Свіжа кров: «Тік», «Бумбокс» і «Крихітка Цахес»

Три обличчя нової української музики

Музична мода мінлива, як і погода надворі. А вже в нашій країні — то й поготів! Здається, є в нас «офіційна» теле- і радіоестрада (імена всім відомі, якщо подивитися або послухати концерт до Дня міліції чи будь-яку «Пісню року»). А є якісна цікава музика, можливо, й менш ротована, але яку гаряче люблять — особливо молодь і особливо нині. Якось непомітно — самі собою — зажили майже «культової» популярності ті, з ким ми сьогодні й поговоримо... «Бумбокс» — котрий розірвав чарти найпопулярніших російських та українських радіостанцій. «Крихітка Цахес» — дещо містичний гурт, улюбленець студентства (зокрема). І «ТІК»: веселі хлопці без комплексів, яких приймають на ура найрізноманітніші верстви музичних «споживачів». Адже Україна здавна славиться своїми «поставками» на шоу-ринки пострадянського простору. От і нинішні наші герої — не виняток. Вони самі «прорубують вікна»… І, мабуть, єдине, що їх об’єднує, — прихована або зрежисована відсутність якихось маркетингових технологій у просуванні на музвершини. Може, справді творчість таки не можна «прорахувати»?

«Хотілося б побачити — який він, комунізм?»

ГУРТ «ТІК». На сьогодні — один із найпопулярніших у народі колективів. Їх пісні «Олені» та «Вчителька» — лідери неформальних хіт-парадів. Усього в гурті — семеро сміливців. І, уявіть, у кожного вища педагогічна освіта. Їх музичний напрям дехто визначає як «сільський панк». Не дивно, що і в селах їх уже оцінили. Лідер гурту — Віктор Бронюк — зізнався «ДТ», що «ТІК» має найрізноманітніші варіації смислової транскрипції. Від «Тверезість і культура» — до «Трамвайне депо імені Кіркорова». Отож сядемо на одній із трамвайних зупинок із фронтменом гурту і погомонимо за життя.

— Цього місяця ваш гурт виїхав у Всеукраїн­ський «тиХИЙ» тур. Хочете охопити аж 40 українських міст… Не страшно? Адже у всіх криза, а у вас — тур...

— Знаєте, ми недавно приїхали з Білорусі. Й мене здивувала одна річ—там ніхто не говорить про кризу! Навпаки — всі говорять, як із неї вийти.

І справді — вихід знаходиться!.. В нашій же країні свідомість людей спрямована на негатив. І замість того, щоб щось конкретне робити, всі тільки язиками наліво-направо патякають. Так і хочеться сказати: щось робімо... Ось ми, наприклад, вирішили замість того, щоб сидіти й розказувати, «як погано живеться», — поїхати в тур. Насправді ніхто з нас на тому турі не сколотить якийсь шалений капітал. Адже квитки будуть доступні, все базуватиметься на самоокупності. Хочеться поїхати й підвищити людям настрій, тому що їх заляпали вже цією політикою з голови до п’ят. Ми ж хлопці роботящі! Можемо давати по два-три концерти в день.

— А чому ваш тур називається «тиХИМ»?

— Це однойменна назва нашого другого альбому. До того ж нам не хочеться зчиняти багато зайвого галасу. Тихенько поїдемо, поспіваємо… Тихо їхати, але гучно співати.

— Свій хіт «Олені» ви виконали спільно з білоруським гуртом «Ляпіс Трубєцкой»... Як, власне, працювалося з цим колективом?

— Нормально. У нас склалися теплі дружні стосунки. «Ляпіс...» — група з цікавою історією. Незважаючи на це, у них немає пихатості. У нас і тепер хороші, дружні стосунки з «Ляпісом…». До того ж ми працюємо у схожих напрямах.

— Яка ще команда могла б створити з вами достойний ансамбль?

— Не люблю підкреслювати, що, мовляв, з тим би заспівав, а з іншим — ні. О, зачекайте… Заспівав би з Сергієм Звєрєвим! Він говорив про нас у своїй програмі «Зверский взгляд». І дуже обурювався: мовляв, як таке взагалі може бути, — я тут перукар, по три-чотири рази на день ходжу в перукарню, виходжу на сцену весь із себе... А ось він — це я, — людина, в котрої волосся повипадало, лізе на сцену. Одне слово, розкритикував і наш стиль, і мою зачіску. Виходить, що тоді він нас трошки «пропіарив». Тоді мені багато знайомих телефонували й запитували, мовляв, чому це він на тебе такого наговорив? А я їм спокійно відповідав: та годі вам, просто в людини така позиція, і він собі на цьому робить імідж.

— Видно, ви не дуже переймаєтеся критикою…

— Та я від того не схудну!

— Інколи деякі журналісти кажуть: «З Віктора Бронюка не зліпиш секс-символа україн­ської естради…».

— Ой, зараз що хочуть те й пишуть. Гламур існує сам по собі, а я — сам по собі. Мені від того ні холодно ні жарко. Уявіть, люди складають рейтинги: і чомусь записали мене в двадцятку «найсильніших» людей поряд із Тимо­шенко, Черновецьким, Гошею Куценко... Вважаю, що у нас взагалі немає кому «ліпити»...

У нас взагалі останнім часом усі стали професіоналами в якій-завгодно галузі. Наприклад, «найсильніші» політики — це таксисти. Сідаєш у машину, а він, замість того, щоб їхати й везти пасажира, — розказує, як «вивезти країну з кризи». А те, що він порушив разів п’ять правила дорожнього руху, — то пусте! Але ж якщо ти все знаєш, то кидай таксі та йди керуй державою. І так у всьому — кожен намагається бути професіоналом у тій діяльності, в якій він некомпетентний.

— Як ви ставитеся до модного нині гламуру?

— Наразі вже з’явилася інша тенденція, — «антигламур» став поширеніший, аніж гламур. Гламур — це як совість: його ніхто не бачив, але всі говорять. Немає якогось особливого визначення гламуру. Вважається, що чим менше в тебе художнього й естетичного смаку, то тим більше ти гламурний. Гламур нікому не заважає жити? Так! Може, комусь і заважає, але я не заморочуюсь… Та й наш гурт не вирізняється ні гламурем, ні епатажем. Насправді нашій музиці притаманні щирість, справжність і органічність. Це не для нас — гіпюрові труси чи рожевий колір. Адже діти боятимуться!

— Чи можна визначити вашу, так би мовити, цільову аудиторію? Адже ви неодноразово наголошували, що ви «хлопці з села». Яким бачите свого слухача?

— До нас на концерти не приходять гопніки у спортивних костюмах. А приходять люди, котрі звикли думати головою. Це можуть бути студенти, депутати, бізнес-еліта. У віковому плані теж діапазон дуже широкий. Наприклад, 2 січня у Львові в театрі імені Марії Заньковецької в нас було два концерти — о 17-й та о 20-й годині. Можна було побачити сивочолого дідуся у вишиванці, а біля нього — купу онуків із оленячими ріжками, що підкреслюють солідарність із нами. Часто буває, що приходять молоді батьки з півторарічними дітками. Діти завжди на концертах танцюють біля сцени. Причому від початку пісні до самого її закінчення.

Це та аудиторія, яку неможливо обманути. Діти сприймають деякі речі такими, якими вони є: якщо подобається — то подобається, якщо ні — то ні. Це свідчить про те, що в нашій музиці немає агресії, вона позитивна.

— А як сільська аудиторія реагує на ваші пісні? Звучать вони, наприклад, у клубах?

— Нормально реагує. Знаю, що і в тракторах слухають «ТІК». Музика пішла в народ. А що стосується клубів, то є села з такими клубами, що ого-го! Взагалі ми не пихаті, у нас немає особливих обмежень, — якщо нас запрошують, то їдемо. Можемо співати на Дні лісника, в київському клубі, на дні народження депутата. Не перебираємо!

— А як ставитеся до продюсер­ської школи в Україні? Зокрема до проектів Юрія Нікітіна— «Армія», «Нікіта» і т.д.?

— Шоу-бізнес в Україні розвивається, стає більш організованим. Уже вимальовується якась стилізована форма. Адже в кожному бізнесі хтось робить ставку на якість, а хтось — на кількість.

— А як «Фабрику зірок» сприй­маєте?

— Вважаю, що дітей просто використовують. Уявіть стан людини, яку два чи три місяці показують на телебаченні, ліплять-ліплять із неї зірку, а потім закінчується проект — і все, її викидають на вулицю. І ця людина не може зрозуміти, що сталося, чому ще вчора вона була потрібна, на неї працювало стільки людей, а сьогодні — все? Тому вони потім і ріжуть собі вени. Твердять, що «жизнь не удалась». Я бував у павільйонах, де знімається «Фабрика…». Там сама атмосфера не дуже здорова, трохи гнітюча, всюди дзеркала. Це зле, коли людина постійно має перед очима своє дзеркальне відображення. Мало того, що відбирається енергія, то ще й відбуваються не дуже здорові процеси з психікою, адже перебувати весь час у замкненому просторі — дуже важко. Я вважаю, що ті продюсери просто не мають права ламати на свій копил цих дітей.

— Не хотіли б виступити на Євробаченні від України в нинішньому році?

— Нинішнього року заявки не подавали. Хоча й думали над цим питанням. Але якщо вже їхати на Євробачення, то тільки з однією метою — перемогти. А просто так, аби потусуватися, засвітитися — немає бажання.

— Всі учасники вашого гурту мають вищу педагогічну освіту, на сцені ж у вас образи «пацанів» — із сьогоденними турботами, переживаннями та надіями.

— Це не образи. Ми такі є.

— Справді? Отже, ви не граєте, не вдаєте, не створюєте образ?

— А задля чого? Не бачу в цьому сенсу. Так, бувають певні ситуації, коли людей ламають. У тих-таки шоу-проектах у виконавця особистість роздвоюється. Рано чи пізно настане момент, коли ці дві особистості перет­нуться і одна одну муситиме знищити. Це закони природи й сильна психологічна боротьба. Тому, якщо мені нормально і я добре почуваюся у своєму природному образі, — навіщо шукати, винаходити велосипед? А стосовно іміджу... так ми вдягаємо те, що нам не заважає стрибати, співати, танцювати.

— Яку найнесподіванішу версію розшифровки вашого гурту «ТІК» чули ви самі?

— Багато різних інтерпретацій — «Теща испугалась Кикабидзе» або «Трамвайне депо імені Кіркорова». Я, знову ж таки, — не заморочуюся тим. Навіщо заморочуватися речами, які того не варті? Це найпристойніше слово з трьох букв.

— У своїй анкеті ви написали, що ваша мета — «почути й побачити гармонію Всесвіту та дожити до комунізму». Отож ви електорат компартії?

— Я народився в Ра­дянсь­кому Союзі. І всі говорили про майбутнє покоління людей, яке житиме при комунізмі. І цей комунізм необхідно будувати! Отож, хотілося б побачити, який він — комунізм. А інший бік цього — це те, що я не прихильник конфліктів, грубих, аморальних речей. Усе має бути гармонійно. Адже коли між людьми пануватимуть взаємодовіра і взаємоповага, — тоді все сприйматиметься по-іншому. Зникнуть дурні ситуації, і життя буде набагато кращим!

— Швидкість, із якою рінгтони з вашими новими піснями залунали з мобільників, — прямий доказ того, що нова українська музика існує. Ви щось спеціально робите для свого піару?

— Працюємо! Щодня не покладаючи рук. Працюємо по 25 годин на добу. Працюємо всією коман­дою. Робота в гурті має бути комплексною, лише тоді можна чекати результатів. Інакше немає сенсу працювати взагалі. Вийде як за Руданським: «Те, що зверху відірву, те внизу доточу». Шоу-бізнес належить до звичайного бізнесу, в якому діють ті ж самі закони, що і в інших його видах. Отже, є шоу, а є бізнес. І якщо ти хочеш, щоб продукт, а в нашому випадку — це музика, просувався на ринку, то він має бути якісним, досконалим, доступним, справжнім — без ГМО та інших добавок. Питання лише в тому, щоб було бажання. Питання, як і в будь-якій роботі, — наскільки сам ти готовий цій роботі віддатися. Якщо над будь-якою роботою людина працює системно, — результат буде. Вода камінь точить.

«Я вже все спробувала. І мені подобається так, як тепер»

ГУРТ «БУМБОКС». Самоорганізувалися 2004 року. Вже через півроку вийшов їхній перший альбом «Меломанія» (запис тривав «усього» 19 годин). Лідер гурту — вокаліст і автор усіх текстів — Андрій Хливнюк, уродженець Черкас. Він навряд чи сподівався, що вже на початку 2008 року з легкої руки радіо­станції «Максимум» (там ротувалася їхня піс­ня «Вахтерам») у Москві почнеться справжній бум навколо «Бумбок­су»: клуб за клубом упродовж півроку. Потім надійшла пропозиція від солідної компанії «Моноліт». Найпопулярніші пісні — «Супер-пупер»,
«E-mail», «Бобик», «Вахтерам». Дискографія — «Меломанія», «Family Бізнес», «III».

— Андрію, а звідки, власне, прийшла така назва — «Бумбокс»?

— Ми гурт із хіп-хоповою основою. Це популярний стиль
80-х. До того ж саме слово означає касетний програвач. Бумбокс — певний атрибут. Не просто аксесуар, а знакова штука. Цей магнітофон, до речі, багато в чому змінив молодь 80—90-х.

— Кажуть, ви великий цинік за натурою.

— Трохи є. А музиканти всі циніки. Професія накладає свій відбиток. Музикантський цинізм у тому, що увесь час бачиш свято і справжні обличчя людей. Якщо для нас, музикантів, це буденність, то для звичайних людей — ні. Від цього й цинізм — нічого більше.

— Але ж і вашій поезії притаманний вірус цинізму.

— Можна співати про ніжне кохання і бути при цьому жорст­ким циніком. Щоб написати пісню, щосекундне потрібно відкинути. Тому й нерозумно судити про людей за їхніми піснями. Наприклад, Чарлі Паркер, великий джазовий саксофоніст, був героїновим наркоманом. А той-таки Моцарт — великий музикант — помер у злиднях і пияцтві.

…Кожна з наших пісень — окрема історія! Наприклад, ситуація: дівчина переходить вулицю, а я в цей час сиджу за кермом і чекаю, коли вона перейде. І з’являється пісня. Не обов’язково для створення пісні потрібна якась велика любов. Є жартівливі, соціальні пісні, у котрих свої історії. Це як квінтесенція думок із приводу того, що відбувається зараз.

— Чи існує, на ваш погляд, якась універсальна формула хіта?

— Сім сюжетів завжди були універсальними. Плюс золотий переріз. Часи не змінюються. Змінюється лише антураж. Пісні про кохання популярні завжди. Як і соціальні. А рецепт хіта в кожного свій. Головне, в якому настрої ця людина перебуває.

І, до речі, часто хітами стають саме ті пісні, на які музикант не робив ставки. Людей не змусиш співати й слухати певні композиції. Це неконтрольований процес.

— Із вітчизняних виконавців когось виділяєте?

— А раптом я когось із тих, хто мені подобається, зараз не назву, і він образиться? Мені подобаються пісні Мозгового. Деякі пісні Софії Михайлівни теж подобаються.

— Ну так, корпоративна етика. До речі, а як вас помітили московські імпресаріо?

— Вони послухали пісні по радіо — і помітили. Ми зрозуміли, що це їм цікаво. Так потрапили на радіостанції. Ніколи не платили за ротацію. І розсилки по різних радіостанціях нічого не давали — не ставили в ефір!

— У вас є як україномовний, так і російськомовний матеріал. Для вас самих що органічніше?

— У Росії — це російськомовні (у мене їх усього лише п’ять). Але зараз, хоч як дивно, у Росії на першому місці на радіо «Максимум» україномовна пісня «Наодинці». І вона тримається в чарті вже досить довго. Зараз відбувається переосмислення творчості. Намагаюся донести до людей: цікаві не лише пісні про кохання, не лише на «понятном языке»... Адже ми теж слухаємо пісні іноземних артистів. І в цьому немає ніякого ура-патріотизму чи, навпаки, неприйняття.

— Чому в кожному з ваших альбомів тільки по 11 треків?

— Нічого сакрального! Гурт дійшов думки, що це оптимальне число. Як слухач я стомлюся від 17—20 пісень навіть найулюбленішого свого виконавця. Все одно кортить змінити емоцію. 45 хвилин будь-якої інформації — це оптимальний час для сприйняття. Всі альбоми в mp3-форматі — неприйнятна для мене позиція!

— У піратів уже є mp3 (з вашими піснями). Якось боретеся?

— Знаходжу їх і вбиваю відра­зу! Ну а як із цим можна боротися? Цього ж не можна уникнути. Адже перша людина, котра купила платівку, може спокійно викласти її в Інтернеті де завгодно. Потрібне розуміння, що інтелектуальна власність існує! Гадаю, це прийде і в Україну.

— А коли прийде — ви одразу й отримаєте звання «народного України»...

— Ну, перепрошую, крім примарних матеріальних благ, це звання нічого доброго не несе. Та й самі блага, на жаль, не завжди щось добре приносять. Ну... мамі, можливо, приємно буде, що її син народний артист. А що іще? Це ж не самоціль. Якби я хотів стати «народним», робив би для цього якісь кроки. А так — що? Висіти на дошці пошани або щоб удома був диплом? У мене й так є диплом за навчання, за перемогу в конкурсах «Перлини сезону», «Пісня року», ще якісь... Цілком достатньо. Рано чи пізно вони все одно пожовкнуть. Та вже й так жовкнуть. І доведеться їх винести на горище.

— Як усе-таки ви самі визначаєте власний стиль?

— Для мене це не має значення. Це в будь-якому разі мікс. Найбільше — ритм-енд-блюз. Зрозуміло, що це популярна музика. Але, знову ж таки, дивлячись за якими критеріями судити.

— І все ж таки чимало ваших шанувальників запитують: «Бумбокс» — попса чи «непопса»?

— Тільки нашим країнам властиве поняття «кон’юнктурна музика». Попса — це те, що всі зна­ють і що лунає з кожної радіо­станції. Якщо так, то «Бумбокс» тепер попса! Але наша музика була від початку цілковитою альтернативою. Просто гурт стали активно крутити. Ми змінилися при цьому? Ні! Помінялися пісні? Ні! Ну, може, менше стало юнацького максималізму в треках? Це — так. Але ж не означає, що ми стали попсою. Як раніше була хіп-хопова основа й акустична гітара і вокал, так і є. Нічого особливо не змінилося.

— Андрію, а пригадайте «свої університети»? З чого все починалося?

— Навчався в Черкаському коледжі (він називається Модель­ний центр, але нічого спільного з модельним бізнесом не має). Там опановував професію графічного дизайнера. Звідти почерпнув знання з історії мистецтв, творчі ази. Величезне спасибі Вікторові Андрійовичу Афоніну, одному з тих, завдяки кому я тут сиджу. Він багато дав мені в плані розуміння композиції, стилістики тощо. Потім навчався в Черкаському держуніверситеті імені Б.Хмельницького — на романо-германській філології.

— Потрапивши на популярні російські радіостанції, ви, певно, зіткнулися з проявами клановості в цьому бізнесі?

— Та мені взагалі не доводилося зустрічатися в Росії з шоу-бізнесом! Це заслужені люди, дай їм боже здоров’я! Особисто я з ними не знайомий і тому судити про них не можу. Зрозуміло, що конкуренція існує. Але я в цьому теж участі не беру. Можливо, моя музика, але не я. Це як лист, який ти написав, відправив, і він пішов якомусь адресатові. А що він по дорозі робить і де він перебуває — ми не знаємо. Намагаюся вникати в це доти, доки мені цікаво. Не хочу впускати в себе надтонкощі чужої роботи — навіщо?

— Часто вашу команду запрошують на корпоративи?

— Запрошують. Але ми рідко граємо на них. Фактично не граємо. Корпоративи — дуже мала частка наших виступів. Граємо концерти... От і зараз я тільки на два дні в Києві, а потім довго тут не буду. Я не люблю чужих днів народження, весіль. І взагалі посада «весільного генерала» чи подарунка — байдуже кому — це не моє. Хочеться, щоб люди концентрувалися не на мені, а на моїй творчості. І ще мені цікаво бути основною стравою, а не десертом.

Щойно ми повернулися з Красноярського краю. Тепер-от їдемо в Курськ і ще-ще-ще — Росія, Прибалтика, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Україна.

Адже криза впливає тільки на корпоративних артистів і на ті міста, в яких усе населення прив’язане до зупинених заводів. Зрозуміло, що в такому місті концерт нерозумно робити. А якщо він і відбудеться, то буде безплатним майданним виступом. А з іншого боку — ну криза? То що ж тепер — не грати? Не слухати музики? Не жити? Є безліч можливостей — наприклад, знизити ціну. Наші гонорари не були високими й до кризи, ми ніколи не були супердорогим гуртом, якщо порівнювати «ешелон».

— Який найбільш незвичний «фокус» від ваших шанувальниць запам’ятався?

— Недавно по дурості в інтерв’ю одному російському телеканалу, котрий обіцяв запіпікати на цьому місці, назвав свій мобільний телефон. Насправді це був телефон концертного директора гурту. І телекомпанія додумалася пустити в ефір інтерв’ю як є. Ми сиділи в ресторані після концерту, і відразу телефон просто «крякнув»... Посипалася небачена кількість дзвінків — гори есемесок абсолютно різного характеру!

— Чимало представників нашого шоу-бізнесу намагалися поєднати творчу кар’єру з політикою. Вам цікава така історія?

— Я знаю, як це робиться. Всім зичу кращого, але до політики ставлюся дуже насторожено. Адже немає людей ідеальних, усі люди з м’яса.