ТІ, ХТО МАЛЮЄ ЧАС

Краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Наші предки, слід гадати, вигадали це прислів’я в передчутті документального кіно. А що це твердження істинне, засвідчив показ літописних кінокадрів на урочистому вечорі, присвяченому 70-річчю Української студії хронікально-документальних фільмів, у Червоному залі Будинку кіно.

На вечір прийшло не менше трьох поколінь кінодокументалістів — режисери, кінооператори, редактори, проявники, освітлювачі, механіки, директори картин, монтажниці. Це з їхньою особистою участю за 70 років було створено понад 8500 кінодокументів про всі найважливіші сторони життя людини й держави.

А розпочалося все 1931 року, коли в Харкові на базі Товариства друзів радянського кіно стала працювати Всеукраїнська фабрика «Союзкінохроніки». У листопаді 1931 року вийшов перший номер кіножурналу «Комуніст України», а 1934 року було створено перший український звуковий документальний фільм режисера Михайла Шапсая «За здорову зміну», що, до речі, зберігся. На студії працювали такі режисери-колоси, як М.Слуцький, М.Билинський, М.Юдін, О.Довженко, М.Романов та ін. Знімали талановиті оператори В.Ковальчук, А.Ковальчук, В.Собовий, К.Богдан, І.Гольдштейн, Я.Местечкін, А.Лаптій. Професії режисера й оператора вважалися головними. Але кінематограф, а документальний особливо, важко уявити без постаті редактора. Тому я дозволю собі в цій ювілейній статті за хороших редакторів замовити слово.

Звичайно, найвпливовішим з-поміж них, найдосвідченішим і знаючим був Зіновій Борисович Роднянський, або, як його по-дружньому називали, Зе.Бе. Він прийшов у документальне кіно 1936 року і присвятив йому все своє життя. Після війни саме йому і ще кільком авторитетним кіношникам М.Хрущов доручив відновлення «Укркінохроніки». Зе.Бе. виховав не одне покоління редакторів, залучив до роботи на студії авторами відомих українських письменників Василя Кучера, Андрія Малишка, Миколу Нагнибіду, Максима Рильського, Миколу Бажана, Віктора Некрасова. До його думки професіонала прислухалися Роман Григор’єв, Михайло Слуцький, Олексій Каплер, дружив він і з Романом Карменом, Іллею Еренбургом, Костянтином Симоновим. Зіновій Борисович Роднянський — це ціла епоха в документальному кіно, це була школа справжньої кіноредактури.

Варто визнати, що редакторський корпус на студії завжди був сильним, компетентним. Невдовзі по війні прийшов на кінохроніку колишній фронтовик, філолог за освітою Анатолій Анатолійович Дерлеменко. Толь Толич, як любовно називали його в колективі, був куратором і натхненником молодіжних видань — кіножурналів «Молодь України», «Піонерія». Молодості й запалу його душі, обпаленої війною, можна було позаздрити.

Багато сил і здоров’я віддали студії відповідальний редактор кіножурналів Єфим Кац, редактори Юрій Лубоцький, Анатолій Крохмальний. А як не згадати Гелія Івановича Снєгірьова, головного редактора студії шістдесятих років. Саме при ньому редакція стала справді мозковим центром студії. Гелій Іванович був людиною імпульсивною, творчою, не терпів рутини і казарменої дисципліни. До речі, він завжди був в опозиції до влади, хоча за службовим обов’язком мав бути головним ідеологом студійної продукції. Незабаром категоричне неприйняття лінії КПРС у внутрішній і зовнішній політиці привело його на лаву підсудних. Передсмертні покаянні листи Гелія Снєгірьова, написані, звісно ж, під диктовку відомих органів, не були щирими. Він пішов із життя бунтарем і таким залишився в нашій пам’яті.

Саме Гелій Іванович запросив мене на студію працювати по закінченні факультету журналістики, і я йому вдячна за це. Тут відбулася моя творча доля, і ось уже понад сорок років студія кінохроніки для мене — рідний дім. Усе, що відбувалося в моєму житті важливого, радісного і трагічного, пов’язано зі студією. І я їй за це глибоко вдячна. Сталося так, що я завжди працювала в редакції кіножурналів — редактором, старшим редактором, відповідальним, головним. Тут здобула почесне звання «Заслужений працівник культури України». За моєї особистої участі створювався кінолітопис країни майже за сорок років.

І, нарешті, мені приємно зазначити, що зараз головним редактором студії працює моя учениця — чарівна, енергійна і розумна Олена Миколаївна Москаленко-Висоцька, Оленка Москаленко. Здається, вчора прийшла вона на студію, а минуло вже 20 років. У її редакторському багажі — десятки кіножурналів, фільмів, дванадцять сценаріїв, із них — чотири повнометражних. І зараз спільними зусиллями з директором студії Олександром Ковалем вони намагаються зняти наш документальний корабель із мілини. Сподіватимемося, успішно. До речі, до ювілею студії Оленці присвоєно почесне звання «Заслуженого працівника культури», з чим я її щиро поздоровляю. Дай нам Боже і далі малювати кінокадрами час, створюючи неповторний кінолітопис історії незалежної України.