ТАМБУРНА ЗОНА

Доводиться визнати, що антрепризного театру в чистому вигляді в Україні не існує. У нас є «тамбурна зона», як висловився А.Кужельний, — проміжний етап між театром традиційним і антрепризою в її класичному західному варіанті. Навіть майстерня театрального мистецтва «Сузiр’я» — перший вітчизняний антрепризний театр — уклала нещодавно штатний розклад. Проміжна між репертуарним театром і антрепризою форма — і є та міра ризику, яку ми поки що можемо собі дозволити.

Але і цю «міру ризику» нечисленні вітчизняні антрепренери подають у різній упаковці. Деяким з них, як, приміром, Жолдаку, зручніше мати справу з неблагополучними в матеріальному сенсі провінційними театрами, ніж з примхливими зірками вітчизняної сцени. У результаті виходить якась антреприза по-українськи, відмінність якої від західного і навіть російського варіанта ангажементного театру полягає в тому, що робиться вона не під зірок, а під вмілого і заповзятливого шоумена на кшталт того ж Андрія Жолдака.

Шоумен — цар і бог такої антрепризи, і актори готові терпіти його жорстокі експерименти заради того, щоб «вибитися в люди», — звісно, у матеріальному, а не у творчому плані. Відомо, що перед тим, як Жолдак зробив з трупи Черкаського драматичного театру антрепризу, на стіл директора цього храму Мельпомени лягло чимало заяв про звільнення. Тепер актори задоволені — Жолдак вивіз «Одруження» у Європу й істотно підвищив їхні заробітки, але театру в неодноразово імпортованому спектаклі залишилося мало.

Жолдаківський варіант антрепризного театру — це шоу-лабораторія, у якій з акторами поводяться більш ніж суворо. Вони не повинні блищати — блищати в шоу-лабораторії може лише шоумен. Їхня задача — точно виконувати вказівки шоумена і не зазіхати на його лаври.

Антреприза по-українськи — наслідок акторських злиднів і соціальної незахищеності. Коли в ледь животіючому провінційному театрі є такий от шоумен-антрепренер, до нього відчувають лише почуття подяки. Розкручені столичні актори досить вимогливі стосовно антрепризного театру, і вимогливість цю доводить хоча б факт «зникнення» Хостикоєва і Сумської з останнього варіанта гринишинського «Дон Кіхота». Вимоги провінційних акторів — мінімальні, тому вони — вдячний матеріал для не завжди доброякісних антрепризних експериментів.

Втім, як відомо, жолдаківське шоу-експериментування спрямоване на те, щоб викрити репертуарний театр у неспроможності і несучасності. Експерименти Мирослава Гринишина далекі від «школи скандалу» — вони переслідують скоріше пафосну-ідеологічну мету. І доводиться визнати, що останнім часом антрепризні спектаклі Гринишина віддають агіткою. У «Останньому Дон Кіхоті» грубе агітаторське начало вже давалося взнаки, в «У.Б.Н.» воно позбавило спектакль художньої промовистості і цінності. Це особливо гірко усвідомлювати, коли згадуєш ранні роботи Гринишина — «Галілея» або «Швейка». Але, мабуть, художній спроможності українського антрепризного театру шкодить його «подвійне дно», суть якого зводиться до того, що театральна естетика тут всерйоз і надовго принесена в жертву естетиці шоу.

Втім, за провину антрепризному театрові — і не лише українському — традиційно ставлять те, що він «халтурить» і потурає низьким смакам. У Росії, наприклад, вважають, що в репертуарному театрі актори грають для душі, а в антрепризі — для грошей. У нас ситуація інша — великими (за західними або хоча б російськими мірками) заробітки антреприз не назвеш, хоча багатьом зубожілим українським акторам вони і здаються золотими розсипами.

Тому в антрепризі українські актори грають «для свободи» — тут і дихається легше, і армійська дисципліна репертуарних театрів не давить, та й «засвітитися» можна. У антрепризі молоді актори швидше заявляють про себе, а маститі — розкріпачуються. Український репертуарний театр любить «тупійних художників», антреприза ж нагадує «самоволку», але це свобода на прив’язі, до пори до часу.

Шоу-антрепризі, що не страждає художньою витонченістю, в Україні протистоїть ангажементний театр, який орієнтується на кращі досягнення театру репертуарного. До таких ангажементних театрів можна віднести, приміром, Майстерню театрального мистецтва «Сузiр’я», «Золоті ворота», «Астрею» Петра Миронова... На мікросцені «Сузiр’я», розрахованій всього на 21 місце, ангажементний театр стверджує себе як «зона свободи», саме свободи, а не «самоволки», і при цьому долаються традиційні проблеми антрепризи — незіспіваність акторського ансамблю, примітивна сценографія, створені «на здачу» декорації тощо. Небагате «Сузiр’я» доволі вдало дає раду хибам антрепризного театру, тоді як у прекрасно матеріально забезпечених постановках Жолдака ці «ганджі» впадають у вічі. Адже вкласти в спектакль чималі кошти — ще не значить зробити його зі смаком, і шоу-антреприза — яскравий тому приклад.

У театральної громадськості на пам’яті великі приклади минулого — скажімо, Антреприза Дягілєва. Але, на жаль, українські актори не мають такої свободи, як зірки імператорських театрів, яких цей балетний завойовник залучав у свою армію. Спробував би актор одного зі значних київських театрів помандрувати Європою рік чи два, а потім благополучно повернутися на сцену Маріїнки, як, скажімо, Ніжинський або Карсавіна! Напівзаходів український репертуарний театр не визнає: або їдь назовсім, або сиди на прив’язі. Антрепризні мандрівки відпускаються мінімально — на довжину повідця.

Звісно, ми ще не навчилися повноцінно імпортувати своїх зірок. Київ звик до гастролей російських антреприз, а от для Москви українські ангажементні театри — як і раніше вдивовижу. Нам до болю бракує беручких «імпортерів» білядягілєвського масштабу, вмілих організаторів і новаторів, які б поставили вітчизняний антрепризний театр на «ділові рейки». Поки він залишається віддушиною для акторів, а не налагодженим підприємством, зоною «самоволки», а не зоною успіху.

Жолдак — імпортер успішний, як і шоумен, але імпортує він, м’яко кажучи, неоднозначну театральну продукцію. У свою чергу талановитіші режисери, як, приміром, Ліпцин або Лисовець, не можуть так успішно просувати «бренд» і тиражувати свої успіхи. В результаті Франція, Росія і Румунія бачать не кращі українські постановки і «годуються» жолдаківськими шоу замість високого мистецтва. Вихід зі сформованої ситуації один: або наші підняті таланти мають на певний час спуститися з небес на землю і зайнятися брендінгом, або їм доведеться попросити Жолдака просунути їх режисерську «марку». Поки ми не зростимо нових Дягілєвих, шоумени в Україні будуть нарозхват.

Існує думка, що репертуарний стаціонарний театр — фундамент радянської сцени, тоді як антреприза — неодмінна ланка західної театральної свободи. Безперечно, багато значних українських репертуарних театрів продовжують жити за радянськими принципами і дотримуються у себе тоталітарної дисципліни. Але це не означає, що в посттоталітарних країнах репертуарний театр має зникнути, поступившись місцем вільній буржуазній антрепризі. Свобода саме і полягає у взаємодоповненні цих форм театральної організації, тому самому взаємодоповненні, якого нам до болю не вистачає.

А поки що ми міцно засіли в «тамбурній» зоні, будемо шукати «третій шлях», до якого належить, наприклад, створення стаціонарних театрів без постійної трупи й антрепризних з мінімальним штатом. Такі театри в Україні вже є. І, звісно, їх буде ще більше. А там — можливо, ми і доберемося до антрепризи в її західному розумінні. Якщо, звичайно, видушимо з себе рабів. По краплі — як учив Чехов.