«Та, якої не стало». Режисер Ірина Молостова — і вcі-всі-всі

Цього тижня виповнилось би 80 років чудовому, видатному нашому режисерові Ірині Олександрівні Молостовій. Жінці, яка, здавалося, повністю виключала зі своєї емоційної палітри умовність частки «би». Меншою мірою чеховське «якби знаття…» було властиве її бурхливому темпераменту, а більше імпонувало їй імперативне «треба знати!» або «треба робити!». Або, знову-таки, чеховське — «треба жити!» Обов’язково зі знаком оклику.

…І жила б вона ще (на вулиці Заньковецької) — навіть у ці неспокійні дні, які Олександр Гельман недавно влучно обізвав «епохою планетарних небезпек». І творила б собі й нам на радість. Бо що таке ці її нинішні 80 із часткою «би»? Для таких невгамовних театральних фемін?! Які ці роки, якщо поглянеш, скажімо, на Тетяну Шмигу в такому ж віці, таку ж неприборкану: недавно на ТБ весело викидала колінця, прекрасно співала й огортала своєю чарівністю всіх-всіх-всіх... Як і Молостова колись — усього десять років тому.

А взагалі, друзі, справді, «як страшно жити!» — бо цей час мчить навіть шаленіше, ніж ми про це знаємо. І ось повертаюся — на десять років назад...

І згадую лютневі дні 1999-го. І бачу, як завмер над телефоном розбитий горем Борис Наумович Каменькович — чоловік Молостової, наш чудовий театральний хореограф.

Тими холодними днями 99-го він щохвилини очікував телефонних дзвінків із Москви — з лікарні. Молостову, яка поїхала до Білокам’яної на постановку в Большой театр («Опричник»), тоді довелося терміново госпіталізувати. Її припровадили в престижну ЦКЛ (де обслуговували самого Єльцина). І місяців два Борис Наумович сидів над цим телефоном — ойкав, зітхав, хапався за серце. Казав начебто сам собі: «Усе буде гаразд...». «А інакше й бути не може...» — відповідали йому.

У деяких своїх «мізансценах» доля справді інколи нещадна. Ірину Молостову в останній день 1998-го розбив інсульт. Усього за тиждень до прем’єри в Большому її забрала «швидка».

Репетиційна перенапруга й водночас небувале емоційне піднесення, на якому вона зустрічала своє тодішнє 70-ліття, не минулися марно. Неначе перегоріла. Її друзі згадували, як недуга підкралася до неї й під час прем’єри «Катерини Ізмайлової» Шостаковича — легендарного спектаклю, що великою мірою визначив її кар’єру. Тоді незадовго до прем’єри її також забрала «швидка»... Але, на щастя, все минулося.

А взимку 1999-го не стало...

Останнє своє десятиліття працювала понад міру. Неначе хтось підштовхував її кулаком у спину: а ну, швидше-швидше, а то не встигнеш, і не дивися ти на роки!

…Це були справді дивні роки у її творчій кар’єрі. Фактично найкращий оперний режисер країни, вдома, після перебудови, вона дуже зрідка отримувала «заявки» з рідного театру. Років п’ять її ніби взагалі не помічали! А вона нервувала. Не могла спокійно всидіти. І летіла то в Одесу, то в інші міста. Плювала на лікарів, на попередження, на діагнози свої. Вона вертілася дзигою. Ставила у франківців «Майстра і Маргариту» Булгакова чи трохи згодом «Талан» Старицького. З неї не спадала корона, якщо кликали у провінцію. Вже потім — несподівано — їй простягнув руку сам Валерій Гергієв. «Сам» — бо його сан «оперного олігарха» відомий у всьому світі. І просто «так собі» він не запрошуватиме в Маріїнку.

Молостова, яка «не знадобилася Києву», поставила на схилі своїх літ у Санкт-Петербурзі «Катерину Ізмайлову», «Псковитянку», «Мазепу». Хтось із критиків, пригадую, тоді точно сформулював якість тих її робіт — «академічно, міцно, добротно». І, сам про те не здогадуючись, визначив «три кити», які й підпирали театральний материк Ірини Олександрівни.

Її академізм (у будь-яких спектаклях) ніколи не був зацикленістю на чомусь архаїчному… На тому підході, про який тривожно писав ще В.Немирович-Данченко: «загибель театральних традицій полягає в тому, що вони перетворюються на просту копію...» А вона завжди була далека від «копіювальних технологій». І чудово розуміла, що відтворенням давніх (історичних) мізансцен чи інтонацій ніколи не доб’єшся внутрішнього життя спектаклю. Нині модна пошесть «ремейк» її і лякала, і смішила. Вона завжди шукала — і в опері, і в драмі — звучання чисте, нове, свіже, — при цьому люблячи автора. У неї — так чи інакше — прозу життя перемагали поезія музики і поезія слова. Її «Вишневий сад» у Російській драмі — постановка зовсім не різка, не авангардна, а щемливо-пастельна (багато в чому завдяки «мереживам» художника Данила Лідера). У неї і тоді, і ніколи не було різких режисерських жестів щодо текстів. А все-таки відчувалося особливе режисерське прочитання знаменитої п’єси — прочитання з ліричним і водночас розпачливим гірким внутрішнім смислом: чому ж ці хороші, добрі й милі люди (а цих людей грали, на хвилинку, Роговцева, Кадочникова, Бакштаєв) такі нещасливі й такі неприкаяні? Я бачив цей спектакль уже в стані «піврозпаду» — ого-го, як далеко було від дня прем’єри. Проте актори не халтурили й не блазнювали. Якоюсь правильною режисерською «викруткою» вона загвинтила ці «акторські шурупи». Оскільки міцність — характерна риса її майстерності і її людської сутності.

Не про багатьох людей у театрі вітчизняному (і в театрі взагалі) можна прямо сказати «такого-то обожнюють усі!». А її любили, обожнювали. Навіть ті, хто ставив підніжки, все одно любили її, але по-своєму. І причому абсолютно «безкорисливо» (на що вона, власне, могла впливати в ті роки, не маючи ніяких всесильних посад!). З нею і у фойє, і на вулиці можна було запросто обговорити будь-яку київську прем’єру — адже вона дивилася все! Абсолютно все. Не було такого спектаклю в столиці, про який би вона не чула чи якого б не бачила. Хто сьогодні з художніх керівників або навіть чергових режисерів-змінників ходить на прем’єри один до одного?

Хтось узагалі кудись ходить?

Чи вже шиї в них «прогнулися» під тягарем нагородних кучмо-ющенківських цяцьок і просто несила підвести очі на афішу «сусіднього» театру?

А їй плювати було на «цяцьки», її неможливо було втримати на одному місці. Почула про «обдарованого Богомазова» — всі вуха протуркала: це ж так цікаво, його б годилося підтримати! Саму б хто підтримав тоді, Господи Боже мій...

А якщо який «престижний» московський гастролер в оперному «кишені набиває» — то вона по дну морському проведе тебе, а на спектакль потрапиш: побачиш, оціниш, потім обговориш із нею все як годиться на найвищому критичному рівні. Вона ж була і людиною енциклопедичної освіченості — а це теж якість театрального гарту. Я не бував у домівках нинішніх господарів Національної опери, — і мені зовсім нецікаво, чим вони живуть у вільний від «золотого тельця» час... Однак її будинок (без особливого ремонту, з простенькими меблями) здавався мені всесвітнім книгосховищем. Якби всі ці томи одного разу збожеволіли і впали на когось із гостей, він би не вибрався з-під завалів, як раджа з-під черепків у мультфільмі «Золота антилопа». Це було незбагненно — але вона все-таки встигала читати кожну «цеглинку» товстого літературного журналу. А передплачувала їх із десяток. І вишукувала — число за числом — якийсь новий матеріал, зондувала кожну цікаву п’єсу. Її «Майстер» у франківців — по суті, першовідкриття в Україні культового роману Михайла Булгакова. Це був спектакль-годувальник Театру Франка — особливо у кризові 90-ті роки. В інсценівці Михайла Рощина, можливо, була надто лінійна ілюстративність деяких сюжетних відгалужень. Тільки в Молостової й ілюстративність була об’ємною, розумною, культурною, емоційною. І не треба мені розповідати, що Хостікоєв став тим, ким він тепер став, ще у Львові у спектаклі «Прапороносці». Хостікоєвим він став тоді, коли вийшов із «хворою ногою» саме в «Майстрі» — у ролі Воланда. До того були ролі милі й успішні (і «Казка про Моніку» зокрема). Але його Воланд виявився якимось знаменням. Цей «московський гість» був гарний, як диявол. Розумний, як Сатана. Звабливий, як Демон. У ньому всього було в міру — і порочного, і мудрого, і «гламурного», і філософського. Дуже жаль, до речі, що Анатолій Георгійович поки не хоче (чи не може?) відновити саме цю виставу своєї театральної «матері» — хай би і з новим складом, яка нам різниця... Є зразки, яких не соромно копіювати. Особливо якщо вдихнеш у них своє, свіже...

...Адже фігура Молостової після її відходу залишила, на мій погляд, один зяючий пролом у нашій театральній слобідці. У нашій «воронячій сВобідці»... Це умовна фігура — об’єднувача театральних земель, енерджайзера в інколи прокислому театральному просторі. Коли хочете — фігура вітрильника, який під час штормів у дванадцять балів борознив би простори нашого «бермудського трикутника»: від опери — до драми (української), від драми — до трагікомедії (російської), що в районі метро «Театральна».

Цей «бермудський трикутник» постійно засмоктував її у вир, постійно обривав вітрила. Багатьом допомагала. Багатьох витягала з лайна, комусь влаштовувала кар’єру. А ті обтрушувалися — і відразу дріботіли на Володимирську (благо, недалеко) у ті ж таки «органи» — і стукали про її вільнодумство, про «довгий язик».

Їй, природно, тут-таки вставляли якісь палиці в колеса. Не все дозволяли. Довго «не затримували» на одному творчому місці. А вона, дізнавшись імена своїх «нищителів», лише екстатично розводила руками: «Я подумати про нього такого не могла! Треба ж такому статися?»

Звісно, це ганьба, що свого часу саме вона не стала художнім керівником головного музичного театру країни. Та ось не співала «пісень про партію», уникала «опер про революцію». Хто ж ще тим керівником просто зобов’язаний був стати, якщо не «та»?..

...Та, яку благословив сам Шостакович, — усім відома його висока оцінка молостовської «Катерини Ізмайлової»: геніальний композитор вважав київське прочитання найкращим, вони листувалися постійно, про Шостаковича вона говорила як про Бога.

Та, яку цінували достойні європейські музичні театри, хоча в неї не завжди була можливість там попрацювати, а вже «не пустити туди» тут було кому.

Та, чий подих ловили розумні київські артисти, розуміючи: Молостова — як киснева подушка, вона може продовжити творче життя будь-якому лицедію, тому що в неї є непорушний запас академізму, міцності, добротності...

У Буало і Нарсежака є роман — «Та, якої не стало». Це детектив. До жанру цих нотаток стосунку не має. Там одна жінка начебто «була» — потім «зникла» — потім знову матеріалізувалася. У нашому — недетективному — випадку смисловий наголос — на «не стало». Багато чого «не стало» за ці роки... Тільки який толк сльози проливати? Щось зміниться? Скоро «не стане...» — ще більше. Але, друзі, якось же «треба жити!». Зі знаком оклику...