ТЕЛЕБАЧЕННЯ «СПЕЦІАЛЬНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ»

В одній з розмов генеральний продюсер каналу «1+1» Олександр Роднянський зізнався, що він не вірить у «нішове» телебачення, тобто окремо для дітей, окремо для підлітків, окремо для дорослих, окремо для лікарів або інженерів. Канал із самого початку прагнув бути популярним і цікавим для різних суспільних верств і вікових груп. Але при цьому — і це принципово важливий момент — не перетворюватися на попсу й не скочуватися до рівня абсолютного маскульту (адже часто той-таки рейтинг саме до цього підштовхує багато каналів). Інакше кажучи, будучи успішним і маючи якнайширшу аудиторію, «1+1» прагнув залишатися інтелігентним і стильним. Чи можливо це, чи можливо впрягти в один віз коня і трепетну лань? Ну, по-перше, популярність і інтелігентність зовсім не взаємовиключні поняття, як це заведено вважати, що, до речі, підтверджує практика самого каналу. Тож на «1+1» серед нескінченного потоку масового телевізійного продукту раніше рідше, а тепер з утішною регулярністю з’являються острівці чи навіть архіпелаги живого повітря. Я маю на увазі серію спецпроектів, які з’явилися на каналі, звісно, не вчора, але саме в цьому сезоні стали, принаймні для мене, визначальними для обличчя каналу.

Усі вони дуже різні за своєю спрямованістю і, відповідно, за виконанням. Тема і, головне, автор визначають форму реалізації спецпроекту. Тому це завжди несподівано, нестандартно й дуже цікаво. Добре, що й автори на каналі зібралися не на одне лице — Ольга Герасим’юк, Юрій Макаров, Валерія Мірошниченко, Анатолій Борсюк і, я додала б, Валентина Руденко. Кожен зі своєю інтонацією та стилем, і зі своїми пристрастями — від культури й історії до криміналу й політики. Утім, коло їхніх інтересів настільки різноманітне, що, на щастя, кожного з авторів важко окреслити певними тематичними рамками від і до, їхній професіоналізм воістину універсальний. Ну, скажімо, Ольга Герасим’юк. Мало не єдина на українському ТБ вона порушувала теми соціальних негараздів, теми болючі, трудомісткі й невдячні, оскільки дієвість сучасного телебачення дуже умовна. До того ж, на них — на хворобах суспільства загалом і бідах конкретної простої людини зокрема — модне ім’я собі не зробиш. Тож серед журналістів за них беруться одиниці. Ольга була (і залишається) не просто однієї з кількох, а номером першим. За що і знана як народна заступниця. Хоча вислів цей досить пафосний і, мабуть, самій Герасим’юк неабияк набрид, але насправді він дуже точний. І ось правдошукачка, до образу якої ми так звикли (а звичка й навіть любов телеглядачів досить егоїстичні), раптом звертається до політики, точніше — політику вона робить об’єктом своїх журналістських розслідувань. Спочатку в документальному фільмі «Міф про міф про Львів» вона досліджує питання прояву національної свідомості на тлі політичної інтриги, а в другому проекті «Кілька днів із Президентом» Герасим’юк спробувала дати великий план або, я сказала б, несподіваний ракурс глави держави, фігури знакової, як говорить автор. Що цікаво в цьому проекті? З одного боку, Ольга намагається показати Президента в неформальній обстановці (наскільки він це дозволяє), з іншого — не може не торкатися політичної та економічної ситуації в країні. Але саме останніми телеглядачів не здивуєш. По суті, це і стоїть в основі політичної журналістики. Але в тому-то й річ, що навіть звертаючись до неї, Герасим’юк залишається вірна собі — вона сприймає дійсність очима простої людини, ставить запитання, що хвилюють переважну більшість телеглядачів, котрі не вхожі у владні коридори й не можуть достукатися до цієї самої влади. Інша річ — чи одержує вона відповіді. Ну що ж, це може стати темою наступного документального проекту.

До речі, слово «документального» тут особливо важливе. Адже всі ці настільки різні спецпроекти каналу разом складають документальну історію країни очима очевидців і ширше — місце нашої країни в нинішньому світі, отже, допомагають нам самим зрозуміти, хто ми і які ми. Щиро кажучи, далеко не завжди усвідомлення цього викликає вдоволення.

Спецпроекти Анатолія Борсюка, зроблені в жанрі телевізійної кримінальної документалістики, — «Час війни» і «Стрибок звіра», дивитися важко. Але, на мою думку, необхідно. Не для того, щоб полоскотати нерви на сон грядущий, а щоб зрозуміти, у якому суспільстві ми живемо, щоб усвідомити невеселу істину: кримінальне безмір’я існує не десь там, на людському «дні», а поруч, мало не на сусідній вулиці.

Сам Анатолій Борсюк не раз зізнавався, що йому було досить складно переключитися з інтелектуально-творчих «Монологів» на «кримінально-чорнушний» проект. Але до цього питання він підійшов філософськи, вирішивши для себе, що спілкування з геніальними творчими особистостями епохи — це екстрем зі знаком «плюс» (позитивна аномалія), а «персонажі» злочинного світу — це со- ціальний екстрем зі знаком «мінус».

Перший проект «Час війни» торкнувся багатьох проблем — соціальних і філософських, індивідуальних і загальнолюдських. Одна з них — проблема трактування самої природи злочину з погляду психіатрії. Своє журналістське розслідування Анатолій Борсюк продовжує в «Стрибку звіра». Головна дійова особа — одіозна фігура злочинного світу Анатолій Онопрієнко.

Автор порушує питання: чи може нормальна людина з нормальною здоровою психікою холоднокровно вбивати людей, не каючись у скоєному. Якщо судово-медична експертиза визнає Онопрієнка психічно здоровим, таким, яким кожен з нас вважає себе, чи означає це, що будь-хто може скоїти такий злочин? Замислюватися про це, згодна, не вельми приємно, але, повторюю, необхідно, аби зрозуміти, які ми є і в якій країні живемо.

Утім, канал «1+1» зовсім не збирається фіксувати наше життя тільки в чорно-білих тонах, розповідати винятково про крайнощі. Життя, на щастя, різноманітне й захоплююче. У ньому відбувається багато приємного. Приміром, знімається (чи знімалося?) кіно. Про культурологічні спецпроекти каналу поговоримо наступного разу.