випадках є трилер. Напевно, з погляду виробників, це і «дешево, і сердито» — у плані витрат на виробництво та продюсерських сподівань на прибуток. Дві різні картини передбачають своєрідну мутацію улюбленого жанру Хічкока. У нашому випадку («Штольня») — це кіноаматорство «з претензією», але не без користі для спільної справи. У російському випадку («Жерсть») — це «розвиток» тусовочної лінії роскіно з участю маніяка і Ренати Литвинової. Квітень у принципі відзначається небувалим сплеском «трилеризму» у прокаті – від «Вогняної стіни» з участю Гаррісона Форда, який помітно постарів, до...
«ШТОЛЬНЯ» (режисер Любомир Кобильчук, продюсери Олексій Хорошко і Денис Іванов). Смакуючи очікувану критику першого вітчизняного трилера (звісно, не Хічкок), усе ж таки зауважу, що судити кіно, виходячи з якоїсь єдиної системи кінокоординат, не завжди доречно. Контексти, контексти, контексти... Виробничі, естетичні, часові і культурологічні правлять свідомістю критика. Саме вони дозволяють резюмувати: освоєння голлівудських жанрів пострадянською кінематографією в основному прийшло до єдиного знаменника — до «трилера». Щоправда, росіяни для свого продукту винайшли спеціальний термін «психовик» (сленг наркоманського галюцинозу, вдало відіграний у візуальному боці фільму), яким і обізвали недавню «Жерсть». «Жерсть» і «Штольня» — назви жіночого роду, і під ними слід розуміти нерозгаданість атмосферно-настроєву або географічну. Розмах і амбіції слов’янських братів лежали у сфері «психологічного трилера». А прагматичніші українці, мабуть, вирішили взяти на озброєння класику молодіжно-пригодницького трилера. Так і з’явився досить вторинний і активно цитатний (жанровими і сюжетними ходами) «продукт» під назвою «Штольня».
Відразу хочу зробити застереження, що «вторинний» — особливо негативного відтінку не несе. Адже «Штольня» відбулася як цілком повноцінний прокатний проект новітньої історії кіно. Цей факт так само незаперечний, як і очевидна неоригінальність фільму.
Історія повідає, що якісь дебютанти «без роду-племені» Любомир Кобильчук і Олексій Хорошко одного разу написали спільний сценарій. Потім поділили й художню відповідальність: Любомир став режисером, Олексій — оператором і продюсером. Вони набрали групу акторів-дебютантів і почали творити. Тут слід віддати належне із самого початку точному позиціюванню фільму. По-перше, до ко-продюсерства кіношники-початківці залучили дистриб’юторську компанію «Артхаус Трафік», відому прокатом «фільмів не для всіх». У провінційному по суті глядацькому середовищі України поняття артхаузу ще не остаточно себе вичерпало і дискредитувало. Але біда в тому, що невисокої якості альтернатива завжди сприймається набагато гірше, ніж класичний голлівудський фільм категорії С. Утім, це вже проблема творців, а не дистриб’юторів, яких насамперед і має, м’яко кажучи, здивувати «видиво» у стилі «я знаю, що ви зробили минулого літа».
Окрема приманка для вітчизняного споживача, затягти якого на українське кіно останніми роками — подвиг більший за Геракловів, — стяг першопрохідника. Поки що в Україні негусто з фільмами. Першим може стати кожен другий. «Перший» український і україномовний трилер — цей слоган просто декларує неповторність історичного моменту й автоматично вписує авторів фільму в герої, навіть незалежно від худрезультатів. Самоідентифікація — не зовсім провальний хід. І, на мій погляд, він цілком реалізувався у фільм. Підлітки-актори, які говорять тінейджерським жаргоном чисто українською, не ріжуть вуха. Хоча вважають так далеко не всі професіонали. Тут можуть відігравати роль два чинники — або вони ніколи не чули, як говорить сьогодні молодь на Західній Україні (повірте, при відсутності матірної лексики, у неї дуже жива говірка, яка органічно адаптує російський сленг), або умовність кінематографічного мистецтва їм не близька.
«Штольня» — продукт найвищого рівня умовності (іншим «трилер» і не може бути), тому й мова в ньому, як і тій «Енеїді» Котляревського, «своя, та про чуже». Те ж саме стосується і сюжету, в якому про «своє» і на чужий лад розказано історію пошуку архітекторами-практикантами язичницького ідола. Отож у ролі адаптерів і першопроходців автори «Штольні» виявилися на висоті. Запитання: чи реалізував фільм оригінальне авторське начало, на яке так полюють шанувальники артхаусу? Вам не зрозуміла відповідь?..
«ЖЕРСТЬ» (режисер Денис Нейманд, продюсер — Юсуп Бахшиєв).
«А со мной вчера чуть не случился БОРЩ, а со мной вчера чуть не случилась Жесть, жесть!» — несамовитими голосами співають у московських дворах салаги-аматори. Термін «жерсть» крокує по Москві набагато впевненіше, ніж шпаліковські герої. Росія культивує рідний сленг, і різні cool або shit відходять у небуття разом із заколотним періодом 90-х. Сьогодні покоління тих років намагається робити моду, касу і... кіно. Ось такий уварений різними спец-овочами витвір під назвою «Жерсть».
Російському кіно, на відміну від вітчизняного, нині складно висувати претензії у частині технічної недосконалості. І все-таки наважуся. Тим більше що, як казав один із мешканців комуналки біля Покровських воріт, «наболіло!»
Пережити півтори години вишуканої «Жерсті» на екрані непросто. Річ не в кривавому сюжеті про журналістку-криміналістку з «Комсомолки», яка вирушила зробити репортаж про маніяка, а потім вочевидь збожеволіла від своєї ж власної трудової діяльності... Хоча й тут не повна правда: не секрет, що «КП» останнім часом дедалі рідше цікавлять екстремальні репортажі, а частіше — тільки «жовтуха» з життя Пугачової, Волочкової або «Прекрасної няньки». Але вже зовсім не стикуються й не перетинаються тут кола спілкування глядача і творців. Спочатку тебе заманюють приємними іменами, кожне з яких — симпатичний персонаж сучасної російської кінотусовки. Серед них улюбленці Ренати Литвинової — сценарист Костянтин Мурзенко та композитор Ігор Вдовін (які працювали в «Богині»). Сама Литвинова з’являється в пролозі фільму убогим секундним камео. У неї садно на щоці, традиційний голос і екранний чоловік — Гоша Куценко, повністю оголений, у ролі бузувіра-психопата. Рима Мурзенко-Куценко відразу висвічує в пам’яті обидві серії «Мама, не горюй!» Гачки і петлі кінематографічних асоціацій тчуть мереживо в «Жерсті». На ньому промальовані обличчя виконавців головних ролей Олени Бабенко і Михайла Єфремова. Якщо перша тільки недавно подарувала глянцю й Інтернету себе як об’єкт інформприводів, потримавшись на одному з фестивалів за руку з Євгеном Мироновим, то спадкоємець акторської династії Єфремов, цитуючи московську «Афішу», прямо-таки символ столичного розгульного життя. Сперечатися з популярністю тих чи інших героїв у певних «своїх» колах дуже складно. Людина (читай актор, режисер, продюсер чи просто знайомий) досягає успіхів у мистецтві бути персонажем. Це визначає її статус і вагу в тусовці, далі експлуатується горезвісна впізнаваність, скандальність, одне слово – вся та увага, подарована персонажеві медійною системою тиражування образу. Ну ось чому, дисонуючи з акторським завданням Олени Бабенко, запрошувати на роль її можливого боса шоумена Івана Урганта? Можливо, це і є базовою вартістю кіноіндепенденту, за який так бореться сам Мурзенко, що взагалі-то вже відвоював собі в ньому місце під сонцем. Якщо не бізнес і маскульт, тоді культ тільки для осіб розуміючих. Як наочно в цей контекст уписується засвічена в «Жерсті» у ролі героїв-бандитів група «Кровосток» — явище того ж аутсайдерського порядку, яке залишається абсолютно за межею розуміння, наприклад, українського глядача. Тут-то їх ніхто не чув, і полюбити й увести у свою систему елітних координат поки що не встиг.
Є особливе задоволення розбиратися в таких головоломках. І якщо підкутий – неважко визначити, що з чого випливає і куди впадає. Так, для автора цих рядків відправною точкою став епізод братання головної героїні і закоханої п’янички, зустрінутої у блуканні по садових ділянках, які стали в «Жерсті» образним місцем «втрачених душ» і образом «немитої Росії». Автора-глядача, який не забував ані на хвилину, що фільм для людей, котрі вживають слово «естетизм» не менше одного разу на день, осяяло одкровення, коли Олена Бабенко й Олена Руфанова завели так по-народному, по-жіночому пісню з репертуару апологета російського року Василя Шумова — «время есть, а денег нет на транквилизатор». Ця ключова в пісні фраза не встигла прозвучати й була перервана черговим мочиловим, яке виконував актор і за сумісництвом продюсер «Жерсті» — Юсуп Бахшиєв. Професіонал, що відстоював шедевральність обох «Антикілерів» свого друга Єгора Кончаловського, зажив слави великого меломана. І музика, а вже тим паче музичні асоціації у фільмі справді прекрасні, як і стильна фізіономія Бахшиєва. Та лише набираючи обертів, ці асоціації звелися в точці мого найулюбленішого вислову від Василя Шумова — «наш круг общенья — все, что от нас от всех осталось»…
Колись на екрани вийшов фільм — подарунок усім тусовщикам СНД — «8 з половиною доларів». Грали і знімали все ті ж «свої» — друзі й тусовщики: Бондарчук, Охлобистін, Константинопольський... Але ефект був абсолютно іншим. Не було в ньому пересиченості знаковістю персоналій і спроб виправдати бажання зняти просунуте кіно за рахунок «жерсті» власної персонажності. На цьому й погоріли учасники «Жерсті», за винятком, мабуть, чудового актора Серебрякова, який від сорому сховав свою харизму за маскою вершника Без Обличчя.