Національний художній музей України зустрів XXI століття виставкою Олександра Мурашка (1875—1919) — художника, який досконало виконав роль першопрохідника, — він увів українське мистецтво в XX століття...
Олександр Мурашко розпочав свій шлях послідовним учнем видатного Іллі Рєпіна, про що свідчить його трохи похмура настроєм і колоритом програмна картина «Похорон кошового», написана за законами історичного жанру передвижників. А завершив — полотнами, де стверджується радість буття з такою посиленою інтонацією, що перетворює їх на якусь мальовничу формулу краси і щастя. Від досить старанно прописаних облич героїв-запорожців він приходить до вільної, широкої манери, де кожен мазок набуває своєї матеріальної вагомості.
Виставка, приурочена до 125-річчя від дня народження Олександра Мурашка, дає можливість доторкнутися до світу образів і барв талановитого майстра. Важко вибрати з представлених понад ста робіт тих небагато, про які йтиме мова. Кожна його картина — це життя, у якому спресувалися безжально короткі, відпущені долею роки, позначені роздумами пошуків і радістю знахідок.
«Парижанки». 1902—1903
Успішно завершивши 1900 року навчання в Петербурзькій академії мистецтв, Мурашко як її пенсіонер відбуває за кордон. Відвідавши Італію, він надовго затримується в Парижі — місті художників і поетів, визнаному центрі не лише світової моди, а й мистецтв. Його захоплює вир паризького життя. Тут він пише серію картин, на яких постають галасливі вечірні вулиці, багатолюдні кафе, молоді привабливі жінки, такі собі напівсвітські дами, що неначе зійшли зі сторінок романів Золя й оповідань Мопассана.
І знову Мурашко слідує за вчителем, який показав звичаї паризького кафе ще на світанку своєї творчості. Характер поз, жестів, облич — усе свідчить про міцну реалістичну школу молодого митця. Проте учень відходить від рєпінської розмовності й повчальності. Час уже висуває нові значеннєві та живописні пріоритети.
У паризьких роботах Мурашко віддає данину ще пам’ятному в Європі імпресіонізму, якого не оминув жоден із найбільших майстрів початку ХХ століття. Він прагне відбити складні світлові ефекти — мерехтіння ліхтарів на нічних вулицях; розкрити красу колористичних поєднань — тонких переливів перламутрово-сірих і рожевих тонів, у які яскравою ваблячою плямою вривається червоний колір («Біля кафе»).
В іншій роботі виразність образів досягається пластикою вигнутих у різкому русі постатей, співвідношенням великих площин чорного кольору із сірим тлом, певною гротескністю образу героїні, котра нагадує нам кафешантанних дів постімпресіоніста Тулуз-Лотрека. Ці особливості наближають митця до стилю, що панував у ті роки в Європі, — модерну. У паризьких роботах відчутно намічаються ті двоє начал, що визначать подальший шлях майстра, — пленерність імпресіонізму і декоративність модерну. Особливий вплив мистецтва сецесії Мурашко відчує на собі в Мюнхені. Саме там він спробує збагнути суть нової образності світу. Роботи ж, написані у Франції, художник назвав «гріхами молодості» і навіть трохи соромився (як здавалося йому) їх «зовнішньої красивості».
«Сонячні плями». 1908
Захід дав істотний імпульс художнім пошукам Мурашка, але живописець зберіг свою індивідуальність. Для нього, хто з дитинства всотав самобутні традиції української культури, щедру сонячність її землі, природним було прагнення до посилення декоративного начала.
Повернувшись 1907 року з Петербурга і поселившись у Києві, Мурашко занурюється у близьку його серцю красу довкілля. Його барви наповнюються світлом і повітрям, опромінюються сонцем, випромінюють радість буття.
Людина і природа, осмислені художником у єдиних пластичних категоріях, набувають глибинного взаємозв’язку. Сонячне світло, у промінні якого перетворюється світ, часто стає ледь не головним героєм його картин...
Великі жовті сонячні плями, що пробиваються крізь гілля дерев тінистого саду, сковзають по землі, людських постатях. Пригадується «Дівчина, освітлена сонцем» В.Сєрова (раннього Мурашка, до речі, часто порівнювали з цим художником). Але тут на зміну тремтливо вібруючому живопису, що відбиває скороминущість зображеної миті, приходить інше світобачення, пленер набуває інших особливостей. Світло знаходить своє матеріальне втілення. Відблиски-плями, які неймовірно нагадують нам невловимі, постійно вислизаючі «сонячні зайчики», мають певну форму і ритміку. У них містяться динамізм картини та активна життєва основа, що відповідає образам портретованих молодих людей — двоюрідного брата Жоржа, дружини іншого кузена — Олександри Іванівни Мурашко. Багато років вони були улюбленими моделями митця. Це Жорж сидить на кормі човна одного із найбільш сліпучо-сонячних полотен майстра. І хто міг припустити тоді, що через кілька років він загине в одному з перших боїв імперіалістичної війни? А ось Олександра Іванівна ковзає в граціозному русі по льоду, сидить, відкинувшись на спинку стільця...
Мурашко часто писав портрети своїх близьких. Очевидно, спогади про дитячі роки, обділені материнською ласкою, зробили його особливо вразливо-чутливим до сімейних взаємозв’язків. У колі своїх рідних він знаходив спочинок і впевненість. На його полотнах і пастелях зображено майже весь рід Мурашків, сім’ю Прахових (художник і син Адріана Прахова Микола були одружені з рідними сестрами). Використовуючи виразні можливості жесту, пози, предметних атрибутів, майстер розкриває безпосередність дитячої натури, м’яку жіночність, силу інтелекту, красу духовного життя його оточення.
«Біля ставка». 1913
Починаючи з портрета, створеного на Капрі 1909 року, під час весільної подорожі, постійною моделлю Мурашка стає його дружина, Маргарита Августівна Крюгер (одна з чотирьох дочок київського нотаріуса). У її спокійній позі, виразі обличчя вже тоді художник уловив відчуття нескінченної постійності. Здається, минуть роки, і все так само сидітиме Маргарита перед своїм Майстром, і таким самим м’яким світлом променитимуться звернені до нього очі.
Жінка терпляче позувала чоловікові в багатьох його роботах, допомагаючи тим самим розв’язувати важливі для нього живописні проблеми світла і кольору. Зображуючи її в кріслі на тлі ставка, митець не так прагнув відбити характер жінки, як знайти ту міру взаємин природи і людини, що виражає їхню абсолютну гармонію. Контраст глибокої тіні і яскравого сонячного світла сплавляється в пронизливий образ літа. Колір тут переходить у світло. У променях спекотного сонця мажорно звучать акорди синіх, фіолетових, зелених тонів. Декоративна сила барв яскравого дня посилюється і тими рожевими кольорами, що полум’яніють на величезній синій шалі, так органічно вписаній у довкілля.
З Маргаритою Августівною Мурашко прожив десять щасливих років. Жінка тяжко пережила загибель чоловіка, багато сил доклала, щоб зберегти його спадщину, пам’ять про нього. Згодом вона вдруге вийшла заміж. Але її нова сім’я також стала жертвою правлячої системи — чоловіка репресували, Маргариту Августівну, як дружину ворога народу, заарештували. Скінчила вона свої дні у в’язниці...
«Селянська сім’я». 1914
Особливе місце в мистецтві Мурашка завжди посідали селянські образи. Спогади про дитячі роки, проведені з бабусею, злилися в душі художника з його любов’ю до народу, традицій українського побуту.
У своїх картинах Мурашко заговорив про селянство інакше, аніж його попередники. У цьому — своєрідна прикмета нового часу, що відкинув соціальну спрямованість мистецтва передвижників. Селянські образи художника вирізняє святкова урочистість, у них вчуваються глибина і цілісність натури, незнищенний зв’язок із природою. Які чисті й прояснені обличчя у хлопця та дівчини — героїв картини «Зима». Які органічні вони серед цієї засніженої далечіні, м’яких блакитнуватих сутінків, що спускаються на землю...
Літо 1914 року художник провів у маєтку своєї родички Катрі Іваницької в селі Лучки на Полтавщині. Там він написав низку робіт, у тому числі — «Праля», в якій полум’яні оранжево-жовті барви перетворюються на метафору пекучого сонця, а також «Селянська сім’я», що стала етапним твором майстра. Тут, на полотні, зійшлися разом старість і молодість, минуле й майбутнє. Чинно сидять батьки, склавши на колінах свої натруджені руки. Ці люди постаріли, не порушуючи звичаїв, а підпорядковуючись лише законам часу. Тепер черга їхній дочці пройти той самий споконвічний шлях радощів і знегод. Ця невелика сім’я (написана з конкретних селян) виступає у Мурашка носієм життєвої мудрості багатьох поколінь.
Живописне вирішення твору активно вступає в глибинний взаємозв’язок із його духовним началом. Великі площини синьої, зеленої, червоної барв, які всотали силу землі, «ліплять» форму, надаючи образам відчуття значимості. М’яке сонячне світло, яке не створює контрастів, заповнюючи простір, з’єднує людей і той великий світ за межами хати, що зазирає літньою зеленню у віконце.
Відомий київський художній критик Є.Кузьмін писав у своїх рукописних нотатках на початку 20-х років: «Мурашко показав, що національність не в «марусях» і «бандуристах», а в органічному зв’язку самого автора зі своєю землею, яка вигодувала його, у збагаченні свого народу, не відгороджуванні його від інших світів, а саме у прилученні до великої світової культури».
Нарядно запнуті в яскраві барвисті хустки молоді щасливі селянки, що кружляють у вихорі ярмаркових забав на картині «Карусель», принесли Мурашку європейську славу. Напевно, вони були так само екзотичні для рафінованого Заходу, як і гаїтянки Гогена. Та мюнхенська виставка 1909 року і започаткувала низку запрошень із багатьох столиць та міст. Рим, Берлін, Дюссельдорф, Кельн, Амстердам — скрізь роботи художника були бажаними і мали успіх. Їх купували музеї і приватні колекціонери. Сьогодні, коли точаться палкі суперечки навколо питання, хто представлятиме національне мистецтво на венеційській бієнале, варто згадати, що вже був художник, який зумів ще 1910 року гідно представити там Україну, — Олександр Мурашко.
Він був талановитим живописцем, понад усе любив сонячне світло і яскраві барви життя... Він був художником-новатором, який прокладав шлях іншим... Він був обдарованим педагогом, багато сил віддав справі виховання молодого покоління...
Попередня виставка Олександра Мурашка відбулася в Києві чверть століття тому. За цей час встигло вирости покоління людей, більшості яких ім’я художника невідоме. Сьогодні, коли духовне часто поступається місцем матеріальному, радієш, що так багато людей приходить у музей побачити картини нашого славетного співвітчизника. Вони не лише витримують конкуренцію з роботами сучасних майстрів, які містяться в сусідніх залах, а й повнозвучно заявляють про свою непересічну актуальність і в наш, багатий на художні пошуки час. Перед творами Олександра Мурашка починаєш раптом розуміти, здавалося б, банальну істину: справжнє мистецтво — вічне.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google