СВІТЛО В ПІТЬМІ

У Володимира Широкова є картина «Великдень сліпого». Сюжет такий. Світлий ранок, дощатий стіл, на ньому таріль із великою розрізаною паскою, два трохи деформованих гранчаки, кольорові яйця. Один край святкового столу — зі склянкою та тарілкою — повернутий до глядача: сідай! З другого краю — стрижений підліток, що оббирає крашанку, і чоловік у костюмі, під піджаком запрана біла сорочка. Одна чоловікова рука чоловіка невпевнено тягнеться до крашанок, які лежать на столі, друга притримує паличку — дорогоцінну помічницю сліпого, приставлену до столу; незрячий погляд чоловіка спрямований кудись убік. Ми відчуваємо не лише всі радісно-великодні запахи столу, а й те, що ці запахи відчуває сліпець. Глядач раптом виявляє, що паличка сліпого — це підпірка столу, підпірка цього хиткого й тендітного світу. Паличка-стукалочка вивела і чоловіка, і підлітка, і мене, глядача, який подумки підсів до столу, до Свята Свят.

Картина написана років тридцять тому. Нещодавно Володимир Олександрович Широков осліпнув. Наслідок діабету. Це катастрофа. Та й осліпнувши, він намагався працювати, взявся за глину...

У його майстерні близько десятка років тому я побачив полотно — там серед якогось неспокійного здибленого простору височіла схожа на вибух висока самотня тополя. Мимоволі згадалися рядки з «Возвращения» Юрія Кузнєцова, вірша, присвяченого загиблому батьку: «Столб клубящейся пыли бредёт, одинокий и страшный». «Так, це про батька, — тоді озвався Володимир Олександрович, кивнувши на картину. — Батько був полковником Червоної Армії, загинув під Москвою 41-го».

Володимир Широков народився в рік Великого голодомору. Нинішнього червня художнику виповнилося 70. Дитинство його минуло в Києві та Звенигородці. Романтичні поривання молодості привели в геологію, в експедиціях він обходив Сибір. Потім закінчив Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва й опинився в Черкасах. У 1965 тут ще не було відділення Спілки художників...

Я входжу в той самий старий будинок, у якому колись уперше роздивлявся картину «Повернення». На другому поверсі майстерня Широкова. У цьому будинку можна було б зняти фільм, який розповість правду про наш час, не схожу на феєрверк телевізійних версій життя. Три року тому пекучий вогонь поїв у під’їзді дошки стін, створивши вугільний замкнений простір. Входячи в під’їзд, ми ніби занурюємося в глибини «Чорного квадрата» Малевича. Штукатурна дранка на закопченій стелі обвисла, як сітка; сходи, що вели на другий поверх, під час пожежі впали, але пізніше їх сяк-так укріпили... І ось другий поверх; вузький і темний коридор, стеля, що протікає, ліворуч і праворуч замкнені двері. Кажуть, що хтось, улаштувавши тут підпал, хотів у такий лихий спосіб задешево приватизувати цей особняк у тихому центрі Черкас. У тісненькій майстерні Широкова на стелі жовті розводи, штукатурка облуплюється, як риб’яча луска; проти входу на якомусь незрозумілому узвишші стоїть колоритна прядка, поруч — стародавній столярний верстат, на гачках — веселі різьблені ложки, біля дверей штабелем перев’язані картини, підготовлені до виставки. І відразу навзнак лежить на скатертині настінний годинник. Годинник, що лежить, — символ кінця часу, проекція погляду, коли людина, озираючись на прожите, раптом каже: «Як швидко все минуло».

Багато картин Володимира Олександровича знайшли собі домівку в далеких і близьких країнах, а ось звань, премій, пристойних майстерні та квартири не принесли. Тепер уже, напевно, всього цього в Широкова ніколи й не буде. Ось із дружиною — Євдокією Йосипівною — йому пощастило...

Відомий черкаський художник Євген Найден (відомий і тим, що має самостійну точку зору), говорячи про старшого свого товариша, ніби полемізує з кимось: «Живопис не терпить брехні, тут нічого не варті титули й звання, марне славослів’я. Досить подивитись на картину професійним оком, і відразу розумієш: предмет мистецтва це чи ерзац, імітація. І даремні будь-які панегірики. Говорячи про живопис Широкова, можна однозначно стверджувати, що це мистецтво. І це та правда, якої нікому не вдасться сховати».

Володимиру Широкову 70. Картини, які я бачив у його майстерні, стараннями учнів художника переїхали до Києва, у престижну галерею «Iрена», в якій вирішено влаштувати ювілейну виставку майстра.