Тато Карло в країні «диваків». Дві долі Миколи Гринька

Поділитися
У Києві на Байковому вандали розгромили пам’ятник актору Миколі Гриньку. «Талісману» Андрія Тарк...
Микола Гринько

У Києві на Байковому вандали розгромили пам’ятник актору Миколі Гриньку. «Талісману» Андрія Тарковського та улюбленому кіноперсонажу уже кількох поколінь — тато Карло в «Пригодах Буратіно», професор Громов у «Пригодах Електроніка» (це для тих, хто, можливо, не пам’ятає). Скульптура не на центральній алеї, трохи далі... За геометрією огорож — у затінку дерев. Актор застиг на повен зріст. Цілих два метри. Він майже такий, яким був у житті. Симпатичний, із неповторним іронічним виразом прищулених тепер уже застиглих очей із добрим бісиком, трохи сутулий, в елегантному піджаку, у сорочці з розкритим коміром, у руці парасолька… Цю парасольку покидьки довбали, мабуть, кувалдою — піддалася не відразу. Хотіли було взятися вже за «руки»-«ноги», та хтось раптом злякав…

Миколі Гриньку нинішнього року виповнилося б 85. Це точна дата. Всупереч різним офіційним довідкам. У роки свої молоді він щось накрутив із документами. І вдова актора, скрипачка Айше Рафетовна Чулак-Огли, тепер розповідає, що колись у нього виникли проблеми з армією — «от Гриня, напевно, і скинув собі зайвий рік, і скрізь стали писати «народився 1920-го».

У 20-му, чи 21-му— для когось це має велике значення? «Ну, був такий актор, ну, високий, професорів грав, ну, в Києві, мабуть, бував наїздами, а знімався ж — у Москві, Ленінграді!..»

Айше Чулак-Огли (Гринько)

Цікаво, але не з чуток знаю, що навіть не всі кінематографісти (особливо останніх призовів) знають про те, що улюблений актор Тарковського все життя прожив в Україні, народився в Херсоні, багато років пропрацював у Запорізькому драмтеатрі імені Щорса (до Російської драми згодом його так і не прийняли); про те, що з десяток років він «протрубив» на рідній естраді в ансамблі «Дніпро» і засмучувався, коли через високий зріст його порівнювали з Тарапунькою («Ноги мої постійно заважали моєму ж творчому зростанню!»); уже згодом його візьмуть на студію Довженка... І тільки потім розпочнеться «велике життя» і справжня слава — фільми Тарковського, Юткевича, Бикова, Алова, Наумова, Герасимова, Зархі, Левчука, Кончаловського, Нахапетова, Параджанова. А ще дуже популярне дитяче телекіно.

З Андрієм Тарковським

Рейтинг «упізнавання», якщо можна так сказати, у Миколи Гринька завжди був високий. Діти, так ті просто висіли на ньому гронами, коли тільки спускався сходинками зі свого півкруглого будинку в Києві на вулиці Гоголівській. Краще тата Карла для них не було й бути не могло. Сьогодні навіть смішно розповідати, як наприкінці 70-х, коли режисер Леонід Нечаєв знімав на «Біларусьфільмі» «Буратіно», якісь божевільні троглодити-кіночиновники вирішили не затверджувати Гринька на роль батька дерев’яної ляльки: «Актор він, звичайно, непоганий, але з таким зростом йому не Карло грати, а Гуллівера!» Режисер Нечаєв на свій страх і ризик тоді плюнув на заборону. І розпочав зйомки фільму за участю Гринька. Невідомо, чи попало йому за це (чи чиновники просто забули свої естетичні побоювання), проте роль згодом стала для актора «стихійним лихом». Майже тим самим, чим для Фаїни Раневської «Муля, не нервируй!» Уже навіть зігравши у великих фільмах Тарковського, усе одно для багатьох він залишався «татом Карлом». І тільки так його називали на вулицях, на зустрічах, на кінофестивалях...

«Не впізнати» його обличчя було неможливо. За всіх часів таких облич багато в кіно не буває. У ньому... і простодушність, змішана з таємницею, і радість, виткана зі смутку, і сум, що випромінює осяяння.

На сотнях фотографій — а це ролі й у фільмах, і десятки фотопроб — він скрізь такий різний (від німецького солдата до Льва Толстого, від Чехова до Дон Кіхота, від Професора до... кого завгодно), що це вже не просто стан фізичного перевтілення, а якісь прижиттєві реінкарнації, переселення душ. В очах так і незіграного ним Дон Кіхота (три дні тривали проби в картину Чхеїдзе, та ба) — безодня і дитяча захопленість. В обличчі «друга Гораціо», теж незіграного героя в «Гамлеті» Козинцева (знову-таки через зріст виникли скандальні непорозуміння зі Смоктуновським, і Гринько випав) — особливе знання про життя. І Тарковський, слід думати, не випадково запрошував Гринька майже в усі свої картини — «Іванове дитинство», «Андрій Рубльов», «Дзеркало», «Солярис», «Сталкер». Може, образ і постава Миколи Гринька якоюсь мірою відтіняли своєю земною глибинною «справжністю» часом інфернальні образи-фантоми, виконані в його фільмах іншими улюбленцями — Солоніциним, Кайдановським? Гринько ніс «світло та спокій» у ці фільми. Надавав їм лише своєю присутністю якусь особливу осмисленість. Тарковський міг би, напевно, більше знімати Гринька. Та померли, не народившись (на екрані), чимало його задумів — «Гофманіана», «Біси», «Майстер і Маргарита»...

…З тією, «тарковською», справжньою, половиною колишнього життя вдову Миколи Григоровича Гринька (вона постійно супроводжувала чоловіка в усіх його кіноекспедиціях, стала ангелом-охоронцем його долі), нині з’єднує лише вузький міст — листи Марини, сестри геніального кінорежисера. Листуються вони постійно. І в київській квартирі Айше (саме так без по батькові вона й просить себе називати) постійно з’являються томики нових книжок про Тарковського. І повсякчас їй немов хочеться повернути час назад — багато імен не ідуть із пам’яті.

АНДРІЙ — давня і постійна тема їхніх розмов і суперечок. «А що Андрій? Коли зйомки? Він телефонував?» Тарковський був магнітом. У житті Гринька Андрій Арсенійович виник несподівано, як несподівано виникає часом усе справжнє. Хто міг уявити, що колись комедійний актор, попросту «дилда», який виконував легковажні канкани та фейлетони на провінційних естрадних підмостках, а також травестійно танцював Одетту-Одилію (із його-то зростом!) в одному з «шоу», раптом переселиться в туманний філософічний світ кінопристрастей і кінопровалля Тарковського? Як у них усе розпочалося? Дуже просто, загалом. Айше про це розповідала не раз. Та якісь деталі згодом стираються, щось нове зринає з пам’яті:

— Гринько якось повернувся після стомливого гастрольного турне, зібрав свій рюкзак (він був затятим рибалкою) і вирішив махнути під Канів, відпочити на природі. Щойно поїхав — дзвінок. Телефонував Георгій Натансон. Тоді він був другим режисером у Тарковського. Андрій Арсенійович строго велів «без Гринька не повертатися». Тому що тоді вже розпочиналися зйомки «Іванового дитинства» — першого визначного фільму Андрія».

Що залишилося в пам’яті від тих зйомок? Переїзди, валізи, якийсь натхненний порив, із яким творив Андрій. Ще нескінченні зустрічі в готельному люксі Тарковського. Було очевидно, чого хоче цей молодий режисер. І начебто було зрозуміло, що можуть його актори. Гринько багато чого міг. Він рвався в імпровіз. Пропонував на зйомках «Іванового дитинства» різні варіанти тієї чи іншої сцени. А Тарковський скипав. Іноді обурювався. Ламав чимало його задумів, стояв як камінь на своєму. Гринько якоїсь миті розгублювався, засмучувався, потім казав дружині: «Та, може, Андрій має рацію?». Коли пізніше розпочалися зйомки «Андрія Рубльова» («Страсті за Андрієм»), Тарковський запросив Гринька на роль Данила Чорного беззастережно. Без роздумів. Айше сьогодні каже, що Микола Григорович не стільки грав свою роль, скільки «малював» образ іконописця. І якесь внутрішнє світіння йшло навіть від його зовнішності в кожному кадрі. А сестра режисера, Марина Тарковська, згодом напише: «У «Рубльові» Андрію необхідно було передати в кадрі сьогохвилинний стан гранично вірогідно. Гринько розумів і блискуче доносив до глядача цю правду». Потім була ще одна спільна робота — «Солярис» за Лемом. Тарковський знову наполіг, щоб на роль Ніка — людини Землі XXI століття (нашого століття) запросили Гринька. Під час зйомок вони жили з дружиною... у монастирській келії. І, напевно, ті дні були одними із найщасливіших, коли дуже умовний затишок, коли контурний побут. Коли шепоти (у келії) і крики (на знімальному майданчику). Після чергових знімальних маневрів і задушевного спілкування з Баніонісом Гринько знову хапався за своє — за вудку, відпливаючи в тихий затон (подалі від Тарковського) ловити рибу недалеко від Сторожевського монастиря. А Андрій Арсенійович, зрозуміло, продовжував літати у своєму «Космосі», розриваючись між Батьком і Сином. За спогадами Айше, яка досить довго перебувала на тих зйомках, «Солярис» у Тарковського народжувався важко, тому що космічні сцени не вибудовувалися через причини технічні, а «земні» теми подовгу доводилося погоджувати з Лемом.

Потім був «Сталкер». Страшна мітка в долі кожного, хто ввійшов у цей фільм — у «зону» відчуження Тарковського. Тоді режисер уже ні на чому не наполягав. Він сам запропонував актору вибрати ту чи іншу роль. І Гринько в «Сталкері» вибирає Письменника — точний, глибокий, роздвоєний образ. «Андрій тоді подивився на Колю, а той був одягнений у дуже модне аристократичне пальто — і відразу ж відмовився від ідеї, — згадує Айше. — Тарковський відразу все переграв і запропонував йому Професора. Коля, звичайно, засмутився. Хоча приховав це. Він розпочав роботу — адже від Тарковського не відмовляються».

Гринько знайшов для свого Професора стару, як сказали б сьогодні, «секонд-хендівську» шапочку. Натягнув її на чоло, постаравшись немов зменшити свій зріст і всіма доступними способами мікшувати природжену елегантність. На зйомках Гринько «не влазив» в один кадр разом із Кайдановським і Солоніциним. І вони постійно жартували з цього приводу, забавлялися. Це «розслаблювало» напружені зйомки в Таллінні. Оскільки не «фірмові» пейзажі цього міста потрібні були в кадрі Тарковському, а передусім болотиста місцевість із зруйнованою електростанцією і похмурим паперовим комбінатом на додачу. Там була його «Зона»... Світ, звідкіля немає вороття. Після «Сталкера» незабаром вмирає енергійна дружина Андрія Арсенійовича. Один за одним згодом стали залишати нас Толя, Коля, Саша... Солоніцин, Гринько, Кайдановський... 1982-й, 1989-й, 1995-й... Кайдановський на ногах переніс два інфаркти, а третього не пережив, померши вранці 3 грудня 1995 року, так і не дочекавшись свого 50-річчя. У Гринька трохи раніше виявили лейкоз, і помер він у день виписки з лікарні: відірвався тромб... У «Сталкері» герой Гринька, хто пам’ятає, хотів знищити «Зону», цю «кімнату страху», цей простір безумності й примарний міраж — те, що калічить душу та долі. Не зміг...

Фатальний «Сталкер» вийшов у 80-му. То був рік Олімпіади та смерті Висоцького. «Радянські дисиденти, декаденти та інтелектуали віддавали перевагу «Сталкеру», а не тодішнім блокбастерам «Москва сльозам не вірить» і «Екіпаж». У Тарковському вони побачили нового месію, а туманні філософські діалоги його героїв трактували вільно й часом за межею розумного», — написав нещодавно один кінокритик.

— «Сталкер» став для них фільмом-мукою, — каже сьогодні Айше. — Атмосфера була нервова. Тарковський постійно був засмучений: «Це не мій фільм! Я не можу випустити таку картину, я маю все перезняти!» І він справді перезняв майже готову стрічку. Попри очевидну опальність Тарковського, йому все-таки дозволили це зробити. Потім чергові муки — озвучування. Андрій знову на межі: «Будете так лише в поганому театрі грати, а не в мене!»

Гриньку діставалося від Тарковського трохи менше, ніж, наприклад, Анатолію Солоніцину. Той просто валявся на підлозі з мікрофоном біля рота, тому що Тарковський шукав оригінальне звукове рішення здавленого голосу, який відбиває страх людини. Вже потім — після зйомок і нервів — у Гринька пропав голос. Виникли проблеми зі зв’язками. І Тарковський замінив у своєму фільмі голос Миколи Григоровича на голос іншого актора. Так і розсталися. Начебто друзями. Та, як виявилося, — назавжди.

ЛЮБОВ Орлова — лише епізод у долі Гринька та його дружини. Та епізод яскравий. На початку 1973 року на сторінках журналу «Мистецтво кіно» з’явилася фотопроба Орлової до нового фільму Григорія Александрова «Шпак і Ліра». Акторка мала грати розвідницю Людмилу Грекову. Її партнером у цій картині став Гринько. Це був останній фільм Орлової—Александрова, і найневдаліший. Зйомки розпочалися навесні. І на «Мосфільмі» щосили розповідали байки, висміюючи цю роботу й спотворюючи назву «Маразм і...» У першій частині картини Орлова грала служницю в будинку німецького генерала, а в другій — світську даму, племінницю баронеси. Головній кінозірці радянської епохи в її 70 років потрібно було зіграти спочатку 25-річну дівчину, потім сорокарічну жінку. Микола Григорович і Айше спостерігали за цими метаморфозами кінозірки з цікавістю і навіть деякою розгубленістю. Їх немов щось у спину штовхало на «Мосфільм» — «підглянути» за «великою Орловою», зрозуміти, як вона може так вільно грати з часом у піжмурки. На майданчику справді була 40-річна жінка. Орлова немов ілюструвала текст однієї своєї сценічної героїні: «Мені завжди буде тільки 39, й жодним роком більше!» У перервах між зйомками Любов Петрівна якось підійшла до Гринька та Айше, обійняла їх: «Знаєте, а ваша пара нагадує мені наш «дует» з Александровим!» Виявилося, що Орлова — при всій своїй величі на екрані — навіть нижча зростом від Айше (у неї 155). Що вже казати про Гринька. Згодом Орлова та Александров запросили їх до заміського будинку у Внуково, де Любов Петрівна господарювала. Неможливо було уявити, що це ідол епохи — перед ними була звичайна, земна, дуже добра людина. А до цього вона цілий день була на студії в складному гримі, під перуку їй підтягали шкіру обличчя, цілими днями вона не знімала зимові костюми — зйомки йшли подовгу, по півтори зміни... У «Шпака і Ліри» виявилася жахлива доля. Це, мабуть, єдиний із фільмів за участю Гринька, який не бачив широкий глядач. Картина вийшла недосконалою в усьому. Ситуацію не рятували навіть чудові актори. Орлова суворо наказала цей фільм ніколи й ніде не показувати. І тільки в рік столітнього ювілею кінозірки цю стрічку в зручний ефірний час демонстрували на одному з центральних каналів. Можливо, із метою дискредитації? Тільки кого?

АНТОН Павлович (Чехов) — Микола Григорович (Гринько). Начебто не родичі. А обличчя одне. Багато хто щиро плутався, розглядаючи їхні портрети. Як, наприклад, актор Юрій Яковлев. Коли робили фотопроби до фільму «Сюжет для невеличкого оповідання» (режисер Сергій Юткевич) і віялом розклали справжні знімки Антона Павловича і фотопроби Миколи Григоровича (у гримі), то Яковлев, який грав письменника в спектаклі Вахтанговського театру «Насмешливое мое счастье», звісно ж, тикнув пальцем у фотографію Гринька: «Та ось же він, справжній Чехов, що ви мені морочите голову!» Подібність була феноменальна.

Гринько якось летів з Анадиря до Києва через Москву й зупинився в готелі. Там його і знайшов асистент режисера: «Сергій Юткевич просить вас приїхати, він хоче запропонувати одну дуже хорошу роль». — «Яку ж?» — «Антона Павловича Чехова». Гринько ледь не знепритомнів. До Києва він, звісно ж, тоді не полетів, а відразу на «Мосфільм». І з порога запитав у режисера: «А ви знаєте, який у мене зріст?» — «А ви знаєте зріст Чехова? 187!»

Юткевич просив його не грати «у Чехова», а бути собою: м’яким, інтелігентним, зовсім не тим Чеховим, про якого сьогодні пишуть досить мутнуваті важкі книжки «закордонні вчені». Юткевич дав актору півроку на підготовку до ролі. І за цей час він вивчав чеховські листи, чеховські твори. Гринько спеціально відростив бороду для ролі. І дружина актора зізнається, що у зв’язку з цим образом він навіть внутрішньо змінився: «Його очі немов відбивали існування в ньому двох начал. А після зйомок він сам і казав: «Дивлюся на світ не очима Гринька».

Досить скромний за режисерськими і сценарними достоїнствами фільм мав спокійну пресу і «перепустку» на міжнародні кінофестивалі. Туди Гринька запрошували разом із його партнеркою — Мариною Владі, вона грала Ліку Мізинову. Від того «Сюжету», коли що й залишилося в пам’яті, то знову-таки Гринько-Чехов і гарна сукня в горошок Владі-Мізинової.

МАРИНА — ще один міст між минулим і нинішнім у житті дружини Гринька. Айше, звичайно, пише їй довгі листи. Владі відповідає. Та коротше — листівками: «Дорогая Айше. Сегодня день рождения Володино. Не смотря на время меня еto очень tpoгаиt… Всегда помню дорогова Ник Грига! Целую tебя Крепко. Марина В.» (текст наведений дослівно, із збереженням орфографії та пунктуації Марини Владі).

Айше каже, що сьогодні акторка в досить важкому психологічному стані. Недавно помер її чоловік. Не так, як хотілося б, складаються стосунки з дітьми. «А вже те, що пишуть про неї чи кажуть, — не вірте і не слухайте, це нісенітниця. Вона людина надзвичайна. Дуже чуйна, людяна. Скільки років минуло, багато чого могло забутися, обірватися, а вона пам’ятає, навіть намагається допомагати мені, знаючи, як ми живемо тут».

Майже щодня на зйомках «Сюжету» вони зустрічалися, спілкувалися. Причому вітали один одного по-різному. Марина казала: «Здравствуйте». А дружина Гринька: «Bonjour!» Часу тоді було багато. Час був гомінкий, п’янкий. Своїх синів Владі розмістила в радянському піонертаборі. І на бідолашних її дітей пов’язали червоні галстуки, а ті не розуміли: дивувалися, але не пручалися. Владі ж хотіла, щоб її хлопчики не сприймалися як діти «зірки», а були «такими, як усі радянські діти». Зйомки фільму про Чехова проходили під Москвою. Актори та їх близькі жили в селі Вузьке, причому у звичайних селянських хатах. Дружина Гринька готувала для дітей Владі домашні котлети — і донині дуже пишається цією своєю «творчістю». Звичайно, у зв’язку з Владі постійно виникала тема Висоцького. «Я ніколи не забуду очі Марини, коли вона говорила про нього. Ніжно-блакитні, вони ставали нічними, зеленими очима русалки. Коли Володя прибігав на знімальний майданчик, Марина не могла грати. Вони повсякчас начебто шукали одне одного», — написала ще десять років тому Айше.

Владі називала українського актора «НіГрі», обриваючи перші склади в його імені та прізвищі. Їй, певне, було так зручніше. А Гринько якось потрапив навіть у її французький заміський будинок, коли в Парижі відбулася прем’єра «Сюжету для невеличкого оповідання». Біля її будинку він побачив із десяток легкових машин. «Навіщо ж стільки гостей, Марино?» — «Які гості, НіГрі? Це все наші машини!» Для багатьох Владі — «чаклунка», муза Висоцького, трохи скандальна імпортна кінозірка. А для сім’ї Гриньків вона стала рідною людиною. Сімнадцять років немає на світі актора. А вона пам’ятає і його, і роботу над їх єдиною спільною картиною. «Смыкается круг, не порвать мне кольца», — написав Висоцький. Дедалі вужчає коло людей, які знали Гринька, працювали з ним. Але Марина залишається в цьому колі. Зовсім недавно, через якісь справи опинившись у Росії, через сестру Всеволода Абдулова вона передала гроші Айше... Владі не треба розповідати «як жити не можна».

Дружина Миколи Гринька не змінює адресу. Живе в тому самому жовтому будинку на Гоголівській — уже 17 років без нього. Півколо фасаду — як образ розірваності колись цілісної долі. До й після — із ним і без нього. Здається, уже нічого не з’єднаєш і не склеїш... Та вона намагається. Її квартира немов чекає тільки одну людину. «Мне снится день, который не вернется, и человек, который не придет», — і щось підкреслено романсове є в цьому сюжеті. Абсолютно нічого не змінюється в інтер’єрі цього будинку багато років (немов це музей, а не оселя). Підтримується лише ідеальна чистота. Та ще грати на балконі терміново довелося встановлювати, тому що якісь відморозки недавно намагалися залізти через кватирку.

...И ось ці металеві грати, вибачте, Айше, мені вже чимось нагадують... добровільне самоув’язнення в «двокімнатній самітності». Адже, крім неї, тут тільки його капелюхи, його парасольки, його портрети, його іграшки... Колись їм же подаровані й грайливо названі «Лев Миколайович», «Антон Павлович», «Айше Рафетовна». І хоча сантехніка у квартирі давно застаріла, а багачі-сусіди своїм ремонтом, напевно, уже назавжди перекрили їй воду на кухні — «життя триває»...

…У двокімнатній на Гоголівській вони прожили трохи більше чотирьох років. Спочатку знімали кути. Потім будували кооператив. Уже будучи «народним», він просив «партію й уряд» про розширення (хотів перевезти до Києва маму з Запоріжжя), але «нагорі» його ніхто не почув, відмахнулися. Та щасливі вони були в будь-якому курені. Познайомилися, коли йому було вже 36, а їй (утім, це не важливо). Айше запросили скрипачкою до Київського естрадно-симфонічного оркестру, а Гринько там же конферував разом зі своїм колегою Григорієм Антоненком. Гринько був одружений. І вони наближалися назустріч один до одного повільно, поступово, спроквола, як різні потяги дуже далекого прямування — із різних пунктів. Спочатку взагалі не сприймали один одного. А розговорилися — виявилося, є спільні теми. Якось після чергового звітного концерту в порожньому темному залі вона сіла до рояля і стала грати Рахманінова, Грига. Він підійшов непомітно, присів навпочіпки, став слухати. Після того концерту «для двох» стало очевидно: ця музика їх і обвінчає.

Не було весілля, медового місяця. Було непросте, але дуже насичене життя двох люблячих людей. Куди він — туди вона. Куди вона — туди він. Зйомки, експедиції, фестивалі: скрізь разом. Їм завжди було про що говорити. Їм ніколи не було нудно й не треба було напружуватися в пошуках тем. «Його зрілість, що вирувала, не мала віку, а душа його завжди була молодшою за мою. Він був симпатичним, азартним чоловіком. Любив він бога вина й частенько ходив «по кривій», любив стріляти в тирах і, поки не виб’є всі призи, не виходив із них; шанував жіночу красу й любив «пулечку», хоча майже завжди програвав...» (усе це з її монологів).

Перші десять років — без нього — її життя вибудовується строго за одним і тим самим сценарієм — майже ритуалом. Ранок, дорога, цвинтар, квіти... І так щодня. Протягом десяти років. Без «вихідних» і «відгулів». Останнім часом, коли за станом здоров’я вона вже просто не може навіть ненадовго вийти з квартири, цей обряд і цю традицію довелося перервати вимушено. Та до цієї миті вона переконана, що якби була поруч із ним тоді, біля пам’ятника, вдалося б уберегти його від вандалів, від негідників...

У цій її відданості й майже шаленому коханні, причому непідкресленому, а неголосному, недемонстративному (хто взагалі коли-небудь бачив цю жінку на кінозаходах або ж на піку громадської кінодіяльності у зв’язку з ім’ям знаменитого чоловіка?) є начебто щось літературне. Та водночас не штучне, а живе, дуже пристрасне. Це, коли хочете, якась варіація (у нашому варіанті, правда, більш адекватна, ніж першоджерело) на тему Аделі Гюго, дочки знаменитого романтика, яка, зустрівши в будинку батька стрункого капітана Пінсона, палко закохалася — і підпорядкувала згодом усю свою біографію тільки одному почуттю, Тому Самому Почуттю, і кілька десятиріч поспіль (уже без нього) повторювала лише одне ім’я, жила з цим ім’ям на вустах... Нічого іншого їй не було потрібно.

...Коли 1989 року помер Гринько, померла й якась частина її самої. Це очевидно. Згодом, уже прийшовши до тями, вона стала думати тільки про пам’ятник, знайшла скульптора Володимира Міненка, продала якісь речі, назбирала необхідні на цю роботу 700 доларів (на ті, та й на ці, часи чималі гроші) і попросила «зробити Колю лише на повен зріст». Навіть з оператором Вадимом Юсовим із цього приводу радилася: «Вадику, як ти вважаєш?..» Уся майстерня скульптора Міненка в ті роки була завалена фотографіями Гринька. З кожного кутка, із кожного підвіконня дивилися його різні-різні-різні обличчя. «Я скульптора попередила відразу: впіймати Колін настрій непросто, він буде постійно висковзувати». І понад рік створювався цей «інший Гринько». У скульптурному образі актора все-таки залишилася хоча й застигла, але енергія: в очах — смішинка, в усмішці — смуток. Коли їй тільки подзвонили, повідомивши, що на Байковому «громили Колю», вона тільки повільно осіла в кріслі...

Дивна доля в людини. Точніше, дві долі. Начебто б обидва щасливі — особиста і творча. Та все-таки є якась «чорна діра» в усьому цьому... Вдома, в Україні, Гринька завжди знімали неохоче. Начебто визнавали, шанували. Та для вітчизняного кіно він як був, так і залишився «сторонньою натурою». Людиною зі сторони. Інакшим «серед своїх». Усі усвідомлювали масштаб його дару. І розуміли, що Тарковський даремно запрошувати не стане. А на батьківщині чи то режисерів гідних його не знаходилося, чи то побоювалися чогось. Він усе життя мріяв про роль Миколи Задорожного в «Украденому щасті» Івана Франка, ще з тих часів, коли працював у Запорізькому театрі (побачивши Бучму в цій ролі — він просто «захворів» на матеріал). Гринько сам написав сценарій «Украденого» і шість років благав запустити фільм на Київській студії: йому й не відмовляли, і не погоджувалися. Зрештою він просто перестав дзвонити на студію. Будучи вже нездоровим, він мріяв екранізувати в Києві життєрадісну комедію Альдо Нікколаї «Сеньйор Маріо пише комедію»; особисто зв’язався з італійським драматургом, обнадіяв його подальшою роботою. Усе було дарма... І це, виявилося, нікому не потрібно. І сьогодні він, як і раніше, такий самий сторонній «серед своїх», регулярно вислизаючи з традиційної «когорти» знаменитих, визначних, знакових, коли з приводу і без нього заходить мова про те найкраще, що було в українському кіно. Адже і він був. І багато грав. Особливо часто грав добряків-диваків — милих земних чарівників. І глядачів своїх він немов би привчав бути добрими диваками, бо лише такі спроможні хоч щось змінити в ненормальному світі. І світ змінюється... І диваки начебто десь ще залишаються... Тільки дедалі частіше хочеться взяти це слово в лапки. Особливо після того, як кілька годин поспіль порозмовляєш із його вдовою, послухаєш про це лихо на Байковому. Та ще й лихо не приходить одне. Помер її брат — єдина рідна для неї людина, яка донедавна залишалася на цьому світі (хоча й у іншій країні), котра хоч якось їй допомагала, підтримувала. І хотілося б завершити сюжет на ноті «життя триває», та це тільки в сучасному мильному кіно герої можуть кожного вечора розраджувати. Тому що дуже по-різному в різних людей може все «тривати». Особливо, коли доводиться рахувати копійки, оскільки позбавляють субсидії, коли часом просто немає на що жити й нічим платити за квартиру (яку вона не хоче продавати нікому, ніколи й за жодних обставин: «Ну як, адже тут Коля жив!»); коли місяцями перебиваєшся з хліба на воду, і в домі немає навіть старого відеомагнітофона, щоб забути про все — і знову побачити на екрані його, колишнього.

У такі хвилини, напевно, їй бодай і залишається, що писати... листи одному відомому «адресату». «Колю, моя вічна туга тільки за тобою, а твоя — це вже радість життя вічного. Чим вище ти летиш, тим більше тягнеться до тебе моє серце. Воно не самотнє».

Поки ніхто не відповів.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі