Прем’єрний фільм триває три години — про нього в рецензіях наберуть сім тисяч комп’ютерних знаків. Будь-який кліп, як правило, три хвилини — про нього в кращому разі тисячі півтори в колонках культхронік. На каналі «1+1» в аналітичній програмі «ТСН. Підсумки тижня» відбулася прем’єра відеокліпу Святослава Вакарчука на пісню «Веселі, брате, часи настали». Відчуттів більше, ніж на півтори тисячі...
У фантомів телеефіру немає відпусток і лікарняних: «Як скасувати календарну зиму, щоб не зігрівати захололі батареї електорату?»; «Скільки опозицій має висіти на шиї однієї коаліції?»; «Чи виживуть різні ветерани після чергових спроб їх примирити — особливо під сурдинку бійок маргіналів, озброєних серпом і молотом і спецмаршів молодиків із піднятими руками?» Люди-павуки, які щовечора затягують мене в телемережі, знайте ж: шатам, які ви збираєтеся виткати для голих королів, часом не вистачає лише одного «візерунку» — совісті. Та тільки де ж продається той «бісер»? А я от візьму і прикінчу втомленим пультом вас, балакунів. Це ж не ви «наді» мною, це я — «над» вами. Тож не тріскочіть, не радійте. Бла-бла-бла — клац — і ви вже оніміли!
Однак стривай-но, тут зроби звук трохи голосніше: дивна пісня, чимось чіпляє — і що дивно, не «попса»...
Тьмяний телеекран, чорно-білий колір, глуха стіна, дорога в нікуди, німий народ; хлібороб сіє, вавилонська (чи Останкінська) вежа з відображенням облич телебалакунів, здається, падає; ліричний герой (як йому і належить) співає про батьківщину; кліпмейкер В.Придувалов знімає, як мені потім пояснили, у «своєму класичному» стилі.
С.Вакарчук — Кобзар нашої шоу-республіки. Науково-дослідний відділ українського «роко-попсу» і культурна пам’ять на щось найголовніше. Він також — рефлексія «подобатися» і здатність не здаватися, а бути. Ще екс-радник з делікатних культурних питань і кумир як інтелектуалів, так і розпаленілої юрби. Багатообразний у своїх громадських і художніх виявах, цей чоловік на концертах здавався мені то медіумом, котрий ходить босоніж по цвяхах, то в’юном, який підстрибує на розпеченій сковорідці, з якихось небу (і громадянській позиції) відомих причин — написав майже ідеальний саундтрек для нинішнього осіннього безсоння. Слова і музика — С.Вакарчука, настрій — народний (див. текст).
Не візія, а реальність: навіть «імідж» його в цій пісні трохи інший. Артист без прилиплих «вериг» — без глянцю обкладинок, без ситі-лайтної посмішки, без пропагандних натяків купити телефон. Зрештою і без «президентських слухань». Можна подумати, що до чогось дослухалися або почули «поради»? Тобто це кумир без настирної «пари» — піару, який у надлишкових дозах буває небезпечним для хорошого хлопця, котрий нібито має бути «совістю нації».
Совість — вона не завжди на трибуні, не серед юрби, навіть не на рекламних біг-бордах. Вона може мандрувати і не в комфортних вагонах, торуючи шлях «стовповою дорогою», а опинитися там... На узбіччі. Або в глухому провулку (тут уже куди втрапиш). Або біля сірої стіни — як у цьому самому кліпі — стоїть і співає: сувора, скромна — трохи розгублена.
Можливо, у фронтмена «Океану» вийшла не зовсім «громадянська лірика». Але очевидно: тут і не приватний «медитатив». Може, у нього і немає напористості кінчевського «Я начинаю путь, я принимаю бой» (виконаного рівно двадцять років тому, 1986-го, на пітерському рок-фестивалі). Але ступінь невдаваної щирості у Вакарчука більш ніж відчутний. Градусник під його пахвою фіксує гарячковість внутрішнього стану — близько сорока. А строфи його ніби сокирою розколоті антитезою — то пафос, то гіркота. І образи його (вічні образи нашої лірики), безсумнівно, хвилюють, по-моєму, це справді поезія, а не просто пісенний текст.
Та й у музиці, як для «громадських слухань», немає нічого показушно-декларативного. Оскільки його ритмами правлять інстинкти розгубленості. Якщо точніше — стан «постспокуси». Обіцяли повну чашу (вина), а піднесли — пійло з кульбаб (на «перше», на тому самому обіді, «борщ із метеликів», різнобарвних — як нещодавні мрії). У якийсь момент ключовою паралеллю в пам’яті виникають і рядки Окуджави, коли на екрані цей, трохи розгублений, але незаспокоєний погляд: «Коронован всеми праздниками и боями; стою, стою — огрубела моя броня; все лесные свирели, все дудочки, все баяны — плачьте, плачьте — вместо меня…» Багато хто справді плакав, слухаючи цю нову пісню. І сліз цих не треба соромитися. Ще Арістотель додумався, що для трагедії дуже важливий катарсис. А якщо так, то ця пісня — то є естетичний катарсис під завісу не лише помаранчевої, але й біло-блакитної, і біло-червоної «оптимістичної трагедії».
Якби обличчя життя було трохи витонченішим, напевно, і С.В. їхав би нині в іншому вагоні — у СВ. І співав про природу, погоду, кохану — це в нього прекрасно виходило завжди. І у своїх експресивних шоу-польотах уві сні-наяву він ніколи не здавався без бою, витрясаючи на концертах усю душу з мікрофона. Та от прописана у його прем’єрному — чорно-білому — хіті одна важлива (хоча й не нова) думка. По суті запитання (риторичне): «Чому ж тоді я шукаю іншу стежку? Чому ж я далі з НИМИ не хочу йти?». Сам знає: НІ З КИМ йти. І якщо б на цю пісню складали рецензію політексперти, то, напевно б, заявили: «Пан Вакарчук закликає до активізації громадянського суспільства, створення нової політичної сили — не виключено, що з власним лідерством». Мені ж здається, що його емоційне послання дещо в іншому — «маму ніжно любити». Тобто залишатися людьми. У тому світі, де голови без царів, царі без голів... «Такі часи», одним словом. Проте і їх не вибирають: у них або живуть, або... не тішаться надіями. Зрозуміти б лише: коли настануть «не такі часи» і на що сподіватися зараз?
Відповідь, утім, знайдено давно і не нами, а ще в давній Мудрості Тао: «Якщо не знаєш чим займатися — мети, якщо втратив мету — теж мети».
Побоююся, однак, що нині на всіх навіть віників не вистачить.
«Веселі, брате, часи настали…»
Святослав Вакарчук
Веселі, брате, часи настали,
Нове майбутнє дарує день!
Чому ж на небі
так мало сонця стало,
Чому я далі пишу сумних пісень?
Веселі, брате, часи настали,
Ми наближаємось до мети!
Чому ж тоді я шукаю іншу стежку,
Чому я далі з ними не хочу йти?
Веселі, брате, часи настали,
На грудях світить нам слави знак!
Нам очі ніжно закрили,
губи медом змастили,
Душу кинули просто так…
Душа прокинулась, та й питає
Сама у себе — чому одна?
Немає в кого спитати —
золото замість тата,
Замість мами — глуха стіна.
І тихо, тихо навколо стало…
Кудись поділися голоси…
Часи веселі настали,
нас лишилось так мало,
Ну їх, брате, такі часи!
Та нам з тобою своє робити,
Відкрити очі і далі йти!
І зуби сильно стиснувши,
маму ніжно любити
Хто ж тоді, як не ми, брати?!!