Театр для «мандрівних» режисерів

Дмитро Богомазов поставив у Черкаському музично-драматичному театрі «Отелло». За Шекспіром (Shakespeare). Вільямом. Ну так, майже за ним. А розпочинався експериментальний театр у Черкасах у березні 2001 року постановкою А.Жолдака. До прем’єри його «Одруження» було приурочене проведення круглого столу на тему «Чи потрібна зміна театральної політики в провінції?» У зв’язку з чим у Черкаси з Києва наскочив десант — критики, режисери, працівники мінкультури. Втім, як і передбачалося, запитання, чи потрібна зміна, було риторичне. Потрібна! — дружно вирішив круглий стіл. Але, що найдивовижніше, після «Одруження» та круглого столу реальна політика черкаського театру справді змінилася. Якщо дозволено буде порівняти цю політику з залізницею, то сміливо скажемо: у Черкасах стрілки зі стратегічного напрямку «Традиція» перевели на «Експеримент». А якщо порівняти театр із шкатулкою чарівника, то не менш сміливо скажемо: черкаський театр став ніби перехідною шкатулкою. Утім, серед її власників були й ті, хто на чарівника поки що лише вчиться, і ті, хто заїхав до Черкас суглоби розім’яти, від нудьги столичного життя. Проте ми забігли трішки наперед.

Отже, 2001 року було обрано стратегію розвитку театру. Залишалося визначитися з тактикою. Тут проглядалися два варіанти. Перший: орієнтація театру на молодого глядача, на прищеплення йому любові до театру, зрештою — на аншлаг у залі. Другий: орієнтація на фестивальну моду без особливого озирання на провінційного глядача. Звісно, в ідеалі ці тактики могли б і збігтися. Але якщо на першому шляху режисерові довелося б розробляти непросту концепцію побудови спектаклю, щоб не скотитися до рівня банальних «смішилок-страшилок», то на другому виявилося достатньо відчуття прагнення самовиразитися. Хай там як, а роботу театру було зорієнтовано не на аншлаг, а на участь у театральних фестивалях. «Одруження» звозили в Румунію, Болгарію, Францію, Молдову, спектакль розсипався. Не багато слави здобув собі в черкаському театрі й Олександр Шмаль. Його «Голі» зникли зі сцени майже без сплеску, як щука в ополонці. Потім промайнув похмурим привидом абсолютно неперетравний «датський» спектакль «Великий Лех» Олександра Дзекуна. Що ще? Так, звісно, «Фердідурке» Сергія Проскурні... Кияни за бажання зможуть побачити цю інтерпретацію Гомбровича 28 листопада на закритті Бієнале актуальних мистецтв. Тут потрібно сказати, що в цей самий «авангардний» період головреж театру Алім Ситник поставив «Вишневий сад». У нього, як і належить класиці, Чехов сприймається актуальним без жодних натяжок. Але «Вишневий сад» ми залишимо в дужках.

І ось тепер Богомазов... Знаєте, після «Отелло» хочеться вигукнути: «Нарешті!» Нарешті на експериментальному майданчику Черкас з’явився живий спектакль, який цікаво дивитися, який дивишся з задоволенням!..

Як і чим зачепити людину в театрі? Як і чим, якщо кожен із нас, не похлинувшись чаєм, стає за один телевізійний вечір свідком десятка вбивств? Зло стало прозорим, тобто невидимим. Ми дивимося на автоматну стрілянину й наслідки вибухів, як на лялькові спектаклі. Навіть не так! Ми — це ніби ляльки, гумово-байдужі, що дивляться ляльковий спектакль. Як і чим?..

Дозволю собі кілька слів про спектакль, тим паче що не всім «іногородній» спектакль доступний. «Отелло» — друга частина сценічного диптиху. «Едіп» за Софоклом, поставлений Богомазовим в Одесі, — його перша частина. Диптих розкинувся на пів-України... Богомазову в Черкасах якимось чином вдалося вставити в спектакль справжній середземноморський місяць і справжній маяк. Решта в нього до простого умовне. І зірки — дрібні лампочки з «Кін-дза-дза», і хвилі — завмерлі, і люди — ніби гумові ляльки, надуті до розмірів борців сумо, але без плавок, такі собі телепузики з невинними первинними статевими ознаками. Ну й пристрасті ніби умовні. Це спочатку. А спектакль зворушливим вийшов. І Дездемону (у виконанні Анжеліни Іванової) жаль до щемливої нотки в грудях, і — Отелло. Але Отелло (Юрій Берлінський) інакше; сумно, що навіюванню піддаються хороші люди, сумно, що людина — істота не стільки мисляча, як ми розуміємо, скільки програмована, інколи програмована чужою підлою волею, у даному випадку злою волею Яго (Сергій Бобров). У спектаклі безліч тонких знахідок... Так, що ще справжнє в Богомазова — текст, шекспірівський.

Дмитро Богомазов, зважаючи на все, художник, який тонко відчуває час. При цьому гідне подиву те, що він, сорокарічний сформований митець, справедливо значиться серед молодих.

Дмитро пояснює це просто: «Театральний інститут я закінчив 1995-го. Після мене було випущено принаймні п’ятдесят режисерів. Де вони? Про них нічого не чутно. Таке відчуття, що після мене нікого в українській режисурі немає. Ось я й значуся серед молодих...»

Директор Черкаського муздрамтеатру Володимир Осипов каже: «Пошук молодого режисера для нашого експериментального майданчика триває. Але є в мене й майже фантастична ідея: запросити до нас Еймунтаса Някрошюса. Його фотографія нині лежить у мене під склом. Проте якщо з Жолдаком і Богомазовим переговори тривали по півроку, то тут... Головне — зуміти його зацікавити. І річ не лише в грошах. Хоча особисті гонорари режисерів його класу сягають 30 тисяч доларів. Про це говорив Стуруа. Утім, Стуруа робив застереження, що йде на завищення гонорару, аби підтримати свій тбіліський театр... Є бажаючі вкладати кошти і в наш театр. Причому їх було б значно більше, якби існував закон про меценатство. Справді, доля наших експериментальних постановок поки що не завжди вдала. Але очевидно — для акторів робота з такими різними режисерами надзвичайно корисна, для них це чудовий тренінг, підвищення класу їхньої майстерності. Власне, це і є справжній капітал нашого театру й потенціал для його розвитку».