Те, що доктор прописав

Кілька сюжетів на різних каналах (навіть на російському) — на одну й ту ж саму «важливу» тему.

Матеріали в інтернет-павутинні — і знову про нього...

Про «Словник нецензурної лек­сики». Над ним ниділа Націо­нальна академія наук України в особі свого доблесного доктора — Лесі Ставицької.

...Я взагалі не уявляю, як ми стільки років жили без багатоярус­ної лексичної варіативності слова «п...» — та ще й у вигинах наукової транскрипції шановного професора. Ми, може, і далі так жили б, не знаючи печалі, та, певно, в академічних відомствах справи зовсім кепські, якщо для товарного просування деяких «інно­вацій» знадобилися піар-технології.

То чим там частуєте, панове?

Може, чергову «нанотехнологію» відкрили?

От мені, наприклад, невідомо: чи складають нині в Україні, приміром, «Словник пестощів» або «Словник любощів»? Або «Слов­ник компліментів»? Зате вже точно відомо: «табу» з деяких ерогенних «розділів» української мови недавно взяли та й зняли. І нас не спитали. А потім виставили «на продаж» саме ці цінності. Варт­ість — десять у.о. Налітай-поспішай!

Небайдужа до цієї проблеми О.Забужко ремствує, мовляв, попередній «Короткий словник жаргонної лексики» не викликав у науковому середовищі жодних дискусій. То я поясню, чому...

У науковому, а не в попсовому, середовищі такі теми, як ви розумієте, розробляли й раніше. Адже в науці теми різні і важливі, теми різні і потрібні.

Але на те вона й наука, щоб очевидні речі фільтрувати: оце відкриття — на перший план, а про «це» — тільки у вузькому науковому колі. Так заведено. Є певна етика.

Бо даний «проект», як мені вбачається, зовсім не для гіперпіа­ру і не для модних книжкових роз­кладок... Коли на одній полиці — Лузіна (зі своїми «відьмами»), на другій — Бузина (із невгамовним «вурдалаком»). А на третій — доктор Ставицькая (із цим шедевром). Тільки тому, що тема (наукова), але дуже «смажена».

От і хапають, поки не охолола.

Надто вже затребувана ця «тема» у самому суспільстві, котре й «вибачте» не завжди каже у громадському транспорті. Зате без наукових зусиль видає по три поверхи добірного «звіту» — із життєдайними прикладами.

Це те саме суспільство, яке цілодобово закликають із телевізора хлебтати пиво різних марок. Суспільство, котрому щовечора «рекомендують» спати з ким прийдеться (у всіх серіалах і навіть у науково-документальних фільмах).

...Це те саме суспільство, до якого вчені рангу Ставицької поки, на жаль, не донесли звістки з полів про презентації випадково перевиданих словників В.Даля чи Б.Гринченка. Або потрібної книжки М.Жулинського «Із забуття — в безсмертя».

Зате тепер це ж суспільство, упевнений, дізнається, що, наприклад, слово «х...» — це ж тобі не просто «х...», а цілих дванадцять густих сторінок різних варіацій на ту саму ерогенну тему: як? куди? кого? яким чином? Це ж скільки емоцій!

До цього словника — на мій подив — чомусь затесалося і слово «любов». Треба ж таке! А я, наївний, гадав, що це зовсім не лайка, а виявилося...

Зате слово «стид» у цій книзі шукати геть марно. Хоча сказав же народ: «Стидно, коли видно!».

Отже, знав, про що казав. Не все, що «видно», слід випинати й піарити. Про щось краще диску­тувати суто «серед своїх» — на наукових конференціях, на захис­тах кандидатських або докторських. На сторінках методичок, а не розкішно виданих томів.

А скільки ж творів перелопатила докторка безсонними ночами в пошуках художньої платформи, щоб виправдати цю свою систематизацію! І раптом виявилося: велика українська література ХIX століття — і моральна, і гуманна, і цнотлива. І немає на що вченому обпертися — ні у Нечуя, ні у Старицького, ні у Кобилянської, ні у Лесі Українки. Вони — ангели, істинні світочі моральності.

Зате у цій справі вченому в поміч — Лесь Подерв’янський. У нього справжній бенефіс на цих сторінках. Але з якого це доброго дива ми повинні «діагностувати» стан української мови переважно за хуліганськими витівками Подерв’янського? Може, їх ще й до шкільної програми включимо разом із цим словником? А сам словник як практичний посібник вручимо доблесній коаліції для парламентських дебатів? Адже обкладинка бойова, помаранчева. Та й «ниці» приклади зі згадуванням Януковича є. Їм — посланцям народу — якраз. Пошлють — як пити дати. З академічною підкладкою.

Ой, облиште, яке тут хан­жество...

От тітка моя покійна, то ця зна­ла навіть більше варіацій на ці ж «наукові теми». І посилала на свій лад із усіма емоційними переливами за всіма адресами. От, думаю, якби взялася колись «систематизувати» вже свій фольклорний потенціал, стала б тричі доктором отаких наук! «Теорія завжди, мій друже, сіра, а древо жиз­ні — золоте!» — мовляв Гете.

Тому і мучуся дилемою: ця збірка українських лайок — виключно «наукове досягнення» чи суто «субкультурне явище»? От у чім питання. Може, взяти підказку у залу?