Театр і вішалка. Найважливішим із мистецтв для нас є абсурд

Телефон розжарений: «Чому мовчите? Чому не реагуєте? Де ж хвалена «свобода слова»? Злякалися «мафії»?.. Допоки?»

Непосвячений читач зацікавиться: що там знову сталося в цих невгамовних подвижників?

Відповідаю: нічого особливого. Нещодавно чергові регалії роздали. От совісна частина культсоціуму й дивується стосовно… 1) «народного артиста України», яким раптом став режисер-початківець Анатолій Солов’яненко (молодший); 2) «лауреатів Шевченківської премії», якими названі Богдан Бенюк і Наталя Сумська — за ненайкращий спектакль; 3) а також щодо «пряників» від управління культури, а ця тема вічно жива.

У перших рядках «доповіді» з вами ж категорично не погоджуся: до чого тут «свобода слова»? По це — до Савіка Шустера! Її в нього навалом — у різних упаковках.

Ми ж подискутуємо про іншу «свободу». Це — «свобода абсурду». Тому що цьому прекрасному явищу немає меж, кордонів і митниць.

Як багаторічний дослідник культурних порід сиджу от і вивчаю теоретичну працю Патріса Паві про театр. І знаходжу у вченого: «Абсурд усвідомлюється як щось ірраціональне, позбавлене будь-якого змісту й логічного зв’язку з текстом чи сценічним втіленням…»

Для декого — простіше: absurdus (лат.) — значить, безглуздий. Отже, безглуздя.

Якщо абсурд — безглуздя, то контраст йому — глузд? Бажано здоровий.

Але чи часто знаходимо його в різноманітного ряду культподіях?

Давненько не ходив на згасаючу церемонію вручення театральних премій від столичного управління культури. І так було зрозуміло, чого чекати, чого не минути. Та от, думаю, загляну: раптом ренесанс? Адже я сам найпалкіший прихильник збереження та процвітання цієї премії.

По-перше, театральні люди копійку отримують.

По-друге, не так багато залишилося профільних розваг.

Премію колись чарівно вивищив Микола Губенков. Пізніше її «уцінила» «команда Рушковського».

І от чергові акорди... І знову — жах-жах-жах. «Надмір» креативу. Іде нарізка з радянських кінотрофеїв: коміки і трагіки розважаються. Ні, щоб за належний гонорар до підвалу «Укртелефільму» спуститися. І розшукати там унікальні зйомки вітчизняних майстрів — Юри, Бучми, Опалової. А то абсурд фірмовий... Це ж театральне свято — 27 березня, а не 27 серпня — День радянського кіно.

Напевне, переплутали?

Та й навіщо їм у підвалах нишпорити?.. Простіше до колег-сусідів у кишеню — тримай її ширше. І безсоромно «скануй» багаторічну церемоніальну форму премії «Кришталева Турандот».

От тільки в місцевих же модераторів навіть для «перелицювання» іскор не вистачає. Монотонно, вторинно — несвятково. Місцями — абсурдно (ну, із цим ми визначилися).

Але вінець абсурдності навіть не в тому, що на один муніципальний театр нині, виявляється, в поті чола працює все культурне управління... І навіть не в тому, що з національними колективами «тут не дружать» (отут, слава Богу, хоч статус премії підтверджується: «міська», значить містечкова?)...

Отож вінець творіння, прекрасна Діано, в тому, що знову «людину забули». Бігом-наввипередки — на «роздачу»! По квартири, по цяцьки! Немає часу вчинити найважливіший жест на початку вечора, перед тим, як почнуть заслуховувати клоунів. Тобто вийти перед «фанфарами», неголосно повідомити:

— Друзі, лише кілька днів тому з цього будинку від нас пішла чудова акторка, просто легенда — Юлія Ткаченко... Її дух ще витає в цих стінах... Встаньмо... Вклонімося. Вшануймо її пам’ять.»

Цього не зробили. До цього — голов­ного — вони не додумалися.

Клоуни, як завжди, — важливіші.

Навмисне обходжу десятою дорогою і жертв, і переможців цієї міськпремії. Навіщо воду в ступі товкти? Абсурд — це ж на будь-якій вулиці свято.

Різні думки, наприклад, виникають щодо преміювання національного масштабу.

Тріумфатор Шевченківської в театральній галузі — «приватна власність», тобто антрепризний проект «Про людей і мишей». Над ним трудилися сполучені штати сімей Бенюка-Хостікоєва.

Те, що Наталя Сумська та Богдан Бенюк — артисти чудові й різноманітних заохочень гідні — особисто в мене сумнівів не викликає.

Є лише нижче наведений сумнів: чи за «те» нагородили?

Спектакль Віталія Малахова «Про людей і мишей» — твір давно не прем’єрний. П’ятий рочок минув відтоді, як уперше показали на День незалежності. Особливої погоди в театральному кліматі те антрепризно-сімейне віяння, на жаль, не зробило. Новації режисерської думки від самого початку помітно не було. А поціновуваний мною Віталій Малахов після «Мишей» і зовсім розгубився. Пішов ніби «не в той степ» — у «кримський». Почали виникати сумнівні, як для нього, сцентвори на зразок «Заповіту цнотливого бабія». Сама назва заворожує.

У «Мишах», пам’ятаю, перша дія тяглася довго й нудно, як караван у Каракумах. Видовище навіювало думку про провінційний «треш», а не про арт-проект від майстрів.

Актори покірно йшли за сюжетом. А режисер знайшов тоді найпростіше з усіх можливих вирішень для повісті Стейнбека: сценічна оповідь а-ля «у степах України» — американські сезонні робітники як відгомони подорожей вітчизняних «мандрівників» за щастям (з елементами коломийок).

Оживало це «сказання» лише в нутрощах другого акту. Тоді на сцену сходила Наталя Сумська, яка чудово зіграла ще одне «а-ля» — ніби Мерилін Монро. Втім, і там осічка. Адже повість — 1937-го, а образ ММ (у легкій сукенці) — із 1954-го, коли поділ секс-символу провівався всіма вітрами в Нью-Йорку на розі Лесінгтон-авеню й 51-ї стрит над решіткою метро.

Та це деталі.

У премійованому спектаклі, повторюся, справді є самодостатні роботи — Бенюк і Сумська. Є гірка притчевість історії. Але це, пробачте, заслуга не режисера, а Джона нашого Стейнбека. От і все.

І навряд чи на п’ятому році прокату художня структура знайшла мускулатуру. І навряд чи у творчому плані цим «Мишам» сильно поступається «Ворона» — з тієї самої антрепризи. Все той же середній споживчий рівень.

Тому результат цього другого, так би мовити, абсурдного сюжету такий...

…У найближчому майбутньому потрібно негайно висунути на Шевченківську Гната Юру (посмертно) — за «Мартина Борулю» (50-ті ХХ століття). Оскільки тому спектаклеві ще більше років, і в плані ансамблевості він того більш гідний, ніж «Миші».

Шевченківський комітет — у його нинішньому складі — варто було б регулярно водити в театри. І, можливо, деякі комітетники усвідомлять: у премійованих ними акторів є більш виграшні досягнення.

Тільки хто оцінить? Хто професіонально відокремить зерна від плевел? Входила, пам’ятаю, колись до почесного складу досвідчена профі Неллі Корнієнко — і толку було побільше. Глас розуму в театральних дискусіях тоді перемагав.

І навіть сьогодні, наполягаю, Бенюка слід було преміювати за ряд робіт останнього періоду. За Яго («Отелло»), за Собакевича («Брат Чичиков»), за Швейка, безумовно. Це подієві ролі.

І для Сумської не «Миші» найвищий кар’єрний пілотаж. А, наприклад, центральна роль у недавній «Кайдашевій сім’ї» у франківців. Робота, яка склеює постановку й виправдує її життєздатність.

Але чи відвідують пан Лубківський енд його команда ці театри?

І що вони там дивляться? І чи від усіх ЖЕКів та антреприз вони й надалі будуть приймати заявки на розгляд?

Третє коло абсурду нагадує казку Ліндгрен. Коли Карлсон щоразу вигадував собі день народження, коли хотів отримати варення чи цукерки…

…Люди доброї волі, поясніть на пальцях, губами (з фактами, аргументами та художньою експертизою на додачу) — які творчі подвиги вдалині від наших очей відбулися на сцені Національної опери (за останній рік), якщо її постановнику-початківцю в молоді (як для цієї професії) роки на найвищому рівні присвоїли почесне звання «Народний артист України»…

Тут варто було б поставити три знаки питання. Оскільки молоду людину (в нього творче життя лише починається) позапланово-надурочно зрівняли в статусі з... Гнатюком, Мокренком, Мірошниченко, Стеф’юк, Ступкою, Кадочниковою, Роговцевою, Заклунною, Ротару, Хостікоєвим.

І нині, щоб повернути здоровий глузд на потрібну сторінку, всім переліченим слід від звання або відмовитися, або вже роздати його без залишку всім, хто тільки забажає...

Тим, кого Леонід Данилович свого часу не встиг «онароднити». І тим, кого Віктор Андрійович незабаром неодмінно ощасливить — у промислових масштабах.

Вираховувати народження та проходження таких «указів» — знову ж таки абсурдно. Марно. В «театрі абсурду» свої закони. Тобто закони умовні.

Буває, званнями пишаються, до сліз мліючи. Трапляється, їх розкидають, ніби знижені в ціні ялинкові іграшки після свят.

Правий-таки Скрипка: аби не ганьбити себе, слід або піти від «радянських пережитків» (перетворених на корупційні схеми), або здійснити «люстрацію».

Поїхали в передвиборні тури Н.Могилевська, М.Басков (та іже з ними) — налітай, поспішай: відразу «народні».

Знайшов хтось доступ до «першої сім’ї» (можна й до другої) — недовго маятися буде. Захочуть — так «народного світу» присвоять.

Зауважте, для цих звань подеколи давно не потрібен ані талант, ані совість. Лише близькість до...

Хіба ця, конкретна молода людина, яку екстрено вивищили в «народні України», чимось прославила наш театр у Європі?

Хіба його «розривають на шматки» найбільші світові сцени (і як аванс тут — заохочення)?

Невже сюди слід виписувати як незалежних експертів Белзу, Вульфа чи Вишневську, щоб хоч вони підтвердили очевидне: якість деяких робіт нашого героя — скромна, поки учнівська, хоча несоромна. Та аж зов­сім не видатна.

Чому Кирило Карабиць — наш молодий успішний маестро — підкорює Європу за диригентським пультом, утверджуючи істинні основи національного мистецтва, не ганяючись за примарними статусними «цінностями». І, уявіть, його таки «розривають на шматки».

Чому лише нинішнього року, на сьо­мому десятку, визнаний гідним звання «народного» талановитий майстер Віктор Шулаков, котрий поставив понад сотню спектаклів (!), став фактичним засновником Молодого театру, «впроваджував» українську класику у важких регіонах — в Криму, в Донецьку? І йому ще тридцять років тому мали виписати це звання. (Втім, уже за те, що не обминули указом хоча б тепер — окреме спасибі секретаріату. Якби не їхня наполегливість, то й досі була б нічим не відзначена шанована людина через підступи бездарностей).

…Чому співачка Валентина Купріна — дуже скромна жінка, свого часу зірка української естради (старше покоління пам’ятає її популярні пісні «Червона троянда», «Квіти ромену», «Троянди на пероні», «Поїзд із Варшави») — досі не має навіть «заслуженої», а якась стрибуха із «Шансу» вихваляється «народністю»?

ППГ — як діагноз: Повна Професійна Ганьба... Тих, хто роздає. І для декого з тих, хто, не змигнувши оком, усе це незаслужено приймає.

Фокус ще й у тому, що до новоявленого «народного» особисто я ставлюсь із симпатією. І з щирими побажаннями подальших успіхів.

Особливо ціную цю кар’єрну надреактивність. Це ж не жарт: не встигла людина втомитися від «заслуженого діяча» — її враз посадили на трон «народного» й мимоволі відчинили двері до можливого майбутнього керівництва Нацоперою. Віддаю належне його різнопрофільній діяльності. Тут тобі — оперна композиція. А там — ціла низка різноманітних «вечорів пам’яті» чи збірних концертів. Вісконті та Дзеффіреллі, звичайно, стільки б охопити не зуміли.

І ще от про що думаю... Знамените прізвище — це ж не лише «перепустка у вічність». Це й вічна відповідальність. «Такт потрібний не лише в музиці...» — моя улюблена крилатість.

Але такт і тактика — різні «напрями». В газеті «Культура і життя» якось прочитав спогади Алли Вишневої про Солов’яненка Анатолія Борисовича. Коли навесні 1997 року оголосили про те, що він, нарешті, став лауреатом Шевченківської, великий співак на всі привітання досить стримано відповідав: «Напевно, нікого з більш-менш гідних кандидатів так і не знайшли...»

Це сказав видатний співак, який прожив велике життя й прославив свою батьківщину на світових підмост­ках. Переконаний, то був не скепсис і навіть не образа за те, що дали-то премію пізніше, ніж це могло бути. То була етика, людська скромність. Той самий такт, який у його випадку завжди відповідав справжній музиці.

… І що ж тепер нам усім робити? Адже справді — «ребрендинг» здорового глузду. На користь абсурду. Тільки я-то й раніше підозрював: театр не лише «починається» з вішалки, він же, іноді, й «закінчується» на ній… Якщо туди, немов на шибеницю, підвісити той самий глузд... «Здорові люди, агов, здорові люди, де ж ви?..»