СВІТ У БЕЗМІРІ БАРВ

До олійних фарб майбутній художник вперше доторкнувся у дванадцять років. Тоді ж змалював з фотографії портрет дядька. Хвалили. Після дев’яти класів сільської школи Харківське художнє училище стало для Василя Забашти мистецьким храмом, у який він увійшов 1938 року з надією осягнути світ прекрасного. І досі пам’ятає тепло руки Василя Касіяна, котрий допоміг його правиці правильно водити олівцем по паперу. Вийшов у переможці конкурсу учнівської творчості і здалося, що крила ростуть. Та не довго летів у казку кольорів. На початку другого курсу училища крила обпалила війна.

«Я ледь навчився тримати палітру (гвинтівку не тримав ніколи) — мене, як і тисячі ровесників, кинули у вир радянсько-фінської війни. Солдат-радист. Бій. Поранення. Клінічна смерть. Чудо-спасіння. Шпиталь. Сонце згасло на півтора року. Розвиднілося навесні 41-го. Ненадовго…

Друга світова. Солдат-доброволець. Бій із німцями на рідній землі. Друге поранення. Урал, шпиталь. Лютий 1943 року. Доброволець Уральського танкового корпусу. Танкіст-розвідник. Орловсько-Курська дуга — й усі пекла війни аж до Берліна й Праги. Остання розвідка і нагорода за неї — десять днів відпустки додому.

Зустріч у 45-му із хворим батьком (матір вбили фашисти), сестрами-вдовами. Брати ще на фронті. Старшого й молодшого Гриців убито. Немає великої радості ні від перемоги, ні від нагород. Душа спустошена…»

Позаду залишилося сім років війни. Коли демобілізувався, разом із фронтовим другом московським художником Віктором Цигалем вирішили подорожувати Європою аж до омріяної Еллади, яка вабила їх античністю. Проїхали великі міста, але шедеврів мистецтва так і не побачили: музеї ще були закриті. Мандрівка закінчилась у Македонії — військовий патруль повернув на Батьківщину.

Солдат Василь Забашта змінив гвинтівку на мольберт у Харківському художньому інституті. А студентом він став, ще коли в Європі гриміла канонада. Під час тієї пам’ятної десятиденної відпустки встиг скласти екзамен із живопису й композиції — на інші іспити часу не вистачило. Повідомлення про те, що його зарахували на другий курс живописного факультету, догнало Василя у бойовій військовій частині.

Тож не випадково перша тематична картина «Язика» привели» (1949) — данина пережитому на фронті. В ній відтворено епізод із життя розвідників. Будучи аспірантом Київського художнього інституту, продовжував тему війни. Дипломну роботу «У роки окупації» (1955) присвятив нескореній підпільниці полтавчанці Лялі Убийвовк.

Дивовижну багатомірність світу й життя Василь Забашта відчув і відтворив, побувавши у складі творчої групи художників у Китаї. Звітна виставка мала успіх у Києві й Москві. Для художника відкривалась «зелена вулиця» мистецької кар’єри.

«60—70 роки — переосмислення суспільного й свого життя, пошуки себе як митця й громадянина. Сумніви нуртують душу: чи потрібні людям картини про війну, яка і так нагадує про себе жахливими снами? А чи така вже радісна праця на заводах і колгоспних полях за мізерну плату й трудодень? Усі сили віддай на перевиконання п’ятирічок, а для іншого — де взяти сили? Чому заростають бур’янами й руйнуються пам’ятки історії мого народу?

…Свідомо відмовляюсь від тематики, що «славить та прославляє». Тривожне небо з хмарами — то мої герої-бунтарі.»

Висвітлена, очищена палітра барв Василя Забашти з початку 70-х сяє повнотою південного сонця. Численні серії краєвидів 80—90 років, написані в Седневі, Криму, Качанівці, Дешках на Богуславщині, — це почуттєве, дуже виразне, розкуте малярство. Він не лише митець «бачення», а й роздуму, психологічного аналізу.

Його картинам не завжди щастило. У керівних інстанціях нагадували, що він відхиляється від сучасної тематики, від вказівок партії й уряду. Навіть до картини «З походу не вертаються сини» присікалися: як це радянська жінка може бути з ореолом святої? А перед очима художника стояла Тичинина розстріляна Україна: «І впала вона хрестом на землю…». Бо ж після стількох страждань, стількох виплаканих сліз за синами хіба не стали святими наші матері?

Василь Забашта переконаний: художник повинен мати чітку громадянську позицію. І в творчості, і в житті. Цю рису намагається прищепити своїм учням. Понад двадцять років він відстоював право на відродження при вузі пейзажної майстерні, яку ліквідували у 50-х, — не служила тодішній ідеології. У перші роки незалежності України пейзажну майстерню таки відродили, її керівником став Василь Іванович. Пейзаж як жанр, що через природу єднає покоління, — утвердився. У мистецький світ увійшли фахові художники-пейзажисти.

Доля не обійшла його званнями, лауреатством. Але найвищим він вважає звання учителя, а найбільшу радість йому приносять вдалі твори його учнів. І у 83 роки Василь Забашта переносить на свою палітру сонце й зорі і передає їх загадкове світло студентам. Як зазначалося на відкритті цієї неординарної виставки художника-педагога, у юності він мріяв побувати в Італії і Греції, відчути живий подих Везувія. Представлені в експозиції картини митця — це вулкан барвистих пристрастей, справжній Везувій кольору.

Всі статті Марьяна Мигаль

Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.

Будь ласка, виберіть один або більше пунктів

Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК

Залишайтесь в курсі останніх подій!

Підписуйтесь на наш канал у Telegram

Стежити у Телеграмі